Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

То ж не дивно, що злодії живуть у них роками і пересолюються тільки з якихось дуже поважних причин.

Переселення йде у великому порядку конве­єрною системою: від старого житла однією доро­гою мурашки біжать навантажені різними "па­кунками", а від нового до старого йдуть другою дорогою вже впорожні. Все це відбувається під наглядом "вояків" з сильно розвиненими щеле­пами, перед якими дрібніші "робітники" почувають великий респект. Іноді можна бачити, як два таких "робітники", ухилившись хитро з конвеєра, сходяться і починають про щось нер­вово розмовляти. Вони ворушать своїми вуси­ками, махають передніми лапками і при тому наступають один на одного. Про що вони гово­рять? Чи обмірковують якісь події в мурашни­ку, чи скаржаться на строгих наглядачів, чи сваряться між собою, чи пльоткують про своїх товаришів — невідомо. Але для них, видно, ця розмова є такою цікавою, що вони ніяк не можуть її скінчити: то розходяться, то знову схо­дяться, аж поки наближення грізного "вояка" не примушує їх пуститися врозтіч. Ох, і страш­ні ж ті наглядачі!.. Не дивно, що їх бояться не лише робітники з того самого мурашника, але й інші запобігають їхньої ласки. Так, наприклад, є інша порода мурашок таких дрібненьких, що їх навіть важко розглянути голим оком, які чо­мусь уважають своїм обов'язком виконувати ролю фризієрів, чи масажистів при "вояках". Отак влізе на великана з десяток малечі і по­чинає його чепурити: чистять йому вуса, лапи, голову, черево, спину. А він стоїть, гордий і вдо­волений, поки дрібнота не скінчить своєї роботи і не побіжить шукати іншого "пана", а тоді зно­ву вертається до виконання своїх відповідаль­них обов'язків, наводячи страх на підлеглих.

Але Арасі не цікавився життям комах і не мав часу придивлятися до переселення. Він тільки водив очима за живим конвеєром, поки не устійнив, звідки він випливаєі Тоді обійшов дерево з другого боку і побачив трохи вище рівня своєї голови дупло.

— Ага, — сказав, — то ці злодії жили всере­дині спорохнявілого дерева. Ану ж, чи не вдасться мені зайняти їхнє місце?.. В дуплі таки зручніше і безпечніше, як на гілляках...

Не довго думаючи, Арасі поліз до дупла і за­глянув у середину. Воно було досить вузьке, але під ударами факона скоро поширилося на стіль­ки, що туди можна було влізти. Однак, індіянин знав, що лізти в трухляве дерево, а навіть пха­ти туди руку — дуже небезпечно. Тому він насамперед надовбав у середині порохна і сухих трісочок та підпалив їх, пильнуючи при тому, щоб вогонь не занадто розгорівся та не знищив цілого дерева. Коштувало то його багато праці, але, вкінці, дупло було добре поширене, пропа­лене і прокурене. Комашня і хробачня, яка могла втекти — втекла, яка не могла втекти — погоріла, або подушилася димом. Для. більшої без­пеки індіянин вкинув у дупло ще кілька буска-пе[89] і тоді вже вліз сам.

На споді лишилася груба верства теплої ще порохнявини, отже, було навіть м'яко, а що місця не залишилося багато й Арасі міг тільки сидіти, поклавши бороду на коліна, — дарма. Він радів, що вже не боїться ні дощу, ні неспо­діваного нападу звір'я, ні ніяких отрутних па­вуків чи комах, бо запах диму і карбіту, що в'їлися в стіни дупла, був найкращого роду по­страхом для різних небезпечних сотворінь.

Коли б не те, що до місця свого теперішньо­го сховку Арасі проложив факоном дуже по­мітну дорогу, — напевне залишився б тут на кілька днів. А так — доведеться тікати завтра далі й вдоволитися тільки тим, що матиме одну бодай відносно спокійну ніч.

Далеко гірше почував себе Зенобіо. Він, прав­да, знайшов глибокий виверт, що служив рані­ше барлогом якомусь звіреві, але жахлива бу­ря, що зірвалася увечері, виповнила всю яму водою, а корневище дерева не могло дати належного захисту від дощу. Дерева стогнали і тріщали, і Зенобієві нераз здавалося, що весь ліс вивернеться з коренем і придушить його до землі. Він дзвонив зубами від холоду і все тулився до також мокрого і тремтячого Рекіса. А Рекіс щохвилини видирався з-під мокро­го плаща Зенобія, чуйно надслухував і тихень­ко скимлів. Кілька разів старий мусів пальну­ти наосліп з рушниці в нічну темінь, аби попо­лохати невидимих звірів, що напевне набли­жалися до них.

Вже на світанку лісова пуща вкуталася та­ким густим туманом, що в ній не можна було зробити й кроку. Але Зенобіо зрадів:

"Буде гарний день!" — подумав собі.

І дійсно, нічна буря була ніби останнім, за­вершуючим акордом триденної негоди. Туман скоро піднявся, десь блисло умите, яскраве сон­це. і ліс раптом ожив. Защебетали всіма голо­сами птахи, закричали і заторохкотіли на гіл­ках дерев мавпи, застрочили цикади. В гуща­вині було ще вогко і темно, але все ж час-до-часу крізь густе мереживо верховіть пробива­лися золоті списи сонця, або виднілася глибо­ка синь небесного склепіння.

— Ходи, Рекіс, — обізвався Зенобіо до со­баки. — Підемо шукати... Гай-гай, хлопче, мало з тебе буде тепер користи, коли дощ слі­ди залив... Але, може, якось разом дамо ра­ду... Чекай но, де це ми вчора лишили слід? Ага, отут він мав десь бути, вище... Ану ж, ходи, подивимося...

Рекіс пильно зазирав в очі Зенобієві і прислуховувався до інтонацій його голосу, щоб зро­зуміти, чого від нього вимагають.

Блудили вони з півгодини, поки нарешті Зенобіо не побачив зрубаних гіллячок та попе­ретинаних галузок ліян, що звисали до землі.

— Отут, Рекіс, отут!.. — зашептав Зенобіо, вказуючи на землю. — Шукай!..

Собака почала завзято нюхати землю, але видно було, що ніякого запаху не чує. Зенобіо і не дивувався, бо ж по такому дощі запаху не могло лишитися.

— Нема нічого? — питав наголос видимо зні­яковілого Рекіса. — Не журися. Незабаром знайдемо. Отак, трохи ти, трохи я, аж поки не натрапимо на сьогоднішні сліди, коли тільки того злодія вночі звіри не роздерли. А як на­трапимо на сьогоднішній слід — го-го! — ми йому покажемо...

З собакою, та ще й таким мудрим і дресованим, як був Рекіс, мисливець почуває себе в лі­сі майже безпечним, бо чуйні вуха й ніс собаки вловлюють присутність непомітної для людини небезпеки. А собака також є відважнішою, зна­ючи, що в руках пана є зброя, котрої бояться і найстрашніші хижаки.

Тому й не дивно, що Зенобіо з Рекісом по­сувалися майже без пригод. Кілька разів, прав­да, попереджений собакою стріляв то в один, то в другий бік, і тоді чувся тріскіт лому та ше­лест густого чагарника, що свідчили про вте­чу звір'я.

Слід часто губився на відкритих галявинах, або у водах струмків, і тоді доводилося довго блудити, щоб знайти увірвану нитку. Так блу­дили аж до самого обіду, поки Зенобіеві но вда­лося підстрелити паки[90]. Від самого ранку він їв самі овочі, а Рекіс не їв нічого і був го­лодний.

— Давай, хлопче, пообідаємо, бо ми вже ви­голодались, як собаки, вибач за порівняння. За­раз десь розложимо вогонь і приготуємо собі печеню. Тільки от погано, що нема соли. Тобі воно, правда, все одно, але я таки хотів би м'я­со посолити. Ну, але дарма, як нема соли, то будемо їсти і несолене. Як скажеш, е? — го­ворив Зенобіо, білуючи паку.

Рекіс, видно, не ображався за порівняння з собакою і не журився браком соли, бо весело стрибав і нетерпеливо крутив хвостом.

Скоро на соняшній галявині запалало вогни­ще, над яким пеклася настромлена на веретелі пака, а Зенобіо й Рекіс аж пріли, пригріті з од­ного боку сонцем, а з другого — вогнищем.

Смачно і сито попоїли, понапивалися води, хвилинку відпочили і знову пішли на розшуки.

Минуло зо дві години, поки знову не натра­пили на прорубаний слід і не опинилися під великим всохлим деревом. Тут Рекіс дуже занепокоївся, почав нервово нюхати землю і по­вискувати.

— Що, Рекіс, що?.. — питав Зенобіо. — Го— го-го!.. Ось де він ночував!.. У дуплі!.. Ну, тепер він уже в, наших руках, або... в пазурях онси. Ходи, хлопче, ходи! Ось тут... Ось тут… Нюхай!.. Вже знаєш?.. Тепер біжім!..

Тропили вони втікача до самого смерку, але віддаль ніж ними все ж була така велика, що дігнати не змогли. Та Зенобіо вже не журився. Він був переконаний, що має Семипалого в ру­ках. Всі надії покладав на Рекіса, якому в лісі дуже легко вдавалося винюхувати слід, проложений одинокою людиною.

Переночували на цей раз в добре вибраному місці, повечеряли підсмаженою капіварою[91] і хоч не спали цілком спокійно, але все ж від­почили, і на ранок зі свіжими силами пусти­лися в погоню.

Віддаль між ними і втікачем, як по всіх оз­наках встановлював Зенобіо, дуже сильно ско­рочувалася, і в обід вони вже йшли по цілком свіжому сліді. Не спочивали, не обідали, а Зе­нобіо навіть мусів притримувати Рекіса, щоб він не забігав надто вперед.

І ось так, коли вже сонце звернуло добре з полудня, а вони стали над досить крутим уз­біччям, що спускалося стрімким, зовсім непорослим боком на захід, — побачили втікача. Він біг просто на південь цілком відкритим гре­бенем гірського пасма, що здіймалося вгору. Між тим гребенем і височиною, на якій стояли Зенобіо й Рекіс, лежало глибоке провалля, гу­сто поросле внизу лісом і прорізане річкою, що її води де-не-де поблискували відзеркаленою синню небес.

— Рекіс, вперед! Пеґа![92] — крикнув ста­рий.

Пес тільки того й чекав. Як гураган, зірвався з місця і полетів стрілою за втікачем. Зенобіо покотився за ним коміть головою і незабаром стратив і голий гребінь, і втікача, і Рекіса з очей.

Задиханий, добіг до річки, перейшов її вбрід по пояс, виліз на берег, обтрусився і побіг далі. Ось уже й той гребінь! Тільки за горбкуватою місцевістю не видно, що там діється.

"Ах, коли б скоріше вилізти на вищий пункт!.. Коли б скоріше!.." — думав Зенобіо і дряпався по глинястому хребті.

І от, зовсім несподівано, до його вуха доніс­ся постріл: один, другий, третій, четвертий!..

— Прокляття! — скрикнув у відчаю Зенобіо. — Значить, він має набої!.. Пропав Рекіс!..

З подвоєними силами він поліз угору і скоро побачив, що Рекіс з прищуленими вухами ле­тить з усіх ніг до нього, а втікач пірнув у корчі й зник.

За кілька секунд переляканий пес з усього розмаху кинувся господареві під ноги і мало не повалив його на землю.

— Що з тобою, Рекіс? — питав схвильований Зенобіо, проводячи тремтячою рукою по густій шерсті пса.