Страшна лиш кобра смерти. Вона не може вкусити два рази тієї самої людини, бо після першого разу людина вже вмирає.
— Кобра смерти? Яка ж це?
— Така гарна: червона й синя. Кільце червоне — кільце сине. О, то погана гадюка![64]
За цих чотири дні мандрівки Данко вспів сердечно прив'язатися до дикунів, а вони до Данка. Жакаре й Канту опікувались хлопцем з чисто материнською ніжністю: найкращий і перший шматок печені подавався Данкові, для Данка щовечора готувалася вигідна постіль, Данко не сторожив уночі, а міг собі спокійнісенько спати, і, нарешті, кожна Данкова забаганка виконувалася негайно. Але при тому всьому Данко відчував, що він є також і невільником. Він не смів ні на хвилину звернути сам в бік, мусів постійно йти між двома своїми охоронцями, і, чи то вдень, чи вночі, вони ніколи не спали обидва разом, а тільки по черзі, щоб, бува, хлопець не втік.
Це дещо прикре становище трохи смутило хлопця, але він навіть не пробував протестувати, бо знав, що не поліпшить його, хіба викличе своїми протестами ще більше недовір'я і тим самим погіршить ситуацію.
Хоч Канту й Жакаре впевняли, що в Долину Іґурей тепер легко йти, — однак Данко був цілком іншої думки. Сонце в обідовій порі припікало немилосерно. На полудні, звідки можна було чекати прохолодних вітрів, здіймалися стрімкі гребені гір Маракажю та Каагвасу, що йдуть кордоном між Бразиліею й Парагваєм, а паралельно до них, майже просто з півдня на північ почався хребет Амамбаї. І, щоб дістатися в Долину Іґурей, цей хребет треба було перевалити. Східні боки гір вкривали дрімучі нетрі, в проваллях текли рвучкі потоки й ріки, а в широких долинах зеленіли розложисті трясовини — і все це вимагало багато труду й обережности при переходах.
Індіяни поборювали ті перешкоди легко, але Данкові доводилось виснажуватись з останніх сил, щоб з честю витримати тяжкий іспит. Добре було хоч те, що його наплечника несли провідники, і для них він не видавався тягарем. Тільки зледащіла Фрузя тепер нізащо не хотіла мандрувати самостійно і неодмінно сиділа в Данка на карку. А коли й злазила, то виключно для того, щоб поласувати овочами. Наївшись, вона підстерігала решту товариства на дереві і звідти скакала просто на голову своєму панові. Від несподіванки й переляку Данко кожного разу мало не падав на землю, чим викликав страшне вдоволення Жакаре й Канту, а найбільше — самої Фрузі.
Але, як-не-як, найголовніше і найтяжче лишилося позаду. До оселі було півтора дня дороги, і мандрівники сіли відпочити. Жакаре вполював паку[65], оббілував і порозрізував на кусні. Дальшу роботу з приготуванням печені здав на Канту, а сам сидів і рахував пальці. Фрузя десь полізла в ліс за поживою, Данко лежав під високим корчем, з насолодою розпростувавши змучене тіло на прохолодній траві, а Канту мугикав якусь невиразну пісню і дбайливо обертав над вогнем настромлені на веретела порції м'яса.
Сонце стояло в зеніті. Безхмарне небо, полиняле від горячі й світла, виглядало втомленим і піднесло своє молочно-попелясте шатро десь геть, в незбагнені висоти. Дим з вогнища, прозорий і тремтячий внизу, вгорі клубився білими й сивими густими хмарками, поки не розпливався ще вище в ледве помітні пасма, що тяглися з півдня на північ. Вся природа, розімліла від спеки, здавалося, дрімала, застигши в солодкій непорушності.
Данка також морив сон, але він, глянувши на печеню, зрозумів, що незабаром поспіє обід, і сказав:
— Піду скупатися.
Жакаре відразу покинув рахувати пальці й підвівся з місця. Почекав, поки Данко витягнув з мішка рушник і мило, а тоді пішов за ним по п'ятах до ріки. Індіяни вже звикли до того, що хлопець купається перед їдою, а не після неї, як це робили вони самі, і за кожним разом по черзі пильнували його підчас купання.
І тепер Жакаре спочатку йшов за Данком, але коло самої ріки випередив його, уважно оглянув берег, подивився у воду, чи нема крокодилів, і годі хитнув головою.
Данко миттю роздягнувся і плюхнув у лоскотливе срібло хвиль. Побовтавшись трохи і вимившись добре з милом, виполокав свою просяклу потом одежу і розложив на березі сушити.
Сам, вернувшись до вогнища, переодягнувся в чисте, як це робив щодня, і тоді взявся з апетитом їсти.
По обіді прийшла черга купатися на індіян. Вони пообтирали жирні від печені руки об волосся і чисто по-дитячому з криком і гулюканням покотилися наперегони до ріки.
Щоб дати їм можливість спокійно купатися, Данко пересунувся під захист великого каменя і ліг так, щоб індіяни його добре бачили. Тоді положив під голову мішок і збирався вже заснути, як раптом з'явилася Фрузя. Вона була дуже неспокійна, тремтіла, оглядалася на ліс і видимо, хотіла щось сказати. Але що саме — Данко не розумів. Він уже хотів встати і подивитися, та Фрузя, зрозумівши його намір, вчепилася йому за волосся і пригнула його голову до землі.
"Небезпека! — подумав хлопець. — Десь є небезпека!"... '
Ще кілька днів тому назад, опинившись в такому становищі, Данко напевне закричав би і покликав би Жакаре й Канту вголос. Тепер же він, уже набравши певного досвіду, того не зробив, лиш махнув у сторону ріки рукою, даючи знак своїм товаришам вернутися.
Цей знак був помічений відразу, й обидва індіяни тільки на секунду насторожено по-заячому піднесли голови, а тоді кинулись бігом до Данка. Та в половині дороги Жакаре якось неприродно високо підстрибнув і, перекотившись клубком, повалився на землю, зарившись з усього розмаху головою в траву. Одночасно Данко почув фурчання кількох стріл і навіть побачив, як дві з них встромилися в землю саме в тому місці, звідки перед секундою стрибнув уперед Канту. Фрузя запищала тихенько і забилася глибоко під камінь, а Данко, не тратячи ні секунди часу, вихопив з мішка фоґети. Як на злість, перших два були такі, що запалювалися від вогню, і, поки Данко знайшов третій, впав і Канту. Стріла пройшла наскрізь через його груди, але бідний індіянин ліз далі, поки не допав свого лука. Прилігши за корчем, Канту наложив стрілу і пустив тятиву. Данко в той самий момент шарпнув шнурок фоґета і гримнув у небо високим стовпом вогню. Тоді також вхопив лука і вискочив зі свого укриття. Тут побачив напасників: один уже лежав на землі, пробитий стрілою Канту, другий, присівши, закаменів, переляканий фоґетом, а третій у панічному стресі, гнався, мов божевільний, навтікача. Данко полетів за тим третім, стараючись заложити стрілу на тятиву. Та від поспіху, поденервування і невправносте з цього нічого не виходило. Спущені стріли падали далеко від мети, а втікач все віддалявся. Данко аж тепер зрозумів, що йому дійсно далеко до звання справжнього лучника, і сердився на себе за те, що ніколи не вчився стріляти на бігу і ніколи не думав, що це йому колись придасться. Лишивши невдалі спроби зі стрілянням, котрі його тільки затримували, Данко тепер старався просто затримати голого індіянина і кричав йому вслід:
— Стій!.. Стій, не тікай!..
Але втікач зовсім не мав охоти зупинятися і біг так довго, поки дороги йому не перегородив яр. Ткнувшись сюди й туди, індиянин миттю обернувся і наставив на Данка лук. Хлопець сховався за дерево, витягнув одне буска-пе, тернув його об стовбур і кинув у той бік, де стояв ворог. В тій же хвилині рукав його сорочки пробила стріла, і він інстинктовно шарпнув руку назад. Перший тріск буска-пе зіллявся з голосним виттям, а за ним почувся шурхіт гілляк, ламаних падаючим тілом. Потім знову трісло буска-пе, і на кінець роздався стогін, повний жаху.
Данко тепер вискочив з-за дерева і підбіг до краю яру. Став над його берегом, глянув униз і, вражений, подався назад: не нижче яких чотирьох метрів він побачив тіло індіянина, що корчилось передсмертними судорогами в обіймах величезної жібої[66].
В один момент хлопець забув про все і вже хотів стрибати в яр на допомогу. Та, коли зблизився вдруге до урвища, побачив, що рятувати нема кого: кров густою цівкою збігала з уст невідомого дикуна, а жібоя стискала його далі, з хрускотом ламаючи своїй жертві ребра.
Тепер Данко пригадав своїх товаришів і, повернувши назад, погнав щодуху їм на підмогу. Але й тут запізнився, бо застав уже три трупи та вмираючого Канту, що лежав боком, простромлений наскрізь стрілою.
З розпукою в душі й сльозами в очах Данко стояв над смертельно раненим приятелем і не знав, що почати.
— Води!.. — слабим голосом обізвався Канту. — Пити!..
Заливаючись сльозами, Данко метнувся з казанком до ріки, приніс води і подав її вмираючому. Але Канту вже навіть не відкривав очей. І тільки коли Данко скропив його чоло й скроні, — опритомнів. Жадібно ковтнув трохи води і заговорив уриваним голосом:
— Ботокуди... Убіражарині бурґи... Я помстився за себе і за Жакаре... Убив двох... Коли прийдеш до племени, скажи, щоб також помстилися....
— Канту, — гладячи кострубату голову, плакав Данко, — Канту... Скажи, як тобі допомогти?.. Як витягнути стрілу?..
Канту подивився на нього приязним свідомим поглядом і заперечливо похитав головою.
— Не можна... Не поможе... Мараґіґана коло мене...
"Невже справді я не зможу йому нічим допомогти? — з розпукою думав Данко. — Невже він отак загине?.. Ах!"
— Слухай, Канту, — заговорив, глибоко схвильований. — Ти хочеш після смерти жити довго, довго? Хочеш? Хочеш, щоб твоя душа пішла до доброго, доброго білого Тупана, як це раніше було з душами ваших предків?
Канту широко відкрив очі, розпромінені радістю.
— Хочу, — сказав виразно.
— А хочеш там називатися так, як я — Богдан?
— Хочу.
Данко скоренько зняв зі себе материнське благословення, занурив його в казанок з водою, потім перехристив ним Канту і, зливаючи трикратно воду на голову вмираючого, сказав:
— Хрещаеться раб Божий Богдан во ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
Тоді клякнув і підніс руки до неба.
— Христе Небесний, — зашептав палко, — я, може, не все зробив, як належалося, але робив якнайкраще. Прийми ж мого бідного похресника у Своє царство, за що зношу Тобі мою найщирішу молитву...
І Данко справді почав гаряче молитися.
Канту лежав нерухомо і дивився в небо так пильно й свідомо, ніби бачив там щось надзвичайно радісне.
А через півгодини Данко вже засипав його землею, поставивши над ним у головах дерев'яний хрестик.