Проти переконань

Пильно слідкував за дівчиною. Але вона була, як звичайно, тиха й мовчазна, але не гнівна і навіть не схви­льована. Чи ж би так скоро у неї все минуло? Ой, ні, на­певне, ні! Це ж була не людина, а якась глибока криниця, на дні якої крилися нерозгадані таємниці.

І Березовський постановив собі невідкладно запросити її з собою на вечірку, щоб договорити все несказане. Забув усе, включно із вчорашньою розмовою, не хотів згадувати нічого неприємного, не хотів ні в чому її більше перекону­вати, лишень перепросити і загладити свої сьогоднішні слова.

Чекав лишень відповідного моменту, але несподівано з'явилася Варя і поплутала всі його плани.

— Добрий вечір, дядьку! Здорова, Пулько! Здорові були й ви, цілувальнику! — здоровкалася на всі боки. — Я прийшла по тебе, Пулько: ти ж підеш на вечірку? Я сьо­годні випускниця[31], а ви й не поздоровляєте.

Звичайно, всі почали наперебій її поздоровляти, а во­на, ще червоніша, ніж завжди, від радости і від своєї бах­матої[32] грубо-кратчастої[33] нової сукні, цокотала:

— Дядьку, ви ж пустите Маруську, правда? Там же подруги по першому році і, — підморгнула чомусь Ігореві, — товариші також... Ми приведемо її аж до хати, а я, коли схочете, то й ночуватиму у вас.

— Власне, що я хотів попросити Марусю на вечірку до нашого інституту, — певний згоди, встряв Ігор. — Доз­волите, Григорію Степановичу?

— Та, про мене, хай іде, куди хоче, — згодився Кобзаренко.

— То я прошу тепер тебе, Марусю, — встав Ігор і вклонився.

— Ні, дякую, я піду до технікуму, — тихо, але твердо і без найменшого вагання відповіла вона.

— Ага! — вдоволено зареготала Варя. — Дістали гар­буза!..

Він сидів, сумний і пригноблений, майже не розуміючи того, про що говорив Кобзаренко, заслуханий у притишені голоси дівчат, що доходили з Марусиної спальні. Варка цмокала, вигукувала і пищала від захоплення: видно, щось їй дуже подобалося.

Врешті, вийшли, й Ігор, побачивши Марусю у темно-вишневій, розкішно вишитій блузочці, ні з того, ні з сьо­го, якось неоправдано, чисто по дурному зблід. Яскраві, але сміливо й зі смаком підібрані кольори аж горіли, від­биваючись гарячою луною на обличчі дівчини й кидаючи червоні трикутнички полум'я глибоко в темні зіниці її очей. З лівого боку туго сплетених і закладених назад кіс дис­кретно визирав крайчик такої ж темно-вишневої кокарди, а вся постать, підтята на високі закаблуки лакованих че­ревиків, обтягнена від половини чорною спідничкою, мала в собі весь юний чар сімнадцятирічної дівочої грації.

— Ми йдемо, тату, — підійшла Маруся до Григорія Степановича й поцілувала його у вуса. Потім до Березовського: — Ну, Ігорю, дякую тобі за допомогу і за все добре. Щасливої дороги і доброго відпочинку!..

Прощалася з такою невимушеною простотою і з та­кою самою природністю, як вітався з нею Ігор годину тому назад. Але це не було прощання на якийсь час — це було, прощання на завжди!

— Я також іду! — підвівся він.

Але Кобзаренко його затримав:

— Чекайте, Ігорю Олександровичу, я маю ще до вас одну справу.

Тиснучи руку Марусі, він постарався сказати очима те, чого не міг сказати виразніше словами:

— До побачення, Марусю. Я напишу до тебе...

Вона хитнула головою і чемно-привітно усміхнулася:

— Напишеш — будемо раді...

А вигляд її договорював: "А не напишеш — обійде­мося".

Дивна дівчина, справді дивна!

Дівчата пішли.

Григорій Степанович сягнув по пляшку і налив знову дві повних чарки.

— Ви коли їдете? — спитав. — Узавтра? Тоді маю до вас діло...

Поліз до скрині й витягнув досить великий клунок.

— Ось, Ігорю Олександровичу, — сказав, — я вам не­величкий подарунок зробив: білі парусинові черевики на літо й жовті черевики про свято. Та ще матінці вашій пан­тофлі м'якенькі пошив для хати. Скажете їм таке: "Кла­няється вам низенько швець Кобзаренко і ручку цілує за те, що сина в "забобонах" виховали". Бо той син, хоч від "забо­бонів" і відпекується, але добре зерно, впавши на добрий ґрунт, ніколи не пропаде... .

— Ну, що це ви видумали, Григорію Степановичу?! — боронився Ігор. — Та з якої речі?!

— Не вгодив вам?

— Аж забагато! Таких черевиків напевне і ваш на­чальник ніколи не мав, а такі пантофлі й гетьманші не со­ром взути. Але за що?

— Ви мене не питайте, за що, — це вже я сам знаю. І не думайте, що я хочу такою дрібничкою від вас відкупи­тися. Я до смерти у вас в боргу, от що!

— А я вам від самого початку сказав, що помагаю Марусі з обов'язку і ніяких боргів за вами не визнаю! — впирався Березовський.

— Ігорю Олександровичу, — розчулився Кобзаренко, — не борг плачу — щирість до вас виявляю. Прийміть пра­цю моїх простих шевських рук, коли не хочете мною погордити. Прийміть, прошу вас!

Ігор не мав сили відмовитись, хоч йому було дуже не­приємно: адже те, що зробив Кобзаренко, було варте яких трьох повних місячних учительських платень. Але розумів, що, відмовившись, справді образить Григорія Степановича.

Прийняв. Подякував, хвалив, дивувався і тим дуже ті­шив Кобзаренка.

Потім вони ще пили. Ігореві хміль у голову не йшов, але Кобзаренко дуже скоро почав плутати язиком і все повторював:

— Маруся... Бачили, яка вона в мене?.. Золото — не дівчина! Та я для її добра дам собі руку втяти, дві руки! Одна ж вона у мене, мов серце в грудях!

Він прийшов на вечірку пізно, але надолужив своє спізнення десятикратно. З шибеничним гумором кинувся у вир забави, танцював безустанну, підпускав дівчатам бі­сиків, закохано дивився в очі кожної, з якою лиш танцю­вав, без розбору тулив усіх однаково пристрасно до себе і всім говорив однаково — багатозначні речі, хоч добре не бачив ні одної. Товариші під'юджували його ще більше, дивуючись цьому незвичному запалові. Але сам він мав точнісінько таке почуття, як тоді, коли цілував Варку...

* * *

"Я напишу до тебе"...

Не написав нічого. Не прислав і списку на книжки, взагалі забув про Марусю і про себе самого.

Коли приїхав додому, застав хату на колодці, а сусіди його повідомили, що мати вже третій тиждень лежить у лікарні й що з нею дуже погано.

Заскочений і переляканий, покинув валізку на ґанку й бігом побіг до лікарні. Тепер зрозумів, чому так довго не було листів, а в останніх, що їх одержав, мати нарікала на старість і висловлювала бажання — якнайскоріше його побачити.

Хвора лежала в окремій кімнаті й вразила його своїм виглядом: була змізерована, жовта, худа, аж прозора, а очі її дивилися з-поза межі іншого світу. Зраділа страшен­но його прибуттям, обняла за шию безсилими руками й ледве підвела голову, щоб поцілувати його в чоло.

— Приїхав мій хлопчик, мій Ігорцьо дорогенький! — лебеділа крізь сльози. — А я все чекаю, чекаю і дочекати­ся не можу...

— Мамочко, що ж це? Чому не написала мені, або не попросила кого іншого, щоб мене повідомили? Я ж ні­чого не знав, — докоряв ніжно Ігор, цілуючи м'які, вихудлі^; руки. — Що з тобою?

— Нічого, синку, — слабо усміхнулася вона. — От, прийшла смерть — та й годі...

— Мамочко, не кажи так! — палко попросив він. — Я скличу всіх лікарів, я повезу тебе до Києва, я...

Вона похитала головою:

— Даремно, Ігорцю, даремно! Нічого вже не поможе. Треба скоритися — нема ради. Добре, що хоч ти приїхав. Я так боялася вмерти, не побачивши тебе, не поблагосло­вивши... Хочу висповідатися на смерть, але де ж тепер свя­щеника знайти? Тяжко мені на душі... Забери мене до дому, синочку. Хочу бути з тобою в останні дні мого життя. За­береш?

— Мамочко, що ти?! — ридав без сліз. — Я, звичайно, зроблю, як хочеш. Але тобі ліпше в лікарні. Все ж таки тут і ліки й лікарі під рукою. <

— Дарма, Ігорчику, мені вже ні ліки, ні лікарі не помо­жуть. Адже бачиш, що лежу сама. З цієї кімнати тільки один вихід —до трупарні. Забери мене додому!

П'яний ї півпритомний від жалю, він бігав від одного лікаря до другого, просив, переконував, радив, але всі во­ни були безсилі: виглядів на рятунок, а навіть на поліп­шення, не лишалося. І додому хворої також не радили за­бирати:

— Вона вже мучиться, а буде мучитися ще більше. В на­шому розпорядженні лишається бодай морфій, але вам буде тяжко з нею витримати.

Та він не послухав і зробив так, як просила мати: за­брав її додому і посвятився їй цілковито.

Перші дні блиснув слабенький промінь надії, бо мати побадьорішала, могла трохи спати, могла сидіти і навіть дещо з'їсти.

Вона дуже насторожилася і дуже цікавилася, коли Ігор передав їй подарунок Кобзаренка, і почала випиту­вати, що то за учениця, як називається, яка собою і чи добра вона людина? Але через те, що він справді був да­лекий в таку важку хвилину від усього не зв'язаного з її хворобою, і відповідав байдужо й невиразно, відразу стратила зацікавленість і до пантофлів, які їй так дуже сподо­балися, і до таємничої учениці.

— Гаразд, — зідхнула розчаровано. — Поклади їх десь, а тому чоловікові подякуєш.

Лишень згодом якось висловила думку, яка її боліла:

— Шкода мені, Ігорцю, що не побачу тебе жонатим.

— Ти знову, мамочко?! Адже тобі вже краще!

Вона любовно й докірливо усміхнулася:

— Хочеш потішити мене? Дарма, синку, я відчуваю зближення неминучого... Хотіла тобі щось сказати. Відім­кни шухляду в комоді. Там є пакуночок...

Дійсно, у шухляді лежав невеличкий пакуночок, дбай­ливо заліплений, перев'язаний і заадресований на його ім'я.

— Розв'яжи!

Розв'язав і витягнув з нього невеличкий образок Ма­тері Божої у срібних ризах, а при ньому лист, також за­адресований на його ім'я.

— Можеш листа спалити, Ігорчику, він уже непотріб­ний, коли ти є тут. Написала на всякий випадок. Ось, мій синочку, хочу благословити тебе, поки маю силу і пам'ять. Ходи сюди і стань навколішки.

Зробив, як просила, бо ж не мав сили й відваги ска­зати, що не вірить, не смів їй нанести такого важкого удару в останні дні життя!

Поклавши тремтячі руки на його голову, мати шепта­ла молитву, а він, охоплений в цьому моменті шалом розпучливого жалю, зойкнув у думках:

"Боже, Боже, навчи й мене молитися! Навчи мене ві­рити! Поверни мені мою любов до Тебе, бо вона мені за­раз дуже потрібна!"

Але мовчазне було небо, і крик його душі, звившись на хвилину вгору, зараз же важкою грудкою впав назад і столочив попереднє бажання.