Ніж лежав плазма на землі, і на спідній його стороні червоніла свіжа ще від вогкости кров. Сокіл тремтячими руками обертав страшну знахідку на всі боки й шептав:
— Данкова кров!.. Кров мого сина!.. Мій син не вміє битися ножем... Мій син загинув...
Встромив ножа в землю і пішов геть. Не дивився і не бачив, куди йшов, поки знову не опинився над берегом озера. Куди й чого йшов?.. Ах, Сокіл вже не знав, що робити!.. Ішов тому, що був на ногах. Коли б несподівано впав, то лежав би непорушно і не спробував би звестися на ноги. Ішов туди, куди був обернений лицем. Коли б його повернути у протилежний бік — пішов би так само і в протилежний. Тепер він дерся через хащі берега озера зі сходу на південь, спотикаючись на якесь каміння. Звичайно, йому навіть в голову не приходило, що це каміння не валялося собі просто, а творило колись якусь будову, котру час старанно присипав землею і вкрив рослинністю. Він зупинився тільки тоді, коли побачив у себе під ногами розмитий водою чорний отвір, що вів кудись під землю. Над отвором звисала скиба глини, готова ось-ось відірватися і завалити діру.
Все це Сокіл фіксував лише зором, але до свідомости його нічого не доходило, і він зробив знову крок. І лише, коли тіло його стряслося від падіння, а в тіло боляче вп'ялися гострі колючки корча, він прийшов до пам'яти. Стояв майже по груди в підземному отворі, куди ще тоненькими струмочками збігала вода з озера. Сокіл зробив спробу вчепитися за щось руками і вилізти, але руки його опали, а очі прикипіли до гіллячки корча, на колючках якого висів видертий клаптик з Данкової кратчатої сорочки. Тієї самої сорочки, ґудзики з якої він знайшов у халупі.
Сокіл заплющив очі і опустився на багнисте дно темного отвору.
Свідомість Сокола працювала надзвичайно чітко і малювала перед його уявою одні образи страшніші від других: то він уявляв, як пробитого ножем, непритомного Данка Арасі несе на руках і кидає в цей отвір, то уявляв собі, що ранений Данко ненароком потрапляє в кітловину, виповнену водою. Від натиску води земля проривається, відкривши темну, обслизлу пащу. Захоплений течією хлопець бореться і чіпляється за колючий'кущ. Але вода сильніша від пораненого хлопця. Вона відриває його від куща і тягне під землю, а на колючках лишається лише клаптик його сорочки...
Уявивши собі це все до кінця, Сокіл довго не чекав. Він пригнув голову і поповз назад себе, з тремтінням сподіваючись ось-ось наткнутися на холодний труп сина.
Хід був досить просторий і сильно похилий. Ноги чавкали по рідкому болоті й підсковзувались, але Сокіл скоро посувався вниз, ступаючи назад. Коли проліз уже кілька метрів, звернув увагу, що стіни й склепіння хідника не є глиняні, а кам'яні, і ніби продовбані в суцільній скелі базальту. Та пізніше, коли вже денне світло зникло з очей, Сокіл не бачив нічого і посувався у цілковитій темноті. Не світив, бо не мав зі собою нічого, крім запальнички, то ж щадив бензину на випадок скрайньої потреби. Інколи натрапляв на гілляки й поліна, затягнені сюди водою, усував їх напомацки й ліз далі.
Хідник був довгий, дуже довгий! Соколові видавалося, що він лізе ним уже цілі віки і ще лізтиме отак, Бог-зна скільки, а нетерпеливість, жаль і страх зростали в його душі з кожним кроком все більше.
Однак, коли його нога, посунена назад, раптом не знайшла опори і попала в порожнечу, він розгубився і мусів добре напружити пам'ять, аби пригадати собі, що має зробити? Пригадав! Витягнув тремтячими руками запальничку, креснув і підняв її вгору...
Що пережив Сокіл в підземеллі і як потім видобувся звідти знову на світ — про те він нікому пізніше не розказував. Тільки, коли перед вечором вірний Сільвіо з товаришами знайшли його, то спочатку не пізнали. Замість кремезного, завжди охайно одягненого, молодцюватого чоловіка, яким вони знали "сеу Івана", підняли з землі немічного, зарослого, невимовно брудного старця, котрий, здавалося, доживав свої останні хвилини. Він лежав у болоті великої кітловини, що вже вспіла значно стягнути свої води до середини, а в кількох кроках позад Сокола виднілися сліди обвалу великої скиби глини, яку підмила недавня злива і яка потім зсунулася вдолину з висоти трьох метрів.
На умовний знак збіглося багато людей, котрі нишпорили по всіх кутках Ґваїри, і окружили Сокола.
— Лишіть мене, лишіть!.. — просив землемір, коли його почали підносити. — Я залишуся тут... .
— Не можна, патроне! — безапеляційно відповів Сілвіо. — Сеньора тут можуть з'їсти жакаре[93]. Сеньор мусить вертатися до Санто Антоніо.
— Хоч би ж тіло знайти, щоб поховати, щоб я знав, де його могила!.. — стогнав землемір. — Щасливі ті, хто може прийти на могилу своїх рідних!.. А я навіть могил не маю, ні дружини, ні сина!..
— Божа воля, патроне!.. Та ще, може, знайдеться й тіло. Човен знайшли — можуть знайти й тіло...
— Який човен?!
— Та той човен, в якому пливли ваш син і Арасі.
Сокіл широко відкрив очі.
— І де ж той човен знайшли?
— За водоспадами Сате Кедас. Вчора через радіо повідомили... Ходім, патроне, ходім. У містечку вам все розкажуть, як слід. Що ж — Божа воля... Так, видно, судилося. Пасіенсія!..
Сокола підняли з землі і понесли до човна. Він лежав на руках, як мертвий, заплющивши очі. Але якось несподівано кинувся, випручався з рук і став на землю.
— То, виходить, що Данко й Арасі потопилися на човні? — спитав різко.
— Божа воля, патроне... Виходить, що так...
Сокіл якось дивно потрусив головою і спитав знову:
— Скільки разів людина може загинути?
Присутні ніяково переглянулися і поспускали: голови.
— Я вас питаю, — повторив Сокіл: — Скільки разів людина може загинути?.. Не знаєте?.. Ви думаєте, що людина може загинути тільки один раз в життю?.. І я також досі так думав .. А скільки разів можна стратити єдиного сина?.. Ви думаєте, що тільки один раз?.. Ні, його можна стратити кілька разів протягом одного дня. О, я вже тепер це напевне знаю!
— Збожеволів!.. — шепнув хтось тихо.
— Хто? Я збожеволів? — кинувся Сокіл. — Ні, я не збожеволів! Я тільки прийшов запізно. На якихось всього півгодини запізно... Я не збожеволів!.. А, зрештою, може, й збожеволів, не знаю... І кожен з вас би збожеволів, коли б прийшов так запізно, як я... Запізно...
На знак Сілвіо кабоклі знову підхопили Сокола під руки і повели до човна.
Коло самого берега наткнулися на іншу групу людей, що несла другого чоловіка.
— А то хто? — спитав Сілвіо.
— Семипалий.
— Та ні?! Мертвий?..
— Живий, але непритомний: пробитий ножем.
— Носса!..[94]
Пірвані нитки
Санто Антоніо кипіло, як великий казан. Вибите зі свойого привичного спокійного життя, містечко нервово очікувало розв'язки всіх таємничих справ і стало подібне до розворушеного мурашника.
В приміщенні Посту Опіки працювала пересувна радіостанція, стрекотіла писальна машинка, метушилися місцеві й приїжджі люди. З наказу поручника Шав'єра скріпили в'язничну кімнату при Пості Опіки, яка від часу свого існування майже завжди стояла порожня. Літак не покидав летовища.
В монастирі на скору руку була приготовлена операційна заля і упорядкована невеличка лікарня. Два лікарі, що прибули літаком, на зміну то сиділи коло старого Коарасіаби, то обслуговували хворих, котрі приходили по допомогу, користаючи з такої надзвичайної нагоди.
А Коарасіаба лежав з загіпсованою ногою у високій гарячці й маячів. Коли ж приходив до пам'яти і бачив когось біля себе, то неодмінно починав зривати бандажі, лаятися, кричати і попадав у такий шал, що його треба було прив'язувати до ліжка. Тому лікарі й падре Вісенте гостро спротивилися спробам Шав'ера допитувати хворого.
— Його стан дуже тяжкий, і він потребує цілковитого спокою! — заявляв категорично лікар.
— Але ж, пане докторе! — гарячився поручник. — Цей старий індіянин — одинока людина, котра може щось сказати нам про зникнення хлопців.
— Пане поручнику, — вмішувався отець Вісенте, — він може сказати, але не скаже. Я його краще знаю, як ви, і повторюю вам ще раз: Коарасіаба нічого не скаже! Може, я його умовлю пізніше якось, але на це треба почекати.
— То така справа, що не може чекати, отче парох! Ви ж повинні самі знати, що тут кожна година може стати вирішальною!..
— Пане поручнику, — відповідав лікар, — ми це дуже добре знаємо, але ви маєте свої обов'язки, а ми — свої. Як лікар, я не можу допустити, щоб хворий, який знаходиться під моєю опікою, підлягав допитам, що можуть пошкодити його здоров'ю.
Так нічого і не добившись, Шав'єр мусів повернутися до Посту Опіки, взявши обіцянку з лікарів негайно дати йому знати, коли можна буде з Коарасіабою говорити.
На другий день по радіо з містечка донесено, що нижче водоспадів Сете Кедас виловлено розбитий човен. Опис човна безсумнівно доводив, що це був той самий, на якому бачили втікачів Адемар з сином.
Повідомлення блискавкою облетіло ціле Санто Антоніо, викликавши нові розмови, співчування і припущення.
А в ніч, коли почалася страшна буря, вдалося нарешті піймати Бенедіто. Бідний муринчук не витримав більше в лісі і прибіг додому. Тут його спіймали і, не дивлячись на сльози та прохання матері, повели до Посту Опіки.
Хлопчина трясся з холоду й переляку, а, побачивши, поліцистів, упав на коліна і закричав:
— Милосердя!.. Присягаю вам, що я нічого не знав!..
Справді його перелякане обличчя, дрібненька мокра і брудна постать, повзаюча у глибокій покорі по землі, викликала жаль. Тому Шав'єр, насамперед, розпорядився дати хлопцеві їсти і перебрати в сухе.
Бенедіто жадібно ковтав гарячу страву і поливав її рясними сльозами. Їв і схлипував, боячись звести очі на присутніх. Навмисне розтягав їду якомога довше, бо знав, що після їди почнеться для нього щось дуже неприємне. І те неприємне справді почалося, коли лише спорожнилася миска.
— Ну, Бенедіто, — спитав його поручник, — тепер розкажи нам, чого ти втікав з дому?
— О, ваша ексцеленціе, — благально зложив руки муринчук, — я вас дуже прошу не питати мене про такі речі!..
Шав'єр ледве стримав посмішку і почав пояснювати:
— Бачиш, Бенедіто, я маю таку службу, що завжди мушу людей питати про різні речі, а люди мусять мені відповідати.