Куди йшла стежка?

По-перше, тому, що розбійницький кодекс не дозво­лить, по-друге, через сина.

— Хіба...

* * *

Отже, ми залишилися в печері й чекали Зеїна. Я, Арпад і Дружок творили добре дібране товариство. А Крюк жив окремо. Я з ним взагалі не розмовляв, а Арпад озивався виключно тоді, коли треба було щось зробити. Навіть Дружок відчував його відчуже­ність і дуже рідко підходив до нього попросити пестощів. Частіше сідав напроти і подовгу допитливо дивися на нього, неначе питав: "Що з тобою ді­ється?"

А Жорж і справді переживав невеселі дні й на­певне не лишень тому, що ми його бойкотували. Долягало йому ще щось, і він цілими днями міг проси­діти нерухомо без їди й сну. Інколи шептав щось беззвучно, інколи хитався, немов би від болю, а інколи навіть плакав. Ми з Арпадом постановили не покидати його, але взяти з собою закордон, як живий документ одного з найганебніших і найбільше засекречених ме­тодів комуно-московського правління. І не питали Крюка, чи він хоче піти, — він був позбавлений права щось вирішувати. Зрештою, коли б навіть йому таке право дати — нічого б не змінилося: Крюк був скін­чений. Здається, коли би його не зачіпати, він, сівши на одне якесь місце, не встав би. Так би й заков'яз, не підводячись.

Але Арпад по кілька разів на день його зганяв:

— Чекісте, бери їж!

— Чекісте, принеси дров!

— Чекісте, попар свої сорочки і візьми чисті!

І Крюк покірно зводився, їв, ходив по дрова, пере­бирався і парив сорочки. Але, скінчивши, знову сідав у кутик і шепотів, хитався, або плакав.

Так минуло більше тижня. Довкола нас царював цілковитий спокій, і ми вели життя автохтонів: полю­вали, збирали кедрові горішки, замерзлі ягоди калини й свербиусу[55] та щодня прорубували в ополонках лід, що затягався по кількох годинах.

Одного дня, коли ми, наглушивши саморобними бомбами риби, виловлювали її з ополонок, Крюк по­слизнувся на леді й шубовснув у воду. Ми його, прав­да, без ніяких труднощів зараз же витягли, але, поки довели до печери, одежа на ньому замерзла і стала твердою, мов бляха.

Роздягнувши потерпільця, ми змусили його ви­пити пів склянки горілки, поклали його на теплу ле­жанку й добре вкрили.

Жорж довгенько лежав зовсім тихо, і ми думали, що він заснув. Але він раптом озвався з докором у го­лосі:

— Навіщо ви мене напоїли? Я ж вам казав, що горілка мені шкодить...

Ніхто з нас йому не відповів, і він, помовчавши трохи, заговорив удруге:

— От мені зараз видається, що я бачу кожну па­вутинку, кожну порошинку, навіть у найдальшому куті...

І знову вмовк, а ми знову не відповіли нічого.

— Чому не озиваєтеся?! — нараз дико вереснув Жорж і зірвався з лежанки. — Говоріть, лайте, бийте, плюйте на мене, тільки не мовчіть! Не мовчіть! Не мов­чіть! Не мо-о-в-ч-і-і-ть!!!

Ухопившись за голову, кричав так дико й прониз­ливо, що нерви не витримували.

Арпад підбіг до нього й дзвінко ляпнув його до­лонею по губах.

— Замовчи! — наказав. — Лягай і мовчи!

Враз урвавши крик, Жорж здивовано глипнув на Арпада вибалушеними, почервонілими очима й по­кірно ліг. Полежав трохи й озвався знову, дихаючи й сопучи важко, мов астматик:

— Ви не знаєте, як я мучуся, як мене переслідує минуле...

— А ти ж би як хотів? — не витримав я. — Щоб тобі всі твої пекельні діла даром пройшли?

Наступила тиша, яку перервало важке зідхання Крюка.

— Коли б я знав напевне, що після смерти не існує нічого, я би покінчив із собою. Немає сили більше терпіти. Але боюся. Бо, ану ж, справді існує позагробове життя?..

Підвів голову і звернувся до мене:

— Скажи, Пашницький, існує?

По стількох роках звук мого правдивого прізвища так вразив мене, що я не почув запитання.

— Скажи правду, Пашницький, — домагався далі Крюк, — існує рай і пекло? Попи самі вірять у них, чи лишень дурять нарід?

— А ти лишень тепер над цим задумався?

— Ні, не тепер. Вже давно. І не знаю. Зрештою, цього ніхто не може знати, бо нема доказів ні за, ні проти. Але, от, що пекло може бути на цьому світі, це напевно! Я його робив власними руками, а тепер ношу його в душі.

— Чи й дивно? Як упустив у свою душу сатану, то душа мусіла пеклом стати.

— Фігуральний вираз, але, зрештою, влучний. Ти навіть не знаєш, який влучний. Ви взагалі багато ре­чей знаєте теоретично. А на практиці... Ну, от, на­приклад, коли ти давиш вошу, що ти бачиш? Нічого. А я бачу, як у неї вилазять і лопають очі, як тріскає черево і звідти вискакують тельбухи, повні крови...

— Гей, чекісте! — крикнув Арпад. — А чи не до­сить тих розмов?!

— Ага, страшно тобі, бридко, правда?! — зло­втішно підвів голову Крюк. — Страшно і бридко ли­шень, коли чуєш, а я це все бачу! Воша, наприклад, не гине відразу, вона ще довго агонізує: сама шкурка дриґає лапками, тельбушки дрижать...

— Перестань! — удруге крикнув Арпад.

— Ні, не перестану! Я стільки років мовчав, а те­пер говоритиму! Що мені зробиш? Вбити не вб'єш, навіть не битимеш. Хіба собі вуха заткнеш.

Одначе на якийсь час таки замовк.

— Самі винні, — озвався згодом, ніби виправду­ючись. — Навіщо мене напоїли? Зрештою, я й без горілки мусів би Пашницькому щось оповісти... І оце якраз до речі прийшлося...

Замовк, дуже схвильований. Видимо вагався, і груди його ходили ходором.

— Пашницький, — прошепотів, нарешті наважив­шись, — твоя сестра загинула в моїх руках...

Удар грому не міг би мене вразити більше, ніж цих кілька слів, вимовлених шепотом. Щось раптом встало внутрі мене, і я намагався заховатися за ним, щоб не зрозуміти, не повірити, не допустити змісту почутих слів до свідомости!..

— Брешеш!!! — закричав я. — Брешеш, негід­нику!!!

— Ні, не брешу! — і собі підніс голос Крюк. — Не брешу! Вона була тим зв'язковим, якого ми пере­ловили з наказом УВО до "Поповичів"...

У відповідь я... Ні, я не можу оповісти того, що сталося далі. Воно було огидне! Але чи можна мене надто суворо судити, коли прийняти до уваги, що для мене Пшеничка вмирала саме в ту хвилину, а не два десятки років назад. І як умирала?!

Боже, Боже, як же це було жахливо, як несамо­вито боляче й незрозуміло... Уперше тоді, прига­давши Святослава, я не відчув жалю за його смерть — відчув навіть щось подібне до вдоволення. Принаймні смерть врятувала його від цього останнього удару.

Крюк змивав кров з побитого обличчя, а Арпад, перев'язуючи мої покалічені пальці, докірливо хитав головою:

— Ви, кавалере, розбійникам моралі читати вмі­єте, а самі поступаєте ще гірше від розбійника. Цього негідника необхідно й справедливо було б знищити тоді, коли він при своєму розумі був і шкодив, або міг шкодити. Тепер же, коли на ньому вимірюється міра вищої справедливости, вам нема чого зі своїми кула­ками сунутися...

— Ти не знав моєї сестри!

— Це не зміняє справи, побратиме. Я вас вповні розумію, я вам з усього серця співчуваю, я вас гли­боко шаную і люблю, як рідного брата. І тому прошу: не забувайте своєї гідности!

Не знаю, чи говорив так із переконання, чи з обов'язку, але мав слушність. Я цю слушність признавав, але панувати над собою таки не міг. Крюк мене дово­див до божевілля і тоді, коли говорив, і тоді, коли відмовлявся говорити. Що якийсь час я кидався на нього, Арпад кидався на мене, Дружок починав гав­кати й скавуліти — і землянка перетворювалася в при­становище одержимих.

Жаска ніч!

— Ні-і-і! — наставляючи для захисту руки, заводив диким голосом Крюк. — Ні-і-і! Не примушуй мене згадувати!.. Я боюсь її!.. Я боюся твоєї мертвої се­стри так, як не боюся нічого в світі!.. Вона була така страшна, що своїм поглядом могла вбити навіть Ме­дузу[56]!.. Вона мене звела з розуму!.. У мене й досі стигне в жилах кров, коли я її згадаю!..

— І саме тому ти будеш оповідати!

— Ні!

— Будеш!

Я тратив панування над собою, налітав на Жоржа, між нами ставав Арпад, соромив мене, промовляв до моєї чести й гідности, поки я знаходив сяку-таку рів­новагу духа. В землянці тоді стихало, і ми всі відпо­чивали.

Але тоді починав Жорж.

— Твоя сестра була залізна. Не зрадила нічого, хоча й мужчина на її місці не витримав би. Але під кінець п'ятого дня допитів почала заговорюватися.

— Замовчи! — затуляв я вуха.

— Чому я маю замовчати?! Хіба ж ти не хотів знати ?

— Замовчи!!!

— Твоя сестра щось маячила про якісь останні акорди. Вона любила музику?

Щоби примусити його мовчати, я міг піти на зло­чин, на душогубство, але кожного разу Арпад ставав на перешкоді. Потім він скаржився, що між нами — двома божевільними — він також мало не збожеволів.

Однак, деякі відомості від Крюка я вислуховував, затаївши віддих, кам'яніючи від здивування.

— Ти знаєш, — оповідав Жорж, — що твоя се­стра предрекла нашу зустріч. У півпритомності вона побачила ополонку в ріці, слід на снігу й цю землянку. Коли говорила мені про це, я не вірив, думав, що вона маячить. Таке часто траплялося, що допитувані тра­тили розум і починали верзти нісенітниці. І я думав, що вона також... От, наприклад, вона казала мені, що наперед знала свою смерть, бо бачила її, коли вас троє ходило в поле десь біля Бершаді. З'явилося їй страшне видиво у тернових кущах. Було таке, чи не було? Твоя сестра сказала: "Побачиш їх — пере­кажеш".

Умить спогад перекинув мене з темної, задушли­вої землянки, виритої в сибірській пущі, — геть за тисячі кілометрів, на двадцять із лишнім років назад, на пахучий український лісостеп, залитий сонцем, вко­лисаний співами коників. Я побачив Пшеничку, її смертельний переляк, розширені очі й воскову блі­дість ніжного личка. Бідна, бідна дівчинка! І не хотіла нічого нам сказати, щоб не смутити нас. А ми їй ще докоряли!..

— Я допитував її п'ять ночей підряд, — спові­дався Крюк, — і п'ятої ночі побачив, що вона довго не витримає, але вмре, так і не зрадивши найголовні­шого. Вже не трималася на ногах, і я мусів її прив'язати до стовпа. Кажу їй: "Сьогодні зроблю з тобою кінець!" А вона... Дивно, але всі п'ять ночей вона ні разу на мене не подивилася. Але тоді, коли я сказав, що зроблю з нею кінець, раптом підвела голову й роз­крила очі... Я глянув у ті очі, й мене пронизав жах. Не знаю, як це пояснити, але я побачив щось більше від жаху й страшніше від смерти. І закам'янів.