Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Не скажу доти, доки не присягнеш мені на душі помер­лих, що не зрадиш мене.

— Не зраджу, Коарасіабо! — гаряче сказав Данко.

— Мені мало того, що не зрадиш. Присягни мені, що, коли виростеш, підеш в Долину Іґурей, відшукаєш мого другого внука Коему і перекажеш йому те, що я скажу тобі. Більше я від тебе нічого не вимагаю.

— Ти маєш ще одного внука?

— Так. Він ще маленький... Ні... Він вже виріс і буде майже такий завеликий, як ти, Данку. Арасі не хоче. Хай буде Коема морубішабою. Убіражару, чи сина його — вбити!

— Вбити?!!.

— Певно. Але, звичайно, ти не будеш уби­вати сам. Ти тільки скажеш Коемі те, що я тобі скажу зараз. Скажеш?

Данко, розуміючи, що Коарасіаба вимагає від нього чогось дуже поважного, все ще не міг рішитися сказати: так! Коарасіаба бачив його вагання і розумів їхню причину.

— О, Данку, — заговорив гаряче, — ти му­сиш мені пообіцяти! Ти мусиш зробити для ста­рого Коарасіаби те. про що він тебе просить! Адже і ваше плем'я підбив ворог! Я не люблю білих, правда, але, коли б від мене залежала доля твоїх і твого тата братів, я б дав себе на­віть з'їсти ботокудам, щоб тільки ваше плем'я було знову вільним!.. Для справжньої дружби ніяка жертва не е завеликою, Данку! Данку, мій білий сину, не відмов старому Коарасіабі! Не відмов!.. Коарасіаба заплатить тобі за це! Заплатить багато, багато!.. Не буде багатшої людини за тебе!.. Моє плем'я має, чим запла­тити!..

Та обіцянка нагороди зовсім не цікавила Данка. Коарасіаба вже винагородив його на­перед, врятувавши йому життя і життя його батька. Але готовість старого морубішаби зги­нути в руках людожерів для українського на­роду його глибоко зворушила, бо Данко знав, що Коарасіаба говорив правду. Данко не сумні­вався ні на хвилину в тому, що Коарасіаба дійсно зробив би так, як казав. Коарасіабу не треба би було навіть просити, чи переконувати. Досить було б лише сказати: "Іди" — і він пішов би без слова заперечення. Пішов би, бо того вимагає індіянський закон дружби і братерства. Індіяни його інакше не розуміють.

А Данко Сокіл, син шляхетного, цивілізова­ного народу, мав би зробити інакше? Мав би відмовити людині, котра була його другом і опі­куном? Людині, котрій він з татом зобов язаний життям?

Ні, Данко не міг, не хотів, не смів, не мав права відмовити!..

І він сказав;

— Добре, Коарасіабо, я присягаю тобі на пам'ять моєї померлої матері, що, коли виросту, зроблю для тебе все, що зможу, навіть віддам життя, якщо це буде потрібне. Але... Але тільки тоді, коли в тому, вимагаєш від мене, не буде нічого такого, на що не дозволяють закони моєї віри і мого племени. Присягаю! — і він урочисто підніс вгору два пальці.

— І присягаєш, що не заміниш свого рішення? — спитав Коарасіаба.

— Присягаю!

— Присягаєш, що навіть, коли зміняться твої думки, підеш проти них за своєю теперіш­ньою присягою?

— Присягаю!

Коарасіаба раптом зсунувся з пачки, упав Данкові до ніг і обняв його коліна.

— Данку, мій сину, мій пане!.. Хай білий Бог вашого племени і великий Тупан індіансь­ких племен відкриють шляхи перед твоїми но­гами!.. Хай Коарасе[46] буде твоїм охоронцем вдень, а Жассі[47] у ночі! Хай душі померлих ґваянців приймуть тінь твоєї матері, котру тепер кличеш на свідка, у свою щасливу сім'ю на Блакитних Горах!.. Зломи стрілу над моєю го­ловою, хлопче, бо відтепер — я твій раб, твій пес!..

— Годі, Коарасіабо! — сказав зворушений Данко, підводячи старого з землі. — Я не є тво­їм паном, а ти не є моїм рабом. Ми тільки дру­зі. Дай мені свою люльку, хай на знак дружби закурю з неї.

Коарасіаба зірвався на ноги, миттю витряс люльку, набив її тютюном, вкинув до неї жаринку і подав Данкові. Данко тільки потримав цибушок в устах і віддав люльку назад Коарасіабі. Він навіть не пробував затягнутися ди­мом, бо знав, що скандально закашляється і по­псує враження урочистости моменту. Але друж­ба була завершена: Данко "курив" з Коарасіабиної люльки.

Чайник давно кипів, бухаючи клубами гус­тої пари, від чого накривка дрібненько танцю­вала, щось сердито видзвякуючи на своїй бля­шаній мові. Хлопець аж тепер це запримітив. Поспішно кинувся по кухні, виполокав кую, насипав свіжого шімарону, заварив і, сівши по­біч Коарасіаби, почав обережно смоктати на­пій. Вперше за своє життя знайшов у тому приємність і навіть зміст, а тому не квапився, пив помаленьку, поки Коарасіаба затягався димом.

Мовчали обидва. Данко пам'ятав звичку індіян — не випитувати нічого співрозмовника і терпеливо чекати, поки він сам не почне гово­рити про те, що має сказати. Знав також, що Коарасіаба не почне говорити так довго, поки не вип'є своєї куї, не заллє її окропом і не від­дасть назад Данкові. Але не спішив, а пив по­волі, статечно, як належалося тому, хто був другом старого морубішаби.

Нарешті, цибушок почав булькотати і під­свистувати, даючи знати, що прийшла черга на гостя. Данко ділляв кую і подав її Коарасіабі.

Старий відложив набік люльку, прийняв шімарон і, припавши устами до гарячого цибуш­ка, задивився в жаріюче піддувало печі. Але не бачив нічого з того, що було перед його очи­ма, бо його зір заглибився у далеке, далеке ми­нуле...

Таємниця

В спорожнілому домі запала урочиста тиша. Вона видавалася ще урочистішою і глибшою тому, що обоє співрозмовників сиділи в темно­ті, нервово розсвітлюваній червоними відблис­ками тоненьких смужок світла, які пробивали­ся від дверцят та відкритого піддувала і ви­хоплювали з темноти дві постаті, таких близь­ких у цю хвилину, а заразом і таких неподібних людей. Старий, згорблений Коарасіаба, з по­морщеним обличчям і погаслим поглядом, був ніби втіленням віджилого минулого, що скінчи­ло свій життєвий шлях і стоїть над приготова­ною могилою. Юний Данко, стрункий і міцний, як пальма, з енергійним, відвертим лицем, чис­тим блиском темних очей і гордим чолом, був натомість живим образом майбутнього, що пе­реступає обрій соняшного ранку.

Але одночасно в обидвох постаттях було щось моторошно-подібне, якесь невловиме для ока, спільне тавро, що позначає без ріжниці віку всіх людей, душі яких діткнені великим вогнем тотожних бажань. Старий і молодий сиділи поруч, окружені густою тьмою, і виглядали в Тремтячих відблисках вогню, як символічний образ вічности прагнень свободолюбивого духа, що, відмираючи з одними, народжується в дру­гих, єднаючи нерозривно серця й думки істот, котрі походять з цілком ріжних світів.

Сиділи, подавлені величчю наступаючого мо­менту, в якому мала розкритися похмура тай­на, що її дотримання було попереджене урочис­тою присягою.

— Кілька разів ти питав мене, — заговорив Коарасіаба після довгої мовчанки, — про знак на моїх грудях. Що це є, по-твоєму?

Данко подивився на груди індіянина і відпо­вів тихо:

— По-моєму, це — знак Сонця.

Коарасіаба хитнув головою;

— Так, це є знак Коарасі. Маю цей знак я, має Арасі й всі морубішаби Соняшної Династії, що з давніх давен править племенем ґваянців...

— Ґваянців?! — живо перепитав Данко. — Тих самих ґваянців, котрі билися під арауе[48] вели­кого Аімбіре проти портуґальців?

Пригаслі очі Коарасіаби раптом ожили і ши­роко відкрилися від здивовання:

— Звідки ти знаєш? — спитав він вражений.

— З книжбк, — просто відповів Данко.

Того вже Коарасіаба ніяк не сподівався. Йо­му ніколи й на думку не приходило, шоб у книжках, до котрих він завжди ставився з певного погордою, могли бути записані речі, про які знали тільки піяґи[49] та морубішаби племени. А тепер виходило, що про ці речі давно вже зна­ли білі, навіть такий малий хлопець, як Данко. Разом зі здивованням прийшла й велика три­вога про долю Соняшних Клейнодів: "Може, їх уже й нема на місці, коли білі такі чарівники, що все знають?" — подумав він. Але, опану­вавши своє хвилювання, спитав:

— Що записано в книжках? — і додав нака­зуючим тоном: — Оповідай!

— О, Коарасіабо, — відповів трохи розчаро­ваний Данко, — в книжках записано дуже ба­гато речей, і мені забракло б ночі, щоб тобі все переповісти...

— Ніч довга, —— спокійно зауважив Коарасіаба, — а всіх книжок мені і не треба розказу­вати.

— А що ж тобі розказати?

— Тільки те, що знаєш про ґваянців.

— Та я про ґваянців нічого не знаю. Знаю тільки, що вони воювали разом з тамойосами* проти портуґальців.

— Ну, то розкажи про тамойосів і про вели­кого морубішабу Аімбіре.

Данко вже дуже жалував, що вихопився зі своїм питанням. Йому кортіло якнайскоріше довідатися про Коарасіабину таємницю, але тепер він уже не міг примусити упертого індіянина говорити, а натомість мусів йому оповідати сам.

— Що ж тобі розказувати? — спитав він вдруге, покірно зітхнувши.

— А от розкажи, чому ґваянці пішли за Аімбіре, і що було потім?

— Хай буде, як бажаєш... Тільки я не можу розказувати від Аімбіре і тамойосів, а мушу го­ворити від початку...

Данко трохи задумався, підбираючи потрібні йому для тяжкої розмови вирази, і став опові­дати:

— В той час, про який велиш оповідати, в Бразилії точилася кривава боротьба: портуґальці намагалися скорити індіян, а індіяни об'єднувалися у великі маси і, де тільки можна було, нищили, своїх поневолювачів. У Баії[50] під­няв загальне індіанське повстання легендарний морубішаба Карамуру, коло затоки Ґванабара лютував на чолі числених племен жахливий людожер Кунямбебе, а в кряжах Серра до Мар зворохобилися племена тамойосів. Повстання тамойосів було найстрашнішим для портуґаль­ців і тому, що цих племен було дуже багато і тому, що повстання очолював великий морубі­шаба — мстивий Аімбіре, котрий уже скоштувай рабства. Правда, скочивши з кайданами в ріку, він урятувався з неволі, але не міг пода­рувати своєї ганьби і присягнув за неї жорстоко відплатити. За бойовим призивом Аімбіре під­нялися не лише всі тамойоси, але приєдналися також й інші племена, як от ґваянці та карібокці... Так, чи ні, Коарасіабо?

— Так... Ну, і що далі?

— А далі для портуґальців стало ще гірше, бо з-за великої води приплили інші білі люди — французи. Це було 1555 року... Ах, ти ж не знаєш, що то є "1555 року"!..