Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Зрозумів?

— Так, ваша ексцеленціе, я зрозумів. Можете мене питати про все, що хочете, і я буду відпові­дати, але тільки не про це...

— По-перше, Бенедіто, я не є ніяка ексцеленція, а просто пан поручник. По-друге, я питаю тільки про те, що мені потрібно знати. Тому пи­таю тебе ще раз: чому ти втік з дому?.. Ну, кажи!

— Я втік з дому тому, що тато мене хотів за­вести до пана делеґада, — тремтячим голосом відповів Бенедіто.

— О, то ти так боїшся делеґада?!

— Ні, сеньоре, зовсім не боюсь. Наш делеґадо є дуже добрий чоловік і навіть часто зі мною роз­мовляє.

— Ну, от!.. І ти ніколи від делеґада не тікав?

— Ні, сеньоре.

— А чому ж тепер утік?

— Бо я знав, що пан делеґадо зараз почне ме­не випитувати...

— Про що випитувати?

— О, ваша ексцеленціє, пане поручнику! — знову зложив руки Бенедіто. — Коли б це не була таємниця, то я б не втікав від пана делеґа­да... Але я того не можу сказати ні йому, ні вам. Дуже мені прикро, але справді не можу ска­зати!..

Сміх і жаль розбирали в душі Шав'єра, і він тільки з великим зусиллям волі змусив себе грізно нахмурити брови.

— Слухай, Бенедіто, — сказав гостро, — зро­зумій, що заарештовані не можуть мати переді мною ніяких таємниць і повинні мені говорити саму правду! .

— О! — зі щирим переляком вигукнув Бенедіто. — То це було б дуже страшно, коли б мене заарештували!..

— Та ти вже заарештований, Бенедіто! — з ноткою здивовання в голосі сказав Шав'єр.

— Я?! Заарештований?!! О, ні, ваша ексцеленціє, я зовсім не є заарештований! — гаряче запротестував Бенедіто і почав доводити: — Арештують лише злочинців. За ними спочатку довго бігають з пістолями, стріляють, а тоді, ко­ли вже впіймають, зв'язують їм назад руки і сплутують ноги, щоб вони не повтікали. А мене просто взяли, коли я прийшов додому, і привели сюди, хоч я зовсім не хотів іти. Але я не зааре­штований, присягаю вам, що ні!..

Хлопець говорив це з таким глибоким переко­нанням, що двоє поліцистів мусіли притьмом ви­скочити за двері, аби не розреготатися вголос. А Шав'єр витягнув хустинку і почав удавати, що довго витирає носа. Нарешті сказав:

— Так, отже, знай, Бенедіто, що, коли ти впи­ратимешся далі і не схочеш відповідати, то я та­кож накажу тобі сплутати ноги і зв'язати руки!

Почувши цю загрозу, Бенедіто затріпотів, як сполоханий птах, і впав на коліна.

— О, ваша ексцеленціє, прошу того не робити! — закликав переляканим голосом. — Моя бідна мама могла би вмерти з горя, коли б про таке довідалася!..

— А, бачиш!.. Як тобі жаль направду своєї мами, то не будь упертий. Встань!

— О, пане поручнику, я не встану, поки вас не впрошу!..

— Встань, кажу тобі! Що це за непослух зно­ву?!

Бенедіто покірно підвівся і стояв, розмазуючи сльози по обличчі.

— Нічого тобі, хлопче, не поможуть ні сльози, ні прохання. Або ти мені зараз розкажеш все, або я накажу тебе зв'язати і замкнути. Кажи, що вибираєш?

Бенедіто вдався на хитрощі. Він і дома часто так робив, що, коли сподівався за якісь проступ­ки "кілька пасків на вечерю"[95], як казала мама, спішив лягати спати, поки батько прийде з ро­боти. І хоч ніколи в таких випадках не спав, але старався якомога глибше й рівніше дихати, а на­віть злегка похрапувати. Здебільша штука вда­валася. Батько відкладав кару на другий день, а потім, або забував, або не мав відповідного на­строю, і так все минало. Отже, і тепер, попавши в прикру ситуацію, Бенедіто вирішив удатися до випробованого способу.

— Я найліпше піду додому, — відповів він Шав'єрові. — Мій тато завжди гнівається, коли я приходжу пізно... Добраніч!.. — і він повер­нувся до дверей.

— Гей-гей! — зірвався з місця поручник. — А ти куди?!

— Дуже перепрошую, пане поручнику, мені дуже приємно з вами говорити, але я таки мушу йти додому...

— Додому?! Не так скоро, Бенедіто!.. Сту­пай сюди!.. Ближче!.. Ще ближче!.. Так. Те­пер, дивись сюди: ти, Бенедіто, не вийдеш звідси так довго, поки мені не розкажеш всього, що ти робив у день Сан Жвона. Тут сталися дуже по­гані речі, і я мушу знати, чи ти у них винен, чи ні?

— О, ваша ексцеленціє, — з великою надією в голосі закликав Бенедіто, — я таки справді не винен! Присягаю вам, що я навіть нічого не дога­дувався!..

— Чого ж ти саме не догадувався?

— Не знаю... Я справді нічого не догадував­ся і нічого не знаю!..

— Брехня! — сердито крикнув Шав'єр. — І того, що ти з Арасі носив якісь речі до берега, також не знаєш?!

Бенедіто кинувся цілим тілом з переляку, а на обличчі його виступив жах.

— Я того нікому не розказував! — з розпукою заломив він руки. — Нікому!.. То напевне роз­повіли хлопці, які нас бачили!..

Поручник відразу зрозумів, що Бенедіто кимсь наляканий, і тому не хоче нічого говорити.

— Так, Бенедіто, — почав Шав'єр цілком ла­гідно, — ти мені цього не говорив, і дуже погано робиш, що не хочеш говорити. Скажи, тебе хтось налякав?

Муринчик спустив очі в землю, і вся його по­стать говорила без слів: "Так".

— Ну, чекай же, — сказав поручник, — ми йому задамо! Як він смів тебе лякати? Це тебе Арасі налякав?

— Ні, Арасі мене не лякав...

— А хто ж? Данко?

— Ні, Данко також не лякав.

— Гм… Значить, був ти, Арасі, Данко і ще хтось?

Перед Бенедітом раптом виринуло грізне об­личчя Коарасіаби, і він затулив очі руками. Це насторожило Шав'ера, зродивши в його голові певну догадку.

— Бенедіто, — сказав повільно і виразно, — дивись сюди!.. Спусти руки!.. Дивись на ме­не!.. Тепер відповідай: хто тобі наказав нічого не говорити?

Муринчук вхопився за голову і знову бухнув на землю.

— О, ваша ексцеленціе, — заголосив він, — не питайте мене, бо я цього не можу вам сказати ні­защо!.. І не скажу! Нікому! Ніколи!

— Не скажеш?! — скипів поручник, котро­му вже цей допит надокучив. — То тоді підеш до в'язниці! Замкнуть тебе на великий замок, і сидітимеш! Нікого до тебе не пустять, тебе та­кож нікуди не пустять, і так будеш сидіти до кінця свого життя! Ти думаєш, що ми нічого не знаємо? Ми, хлопче все знаємо, тільки хотіли дізнатися, чи ти будеш говорити правду.

— Справді все знаєте?! — підвівся з землі Бенедіто.

— Так!

Перед очима муринчука знову виринуло страшне Коарасіабине обличчя, і від того поза шкірою розіллявся колючий холод.

— Ой, то тоді я пропав! Пропав!.. Замикайте ж мене мерщій за найбільший замок, але, прошу вас, добре замикайте і нікого до мене не пускайте!.. І, як вас будуть питати, то посвідчіть, що я нічого-нічогісенько нікому не розказував!..

Шав'ер махнув рукою і наказав Бенедіта замк­нути. Хотів лягати спати, але шалений вітер ре­вів такими дикими і пронизливими голосами, що про відпочинок шкода було думати. Через доща­ні стіни почала просочуватися вода і розтікати­ся калюжами по підлозі. Було неприємно і на­віть моторошно.

— Що це діється, хлопці? — спитав він, вихо­дячи до сусідньої кімнати.

— Погано, пане поручнику, — відповіли поліцисти. — Здається, десь перевернуло хату.

— Перевернуло хату?! То чого ж ви сидите? Збирайтеся скоро і підемо подивитися. Може там поміч потрібна...

Тим часом Бенедіто, опинився у в'язничній кімнаті, боязко розглянувся, попробував, чи до­сить міцні ґрати на вікні, чи немає якоїсь непевної, гнилої дошки в стінах, або підлозі, помацав двері, заглянув під ліжко і трохи заспокоївся. Здається, що все було зроблене солідно й не так унеможливлювало втечу в'язня, як несподіваний напад на нього. Бенедіто ж не тільки не думав утікати, але навпаки, після розмови з поручни­ком Шав'ером був навіть радий, що потрапив у таке безпечне місце. Він, хоч не зрадив Коарасіаби і не зламав даної йому присяги, але почу­вав перед ним панічний жах. Бо, чи ж би велів він переконати страшного індіянина, що в розго­лошенні таємниці винен хтось інший, перше, ніж би не впав мертвим? О, Бенедіто напевне не мав би часу виправдуватися! Він би міг умерти тільки від одного погляду старого дикуна, що вмів дивитися так гостро і пронизливо, ніби за­мість очей мав сталеві мечі.

Для більшої певности муринчук ще раз обди­вився своє "сховище", поліз знову під ліж­ко, попіднімав навіть матраци, але нічого підо­зрілого не знайшов. Нафтова лямпа, повішена високо під стелею, коптіла і не разила очей над­то яскравим світлом. Бенедіто вже хотів лягати спати, але щось надумався і загукав через двері:

— Сеньоре, сеньоре!..

У відповідь почулося клацання замка, і двері відхилилися.

— Що тобі, хлопче? — спитав цілком приязно поліцай. — Чого хочеш? .

— Я просив би дати мені якогось кілка, або дошку, — відповів хлопець.

— Навіщо?

— Бо мені здається, що буде ще безпечніше, коли я підіпру двері зсередини, — простодушно пояснив Бенедіто.

Приязний поліцай зрозумів це, як насмішку, і дуже розсердився:

— Я тобі покажу кілка! Ти тільки спробуй ще раз так зажартувати, то я таки принесу доброго кілка на твої плечі!..

І з тими словами поліціянт злісно тріснув две­рима, замикаючи їх знову на замок.

Розгублений від незрозумілої злости вартово­го, Бенедіто зітхнув і пішов до ліжка. Чистий, сухий матрац, напханий кукурудзяною паею[96], манив його, як мрія. І він з насолодою розтяг­нувся на м'якому ліжку, котре видалося йому просто розкішним у порівнянні до тих невигід­них притулків, що їх мав хлопець у попередні ночі. Коли б не буря за стіною і не страх — за­снув би моментально. Але зараз, прислухаючись до гурагану, який щось трощив і змітав на сво­єму шляху, Бенедіто почав думати. З думками приходив страх і родив неясні підозріння. Хлоп­цеві то вчувався в свистах бурі погрозливий ше­піт Коарасіаби, то видавалося, що крізь вікно зазирає знадвору якесь страшне обличчя. Разом з тим насувалося питання: що буде далі? Думка, що знову доведеться стояти перед поручником і відповідати на запитання, гнітила його каме­нем і навівала тоскну нудьгу. Він би вже був навіть радий збрехати щось тому настирливому чоловікові, аби тільки відчепитися від нього, але не знав, як і що треба брехати.

Так лежав Бенедіто досить довго, поки його уваги не привернула розмова двох вартових під дверима. Спочатку поліціянти говорили про бу­рю; що лютувала надворі, потім зійшли на свою тяжку і небезпечну службу, а накінець загово­рили про події, котрими тепер жило ціле Санто Антоніо.

— Як ти думаєш, — спитав один, — чи втеча цих хлопців не має зв'язку з Семипалим і Ри­жою Корвою?

— А що ж?..