Не міг поворухнутися, не зміг відірвати від тих очей свого погляду...

Жорж сів і почав чогось шукати дрижачими паль­цями на власних колінах. Його чоло блищало від хо­лодного поту, банькаті чорні очі з червоними білками, як звичайно, вилазили з орбіт. Нижня щелепа скакала, й слова виходили нерозбірливо:

— Ох, яка ж вона була страшна!.. Така гарна і така страшна!.. Як зараз бачу її. Стоїть, прив'язана, дивиться на мене, усміхається несамовитою усмішкою і поволі каже: "Ти сьогодні почнеш свій кінець, мерзотнику! Сьогодні розпочнеться відплата! Ти не будеш мати ні однієї хвилини спокою, ні вдень, ні вночі, ні на самоті, ні в товаристві. Я ходитиму за то­бою по п'ятах, мов тінь, і водитиму за собою привиди всіх твоїх жертв. Ти відчуватимеш і бачитимеш нас скрізь: дотик холодного буде нашими трупами, дотик теплого нашою кров'ю. Ти їстимеш у товаристві мерців, тебе чекатимуть холодні обійми трупів у ліжку, у звуках музики ти чутимеш стогін конаючих. Ти, що сієш смерть і муки, врешті захлиснешся ними, жах­нешся їх і намагатимешся втекти від них. Але не вте­чеш, бо вони будуть вічно з тобою і в тобі. І прийде врешті день, коли ти не зможеш вбити навіть мухи, але образи смерти далі стоятимуть перед твоїми очима"...

— Я не міг далі витримати. Не знаю, як відірвався від її погляду, витягнув револьвер і випустив цілий заряд. А потім утік і кілька діб підряд пив. І нічого надзвичайного не сталося. Життя йшло далі, як зви­чайно. Не без того, щоб не було неприємностей із нер­вами. Нерви у нас у всіх не були в порядку, і ми всі пили бром, люмінал і всяку таку чортівню.

— Минуло кілька місяців. Було це в травні. Я мав дуже важку ніч і прийшов додому, коли вже добре розвиднілося. Вмився і сів снідати. Не був зовсім тве­резий, але випив ще, бо чув, що інакше їда не пролізе в горло. Отже, випив. Але снідати перешкоджала мені надокучлива муха. Знаєте, як часом буває: вчепиться й не відстає. Я її кільканадцять разів відганяв, але це не помагало. Тоді я сів смирно і, коли муха знову сіла мені на волосся, вдарив наосліп долонею. Вона скоти­лася і впала на білу скатерть. Я глянув і побачив її так докладно, немов би вона була завбільшки людини, або немов би я дивився на неї через мікроскоп... Знаєте, коли би муха була справді велика, вона виглядала би найстрашніше з усіх звірів. По-перше — очі! Уявля­єте собі: ціла голова — два ока, червоних, неначе пу­хирі крови. Довкола очей — не то шерсть, не то пір'я, чорне, стрепіхате... Й от, муха впала на скатерть. Живіт лопнув, лапи й крила судорожно корчаться, хо­бот розтягається і скорчується, а очі... Ті страшні, криваві пухирі, кожен завбільшки півголови, з вира­зом муки агонії...

Тепер уже не я, лиш Арпад наскочив на Крюка, підніс його вгору й кинув об лежанку.

— Досить! — крикнув. — Ані слова більше!..

Крюк лишень гикнув і продовжував з поспіхом:

— 3 того почалося. З мухи. Так, як мені твоя се­стра сказала...

— Замовчи! — намагався заглушити його Арпад.

— Я після того...

Вони викрикували напереміну й борикалися. Але скінчилося тим, що Арпад зв'язав Жоржа і заткнув йому рота ганчіркою. По чому пригрозив мені:

— З тобою зроблю те саме! — і показав пригото­вану мотузку. — Будеш поводитися, як нормальна лю­дина, чи поступати з тобою, як з божевільним?

— Коли б ти знав мою сестру, Арпаде, ти би мене ліпше зрозумів...

— Гаразд, я хочу знати про твою надзвичайну се­стру. Розкажи мені про неї...

Цілу ніч я оповідав Арпадові про Пшеничку. Пла­кав сам і примушував до сліз свого приятеля. Зате, коли настав день, мій біль зм'як і пристрасті вляглися. Я був гордий своєю сестрою і підносив до Бога гарячу молитву за її чисту душу.

Натомість Жоржеві погіршало зовсім. Напевне розворушені спогади довершили руїну його мозку, і наступних кілька днів ми були змушені вживати до нього тих немилостивих заходів, з яких почав Арпад: зв'язували його і затикали йому рота. Інакше не можна було, бо, розв'язаний, він дряпався по стінах печери і перевертав усе, переслідуваний видивами трупів, роз­давлених мух і вошей. Лише зв'язаний, він починав плести всякі моторошні нісенітниці, або, що ще гір­ше, — починав оповідати про допити Пшенички. Цього не можна було стерпіти, і ми мусіли йому зати­кати рота.

Життя в землянці стало попросту нестерпне, і ми з нетерплячкою чекали Зеїна. Та він не приходив, а тут одного дня знову знялася пурга. Через неї ми не могли навіть вийти з нашої діри й мусіли круглу добу ділити товариство божевільного Жоржа. Здається, що виття вітру видавалося йому чимсь іншим, бо навіть і зв'язаний та зі затканим ротом, він зумів проявити всі ознаки тваринного жаху, звиваючись у судорогах по підлозі й вирячуючи свої пукаті семітські очі.

За півтори доби пурга вщухла, і Жорж також за­спокоївся. Морганням і стогнанням привернув до себе нашу увагу, а, коли ми його розв'язали, сказав зовсім притомно:

— Не зв'язуйте мене більше.

— А будеш поводитися смирно?

— Буду, я тепер уже знаю.

— Що знаєш?

— Як тікати.

— Від чого тікати?

— Від неї. Вона казала, що я не втечу. Але поми­лилася. Я втечу. Я знаю таку стежку, що нею можна втекти...

Ми лишень переглянулися з Арпадом, але вирі­шили Крюка не в'язати, бо ж він, хоч і плів дурниці, але поводився зовсім спокійно.

Це було пізно ввечері. А ранком я прокинувся перший і побачив, що Крюк щез. Арпад, який мав над­звичайно чуйний сон, того разу спав, як забитий, а Дружок напевне щось бачив, але пояснити не міг.

Я збудив Арпада.

— Втік?! — схопився він. — Ну, й добре, що втік. Менше клопоту.

Я був тієї самої думки, однак це нас не позбавляло неписаного обов'язку. Ми скоро зібралися, взяли Дружка і вилізли з печери. Синє небо було чисте й ла­гідне, а ранішнє сонце золотило сніг і кришилося в кришталях інею. На вирівняній пургою білій пелені виднівся нерівний слід, що біг униз через ріку і далі на протилежний бік — у ліс, що вкривав високий берег.

— Пішов пішки, — зауважив я. — Коли візьмемо лижви, доженемо його скоро.

— Якщо він ще живий, звичайно... — скептично сказав Арпад.

Ми рушили слідом і за яких чверть години опини­лися на краю урвистого берега, що спадав у широкий яр. Ставши на краєчку, ми побачили огидний і мото­рошний образ: нижче наших стіп на яких десяток ме­трів зяяла брудно-червона пляма, довкола якої гризлася вовча зграя. Окремо лежали один чобіт, шапка та ще валялися клапті одежі. Це було все, що зали­шилося від Крюка.

— Он куди йшла його стежка! — зідхнув Арпад, зрештою, без помітнішого жалю.

Я з обридженням відвернувся, а Дружок протяжно завив.

— Реквієм! — ще раз зідхнув Арпад і повернув за мною.

* * *

Зеїна ми чекали більше місяця, а він, виявляється, їздив доганяти батька. Спочатку в Якутськ, а потім в Алдан.

— Вбито його, — сказав понуро, витираючи зі скісних очей непрохані сльози. — Мачуха жива, полю­бовник живий, а його вбили. Впізнали і тропили[57], поки не застрелили...

Був це невисокий, але кремезний, парубок, Якут з обличчя, дивне при тому подібний до Петра. Гово­рив досить добре по-російськи і був грамотним. До пам'яті батька ставився з побожною пошаною і на його наказ міг би без надуми кинутися в огонь і воду. До того ж вдачі був одчайдушної, а спритом і хитрі­стю нераз нас попросту лякав. Отож не дивно, що при його та золотого мішечка допомозі ми за два місяці мали "найправдивіші" документи, з якими пустилися в дальші мандри на схід.

Переваливши в червні через Джуґджурський Кряж, ми дісталися до Охотська і там отаборилися аж до на­ступної весни. Зеїн вернувся додому. На прощання ми похвалили покійного Петра за силу, ріст і відвагу та віддали юнакові Дружка. Шкода нам було собаки, але що ми могли з ним зробити? Зеїн був дуже вдоволе­ний і вважав, що одержав достатню винагороду.

З Охотська ми добилися до Петропавловська на Камчатці й там стали до роботи на китоловне судно, яке випливало в море Берінґа. Коли судно було вже близько Алеутських островів, ми однієї ночі спустили шлюпку і ще раз заграли життям, на цей раз кинувши його на волю морських хвиль. Це була дуже ризикована гра, і в порівнянні до неї втеча з табору була дитячою забавою. Але про неї треба би було писати окрему історію.

Доля любить відважних, і на цей раз нам також пощастило: ми у вільному світі!

Арпада, себто Артема Падалицю, ви, звичайно, знаєте. Він має славу найкращого вчителя гімнастики й акробатики, як теж милої товариської людини. Але про подробиці цієї історії ви не пробуйте його питати, бо він усміхнеться і скаже вам, що отець Нестор Пашницький любить інколи фантазувати...

Кінець

Бразилія, 1959-61 р.

ДОДАТОК

Куди провадить твір?

(Передмова до першого видання)

З духовости старшого покоління не викорінити мото­рошних переживань останніх десятиріч. У кожній ділянці, а найвиразніше в красному письменстві, діють гіпнотичні навороти до подій, що їх не забути.

Літератури націй, які по війні повернулись до нормаль­ного життя, до недавніх подій ставляться інакше і страхіття минулого використовують як тло, на якому догідніше вима­лювати бажані авторові картини.

Наших письменників щось інше змушує говорити про минуле. Для них колишні події це не тло, а середовище, саме життя, втілення ідей і почувань. Те, що діялось, було для них розкриттям найістотніших питань буття і не писати про це найважливіше, для них майже неможливо.

Про трагічні дні минулого й книжка Ольги Мак. Вона також віддала данину понурости нашої бувальщини. Але, відрізнено від багатьох, вона спромоглася на творче зусилля, опанувала матеріял і використала його також як і тло, на якому чіткіше розгорнути долі людей та ідей.

Це оповідання, — як скромно назвала Авторка свій твір, — про жертвенність борців за свободу, про вічнотривалу дружбу, про безодні підступу, брехні й жорстокости. Себто про справи вічні, про неперехідні, що їх Ольга Мак виявила в особливих обставинах особливої доби. Доба була така фантастична, що зайва видається участь уяви, й події свого твору Авторка, можливо, зачерпнула з найправдивішої дійсности, з таких неймовірних становищ, де виразніші ста­ють прикмети людини поставленої перед найгострішим іспи­том, на якому належить промовити вчинками.

Авторка виявила своїх героїв у боротьбі за держав­ність та в звіриних обставинах совєтських підбігунових[58] кон­центраційних таборів.