Веселі поради (збірка)

Як там горить, непогано? Слідкуй­те! Ха-ха-ха...

У відповідь не кричіть:

– Та ви що?! Ви при своєму розумі?! У мене ж квартира горить, а вам жарти...

Не сердитесь: люди інколи теж люблять розваги, як і коти, хоч ті і ті вогню страшенно бояться.

Інша справа, коли у вас у квартирі не пожежа, а холодно, як на північному чи навіть південному полюсі. У кімнаті ні кіт, ні собака всидіти не мо­жуть. Ви, закутавшись у старий мамин кожух (те­пер доньчин – модний), сидите і лаєтесь:

– Скажи, совість у них є? Чому вони не пода­ють тепла?

У цей момент лунає у вашій квартирі телефон­ний дзвінок.

– Алло! Котельня? – чуєте ви голос в трубці.

Не кажіть, будь ласка: "Йди ти до біса!" Не вживайте й інших слів на зразок:

– Ні, ви помилилися номером.

Ліпше за все сказати:

– Так, котельня, – і у вас на душі раптом стає тепло і весело.

– Слухайте, що ви там робите?

– Сидимо, старик. Розклали маленький вогник, гріємось.

– А совість у вас є? У мене в квартирі вода у відрі замерзла.

– Це погано. Такою запивати лікарі не реко­мендують. Можна підхопити ангіну або катар...

– Ви мені киньте ці жарти. У мене в квартирі холодно...

– У мене в кочегарці, уяви – те ж саме. Але я гріюсь. Горілкою. Мав півлітру "Екстри". Тепер грамів сто, не більше, залишилося. Запросив би тебе, та собі мало. Так що переходь на самообслуговування. Смикани гранчак і до ранку не турбуй людей...

– Ну і нахаба ж ви!

Не ображайтесь. Не кидайте трубку, не відпові­дайте йому взаємністю – це не в магазині, де про­давець і покупець, якщо вірити табличкам, мають бути завжди взаємно ввічливими. Кажіть:

– Нахаба?! Це ти, старик, точно визначив. Але скажи, тобі від цього тепліше стало?

– Слухайте, я буду скаржитися.

– Скаржся, старик, скаржся. Тепер всі скаржа­ться. Тільки їм нічого не допомагає, бо нікому ні холодно, ні жарко. Один ти замерз.

– Ви свиня! – раптом вилітає з трубки аж на саму середину кімнати разом з паром.

– Е-е! Це вже не культурно. А ще, мабуть, інте­лігент, і так ображать простого кочегара.

– Але ви п'яний, як свиня, – кричить товариш у трубку, радий, що хоч, нарешті, додзвонився до кочегарки.

Раді й ви. Розігруйте ж і далі.

– Свині, старик, ніколи не п'ють. Свині – не люди. І не їдять квасолі і взагалі бобів. Людині з елементарною освітою це варто знати.

– П'яний хам!

– П'яний, – повторюєте, – і хам. Признаюсь чесно: люблю на роботі випити. Запиши. Випи­вав би дома – жінка не дозволяє.

– У мене дитина хвора, ви розумієте, – пере­ходить товариш на інший тон, в якому вчуваються любов і батьківські почуття.

Не піддавайтесь. На вас ніякі сентименти не по­винні впливати, як заклики до совісті і порядності. Вас не видно, ви на телефоні. Червоніти нема перед ким.

– Слухай, – нарешті кажете ви, бо відчуваєте, що товариш ось-ось кине трубку і побіжить до су­сіда за електроплиткою чи електрокаміном. – Чого ти лаєшся? Ти б краще півлітру приніс. Через хви­лин десять, від сили двадцять, у тебе в квартирі було б, як на екваторі. Міняю градуси на пару?! Ну?

– Де ж я тобі в цю пору півлітру візьму?! – пе­реходить і він на "ти", бо й не підозрює, що має справу з таким солідним чоловіком, як ви. – Мага­зин же до семи відпускає.

– Переплати карбованця. Не затискуй. Не в грошах щастя, – пояснюєте ви. – Щастя в теплі і в затишку!

– Ну, чорт з тобою. Побіжу до сусідів. Самогон п'єш?

– Якщо не смердить гумою і цукровим буря­ком.

– Не смердить!

– Ну, тоді алюр! А то я через тебе і твої розмо­ви ледь не задубів. Да-а-а. Алло! Не забудь там щось і на закуску прихопити. Можеш не підігріва­ти, У кочегарці підігріємо. Топити ж все одно дове­деться. Так що не витрачай часу...

– Ви там знахабніли остаточно, – каже він вам.

Зробіть вигляд, що на цей раз ви вже образи­лися.

– Ти знову за своє. Знову лаєшся. Зараз кину трубку! –загрожуйте. – У мене рідкісна професія. Кожна установа запрошує...

– Але у вас зовсім немає совісті...

– Таке селяві, як французи кажуть.

– Ти грамотний!..

– Суцільна грамотність та інтелігентність. Так що часнику і цибулі на закуску не принось. Від часнику мене нудить, від цибулі голова болить. Щось інше в холодильнику пошукай. Може, є шпроти, сайра. Мені подобається горбуша, сервелат. Полюбив печінку тріскову і краби, але після того, як їх почали вивозити за кордон...

– Ну, і сволота ж ти, – каже він вам.

І в цьому випадку не ображайтесь. Продовжуйте тим же голосом. Адже всі ці слова адресуються не вам. Уявному кочегарові.

– Куди нести, знаєш?

– Знаю, – каже вам простуджений голос. – Ось жінка "Перцівки" дістала. "Перцівку" п'єш? Смо­лу б ти пив з дьогтем!

– Це не харчі. Тут я не перебираю, – смієтесь ви. – П'ю і "Перцівку", і самогон, і навіть, як ба­тюшка казав, пиво.

Ви, задоволені і щасливі (для щастя, як бачите, треба небагато), кладете трубку на важіль і, поти­раючи руки, міряєте кубатуру кімнати, думаючи: "Купив дивака. Оце десь лається, зустрівшись з кочегаром. Турне ж його кочегар за ту пляшку. Ще й, може, наб'є. Так йому, наївному, і треба!"

Минає якийсь певний час – щасливі за годинами не слідкують, і ви раптом чуєте, що батареї нагрі­ваються, як метал у кузні.

– Ти ба! ... – ви скидаєте зі своїх плечей гуцуль­ський ліжник, а по-шотландському – плед, берете в руки газету і починаєте переглядати "У світі ці­кавого і смішного". Якщо ж несподівано пролунає знову настирливий дзвінок не кидайтесь, будь лас­ка, до телефону. Ліпше відчиніть двері. 1 коли по­мітите на порозі незнайомого, то не цікавтесь, чи він випадково не кочегар. Він сам все про себе скаже:

– Це ви з себе кочегара розігрували? Ви пляш­ку горілки просили?

Не ніяковійте, а тільки запитайте його:

– А ви принесли?

Якщо він прийшов тільки для того, щоб поціка­витися, чи є у вас совість, то скажіть йому:

– Скільки можна повторюватися – я ж вам по телефону казав: нема.

– Я так і думав, – відповість він, грюкнувши вашими дверима, ніби вони не житлово-комунальні.

– Але в мене є почуття гумору, – гукніть йому вслід. А якщо через день-два вам раптом відріжуть телефон чи принесуть штраф за дрібне хуліганство, то перш, ніж вигукнути: "Що за дурні жарти", краще задумайтесь, а чи не втратили ви часом того почуття.

Як упіймати таксі

Упіймати таксі не легше, ніж ліквідувати апен­дицит.

– Куди це так рано? – зустрічає вас сусіда на східцях біля поштової скриньки. – Чи не на зарядку бува? А може, бігаєте, ха-а, ха-а, від інфаркту?

– На операцію, – одказуєте ви з виглядом лю­дини, якій до цього не звикати.

– На операцію?! – зводить він здивовано і за­гадково брови. – Цікаво?! – каже він, хоч ви зна­єте, що тут цікавого дуже мало. Принаймні, так вам здається, і, як ви згодом переконаєтесь, це справді так, але не забігатимемо наперед. Ви тим часом намагаєтесь надати своєму обличчю вигляду байдужості і спокою моря після бурі.

– І це ви так спокійнісінько говорите? – допи­тується сусіда.

– А я не боюся! – піднімаєте голову на належ­ну, як вам здається, висоту.

– Я це бачу по вас, – каже сусіда, імітуючи перед вами і свою щирість. – Ви самі? Без швид­кої допомоги?

– Доберемось на таксі, – вже зовсім по-геройськи говорите про себе в множині, і це, очевидно, дає сусідові підстави думати, що ви таки не самі, а вас мінімум двоє. Його це начебто заспокоює, і він починає давати вам останні настанови і вказівки.

– Головне тримайте себе сміливо, – підкреслює він. – Сміливо і незалежно.

""Сміливо" – це почуття мені знайоме", – думає­те про себе ви. Знайоме і зрозуміле, але до чого тут "незалежність" – це аж ніяк не вкладається в голову, тому кажете:

– Я приготувався до найгіршого, – ви дивитеся йому прямо в очі, певні того, що зовнішній ваш вигляд підтверджує це.

– Я не про операцію, – ще спокійніше відпові­дає сусіда. – Я про таксі. Бо в цій справі, якщо ви хочете своєчасно добратися до лікарні, треба діяти сміливо й оперативно. Сівши у кабіну, ведіть себе незалежно, так, ніби ви самі щонайменше директор таксопарку або перший його заступник. Якщо вам навіть пощастить машину зупинити –це ще не все. Може вислизнути. Тому, не кажучи ні слова, хапайтесь за ручку дверцят, відчиняйте їх і сідайте. Питатиме: "Куди?", кажіть: "Уперед!", а там, мовляв, побачимо. Дайте йому зрозуміти, що хазя­їн машини ви, а не він. Раджу взяти для цього діла карту...

– Карту? – дивуєтесь тепер уже ви. – Яку?

– Карту міста. Водій обов'язково вас запитає, куди поїдете і де та лікарня. Тикніть його носом в карту і покажіть найкоротший маршрут, ніби вами розроблений ще дома. Наше розкидане місто – це вам не компактний Париж чи станція Козятин. Як ви на це дивитеся?

– Я думаю, – мовите ви, думаючи якраз не про це, а про щось зовсім інше, очевидно, не зв'язане ні з картою, а тим більше з Парижем.

– Так що, винести? – питає він. – У мене одна карта випуску шістдесятого року. Масштаб 1:4. Вона доступніша, але не всі зазначено вулиці, а друга – найновіша – сімдесят третього. Розкла­дете на колінах і вдавайте з себе іноземця. З кар­тою він ніколи не подумає, що ви тутешній.

"Чорти б тебе забрали з тією картою і з "домаш­німи"" іноземцями", – лаєтесь в душі ви, дивлячись на нього так лагідно, як на брата, тільки в очах ще більше теплоти і вдячності.

– Ні, ні, дякую, – інтелігентно розкланюєтесь з таким виглядом, ніби ваша щирість у ці хвилини досягла найвищого апогею. – Я чудово знаю місто й без карти. А крім того, знаєте, перед операцією ми всі трохи забобонні. Не хочу вертатись.

– Ну, як знаєте. Але я вам скажу: карти на во­діїв впливають.

"Як червоне на індиків", – подумки відповідаєте ви і думаєте: "Чого він до мене причепився? "

– Як ви збираєтесь зупиняти таксі? – продов­жує сусіда і робить крок вперед, але зовсім не в тому напрямку, в якому б вам хотілося.

"Йди ти, чоловіче, додому, – ледь не зірветься у вас фраза, що повисла на кінчику язика, як квітне­ва бурулька на ринві. – Я зомлію від тебе і від твоїх консультацій".

– Підніму руку, – ледь стримуєтесь ви, щоб ще раз не посміхнутися йому і, вибачившись, делікат­но послати його додому переглядати невибрану звечора періодику.

– Яку руку?

– Праву! Ліву! Яке це має значення? – почина­єте втрачати рівновагу і витримку.

– Е-е, бачу, ви з таксистами не часто мали справу.