Проти переконань

Під нею стояло дві роз­кішні китиці білих левкоїв і гвоздиків.

Був дуже зворушений, але все ж зауважив:

— Марусю, це дуже необачно. Хтось може побачи­ти і...

— І — що? — байдуже перепитала Маруся. — Чи ж ти не казав, що це — найбільша подібність твоєї матері й найцінніша пам'ятка від неї?

— Так, але ніхто не повірить...

— Мене зовсім не цікавить, чи хтось повірить, чи ні! — гостро кинула дівчина. — В моїй хаті роблю, як хочу, і кожному до того — зась!

Глянув на неї з подивом, потім підійшов скорим кроком, взяв її за обидві руки і зложив на них повні глибокої пошани поцілунки.

— Марусю, — сказав, — я хилю перед тобою голову, я вдячний тобі, я маю перед тобою дуже великий борг і... дуже-дуже велику провину. Даруєш її мені?

Вона спокійно визволила свої руки й зідхнула:

— Лиши, Ігорю! Є дрібниці, про які не варта згадувати.

* * *

Так всевладна доля перекреслила всі його постанови і повела події своїм власним руслом.

Відвідини Кобзаренків перейшли для Березовського в звичку, в наліг[34], якого не можна було зректися. Пропахла сушеними яблуками, стара міщанська хата на передмісті тягнула його до себе магнетом, і тільки там він відчував себе дома, заспокоювався, менше страждав і міг навіть працювати. Помагав у господарстві, то обриваючи яблука, то чистячи пивницю, то лагодив щось удвох з Григоріюм Степановичем у дворі, або біля хати, і взагалі поводився так, як член родини.

Маруся цього року була дуже перевантажена працею. Крім господарства, відбувала практику в школі, бігала то на лекції, то на консультації, й ніколи не мала хвилинки вільного часу. Ігоря вона трактувала нарівні з батьком і не раз, виходячи з дому, просила його нагодувати дріб, побігти до крамниці щось купити, а в означену годину розпалити під плитою. Коротше кажучи, ставилася до ньо­го, як старша сестра, але позатим не проявляла більше ні­чого.

Березовський лишався в хаті сам. Любив цю самот­ність, тишу і спокій. Він приносив зі собою книжки і кон­спекти, вчився, або готувався до лекцій у школі, навчив­шись від Марусі, гриз сушені яблука і під ласкавим погля­дом іконки, що так нагадувала йому матір, почував себе зовсім добре.

Закинув він і свою слабість до суперечок. Коли часом і говорив з Кобзаренком, то говорив про звичайні речі, які не сіяли неспокою й подражнення, лиш, навпаки, зна­ходили обопільно згідливі погляди. У Марусі також мину­ли істеричні вибухи, нічого вона не згадувала про нічні кошмари, так що згодом Ігор про них взагалі забув. У хаті запанували мир і згода.

Так збіг кінець літа, майнувши на прощання окрайцем пурпурово-золотих шат, так прочалапкала болотистими дорогами обшарпана й замурзана осінь, а їй по п'ятах, гремлячи по замерзлому брукові, влетіла на срібних санях, оздоблених кришталевими бурульками й запряжених ме­телицями, красуня-зима. Обдарувала землю горностаєви­ми кожухами, настромляла всюди білих шапок, посрібли­ла все довкола, припорошила маленькими перлами, притрусила чорні рани минулого, в тому числі й Ігореву.

Побачивши вперше оновлений непорочною білістю світ, він глянув довкола й раптом відчув у серці свіжу, як подих першого снігу, радість. Це було смерком, коли він вибрався на засідання педагогічної ради до школи, але засніжений мрійний вечір був таким гарним, відбивав та­ким контрастом до марудного, тхнучого порохами й цвіл­лю засідання, що ноги його мимовільно понесли в інший бік — на передмістя. Опанувало його непереможне бажання побачити Марусю й поділитися з нею радісною нови­ною: "Дивись, Марусю, який прекрасний сніг випав!" Біль­ше нічого він не хотів. Він навіть не мав більше часу гово­рити, але про сніг чомусь хотілося сказати неодмінно. Це видавалося важним і цікавим.

Його п'янив гострий запах снігу, викликаючи порів­няння з запахом сушених яблук, а в серці забриніли голо­си зовсім-зовсім зеленої юности. йому хотілося сісти посе­ред дороги й покачатися в снігу, або зробити велику сніж­ку й запустити якомусь перехожому в спину, або штовхну­ти когось у кучугуру, або вистругати щось інше, страшно веселе, добродушне і глупе. Взагалі хотілось бути молодим і щасливим, як він був десять років тому. Ех!..

Перед хатою Кобзаренків уже була прокидана стежка від хвіртки до порога, а у вікнах жовтіло світло, і все подвір'я, залите ніжними синіми тінями, з розіскреним зорями небозводом вгорі скидалося на різдвяну картку, якій ли­шень бракувало золотих бережків.

Ввалившись разом з клубами морозної пари до кухні, Ігор весело привітався:

— Добрий вечір, люди добрі! З зимою вас!

Але глянув на господарів, що якось мляво відповіли на його привітання, і відразу споважнів. Кобзаренко, під­перши голову рукою, курив перед комином, а Маруся сто­яла притулена спиною до теплої печі й мала камінно-не­рухомі, безтямні очі.

— Щось сталося? — опитав Ігор, не відступаючи від порога.

Кобзаренко поволі вибив попіл з люльки і, ховаючи її в кишеню, нескоро відповів:

— А то ж у нас хіба бодай один день мине без того, щоб щось не сталося?.. Та заходьте ближче, сідайте...

— Ні, я тільки на хвилину. А що таке, коли можна знати?

— Та ти — що? З місяця звалився?! — розсердився Кобзаренко. — Не чув, що сьогодні вночі мають етап від­правляти?

— Ні, не чув. Хто вам сказав?

— От, горе мені! "Хто сказав"! Та ціле місто про це говорить! Вагони на станції приготовані стоять. Одні ка­жуть на п'ятсот, другі кажуть — на вісімсот людей. Хай тільки п'ятсот, хай двісті, — але це вже, братику, купа на­роду на один раз! Та й то лише початок. А далі ще не те буде...

Кобзаренко знову почав набивати люльку тютюном, а Березовський стояв ні в сих. ні в тих, і йому соромно бу­ло за свою недавню радість.

— Так, — зідхнув він. — Ну, то я вже піду...

— Та чого ж ви? — похопився Кобзаренко. — Поче­кайте, Маруся зараз чаю зварить...

Але йому стало не до чаю.

— Ні, дякую, — відмовився рішучо. — Маю засідання. То я так по дорозі до вас забіг. Добраніч!

Тепер на дворі було ще краще: ще більше посинів сніг, ще яскравіше розгорілися зорі, ще тепліше зажовтіли очка вікон під сніговими намітками, світ став ще подібнішим до різдвяної карти, але Ігор нічого про це не сказав Марусі, яка вийшла за ним до воріт. Глумом виглядали б його сло­ва про красу, коли на її тлі відбувалася чергова трагедія...

* * *

Однак, з цього вечора в душі Березовського стався якийсь перелам, як то буває в кожному організмі по тяж­кій недузі, а слова, що їх ніс тоді до дівчини й не сказав, тяжіли на його серці й просилися на уста, хоч в них нічого ні розумного, ні поважного не було: "Марусю, подивися, який прекрасний сніг випав!".. Так, випав. Випав раз, дру­гий і третій, й кожного разу, випадаючи наново, оновляв світ своєю свіжістю й кожного разу оновляв у Березовсько­го бажання про це сказати. Але сказати не так звичайно, а якось особливо, щоб знайти у дівчині відгук, знайти глибше розуміння цих простих слів і настрою, який з ним пов'язувався.

Зрештою, можна було говорити і не про сніг, а про щось інше, незначне, але одночасно й хвилююче, тривож­но-радісне, ніжне, невловиме. Про що? Ах, це все одно! Можна, наприклад, говорити про цвіркуна, що сюрчав за піччю, про химерні тіні, що лягали на стінах від нафтової лампи, про поезію, або про фантастичних героїв казок. Можна було!..

Але — що ж? Маруся не розуміла його. Кілька разів він пробував щось таке почати, і кожного разу його спро­ба кінчалася жалюгідно-глупо. Бо, коли він заговорював про ніжну теплоту, що виповнювала собою традиційні ста­рі хати, Маруся питалася його, яка температура в гурто­житку; коли він скаржився на нез'ясований сум, вона по­яснювала його надто коротким терміном, який минув від смерти матері; коли ж якось то натякнув на якісь таємничі причини, що породжували в ньому неспокій, — сказала:

— Ніякої таємничости нема. Тепер ніхто спокою не має — кожен чекає своєї черги...

— Я, Марусю, якось хотів би не думати над цими ре­чами.

— І я б не хотіла, але вони самі в голову лізуть.

Свідомо, чи несвідомо, дала йому поличника[35], і він замовк.

— А все ж вона надто прозаїчна натура... — подумав з жалем.

І ще раз майнув перед ним образ рижої Зої, але якийсь затертий і невиразний, мов зблякла і пожовкла від часу аквареля, яку з жалем, але все ж кидається у вогонь.

Жаль і розчарування від невдалих розмов не минали, а він чомусь плекав їх і мріяв про те, що могло б бути кра­ще. Щойно по тому першому снігу, він побачив, що Мару­ся, дуже зблизившись до нього протягом цих останніх кількох місяців, одночасно відійшла від нього так далеко, як не була навіть на початку знайомства. Минули часи, ко­ли вона червоніла, прикривала віями спущені очі, бентежилася і сяяла, дозволяючи і провокуючи своєю мовчазною настороженістю до сміливих кроків. Тепер було не те. Тепер вона все спішилася, все була зайнята, майже ніколи не лишалася з Ігорем на самоті, або, коли й лишалася, то все говорила про найзвичайніші речі. Правда, була дуже щи­ра, дуже проста й дуже безпосередня, але саме цим в'язала його до такого степеня, що він був безсилим переступити колись ним самим визначені межі. А переступити чомусь хотілося. Чим більше відчувалася перепона, що стала між ним і нею, — тим сильніше зростало у нього бажання цю перепону усунути.

Чого хотів?

Цього він сам не знав, натомість знав, що ніяка інша жінка не могла б так легко обмежитися до самого товари­шування з ним. Нею щойно стала теперішня Маруся! Та сама Маруся, що колись тріпотала в його присутності, те­пер, при всій своїй доброзичливості й теплоті, цілковито ігнорувала його, як мужчину. Це було просто неприродним, це було образливим, а тому спокушало на спробу — знову викликати спалахи рум'янців на лицях, засвітити блиск в темних очах, змусити ніяковіти й лякатися.

Він кілька разів пробував при прощанні затримати її руку, але Маруся, здавалося, не помічала цього зовсім, як рівно ж не помічала його залицяльних поглядів, а зачіпливі багатозначні натяки збувала мовчанкою, або відповідями, які були гірші від мовчанки. Вона його не розуміла.

Можливо, що йому в остаточному висліді остогиділо б підпалювати сиру колоду, коли б час-до-часу не обсипали його нервовим приском якісь невловимі імпульси, які спа­лахували під спокійно-зрівноваженою зовнішністю дівчи­ни, викликаючи у нього солодке завмирання серця.