Європа-блюз

Іванові Сіверку

Розділ І

Приватний детектив Кублей, побачивши цю чарівну красуню із спо­кусливими колінками і неймовірно закрученими кучериками біля ма­леньких вушок, вперше подумав, що знамените гасло "шерше ля фам!", яким він незмінно керувався, від цієї миті втратило свою актуальність.

"Невже цього разу мені доведеться шукати чоловіка?" — глянув він на неї, по-собачому поклавши голову на руку. Зміряв безцеремонно звабливу фігурку від високих каблучків, круглих колінок, фантастичних ліній частини дівочого тіла, що чітко окреслювалася темною спідничкою й закінчувалася тонкою талією, повільно дійшовши аж до високого бюста, де випиналися найспокусливіше дівочі перса, які, здавалося, ось-ось випорснуть з-під її білої блузки. Губки в неї посміхалися, але швидше від печалі й розчарування, ніж від чогось іншого. Злегка кирпатий носик, м'яке й ніжне підборіддя з ямочками навело Кублея на думку, що у неї такі ж ямочки і на ліктях, і на заглибинах-підколінках, коли довго й уважно придиви­тися ззаду, проводжаючи її і мріючи про таку красуню якщо не в по­гляді, то в уяві...

Кублей, по-собачому вивчаючи її, не зводив з неї погляду своїх ма­леньких очей, тонучи в її широко розплющених і з такими величезни­ми й тремтливими віями очах, ніби спеціально замовлених для таких.

Він неспішно вивчав мінливий колір її обличчя і якийсь час розмірковував, чи підвестися їй назустріч, чи достатньо підняти голову, ніби показуючи цим, що він справжній приватний детектив і ця поза — його і праця, і відпочинок.

— Ви хочете, щоб я знайшов вам вашого чоловіка?

— Ні, — відповіла вона, — я волію, щоб ви негайно розшукали мені жінку...

— Я дуже щасливий чути ці слова, — мовив у відповідь Кублей, подумавши: "Ні, таки моє гасло ще рано знімати".

— Я можу довіритися вам, як сама собі?

— Цілком. Але з однією різницею...

— Якою саме? — насторожилась вона.

— З тією, що ви все ж таки можете поділитися чи порадитись зі своєю мамою, рідною сестрою, подругою, а я ні. Я, як єгипетський фараон-сфінкс. Мене навіть тортури не можуть оживити.

Вона досить скептично глянула на нього і подумавши, що він таки каже правду: "Навряд чи такого сфінкса, як Кублей, хтось у цьо­му світі вже може оживити", — вголос запитала:

— Я можу з вашого дозволу присісти?

— О, так... Ця моя, знаєте, невихованість... Я вам по секрету скажу, що придбав її в КаҐеБе. Адже я все своє життя до цього присвя­тив тій організації. Тепер ви розумієте, що маєте справу з професіоналом. А щодо інтелігентних манер, то ви знаєте, я працював трохи по іншій лінії. З жінками справ не мав. А якщо говорити про таких красунь, як ви, то взагалі зустрічаюсь оце вперше. Звичайно, якщо не брати до уваги кіна й телевізора... Тож чим можу прислужитися?

— Скажіть, а це буде коштувати дорого?

— О, щоб працювати з вами, я піду по лінії знижки...

Вона почервоніла і її милі в міру пухленькі щічки, залилися вмить рум'янцем.

— Що означає "працювати з вами"? — закліпала довгими віями красуня.

— Тільки те, що має означати — я розслідуватиму вашу справу, допоки не доведу її до логічного завершення. Я не кажу, що воно буде щасливим. У нашій практиці, як ви знаєте, усе навпаки: щасливий кінець буває для нас, а часто нещасливий — для нашого клієнта.

— Не зрозуміла?!

Кублей глянув на неї і подумав: "Таки природа жінки однакова. Коли нагороджує її такою вродою, про інтелект не дбає — ніби на­вмисно забуває покласти його під цей чарівний лобик і золоті кучерики..." А вголос промовив:

— Це дуже просто. Простіше, ніж порядок розташування сірників у їхній коробці. Я, скажімо, знаходжу коханку вашого чоловіка і одержую за це винагороду. Ви ж, дізнавшись, що факт зради таки підтвердився, стаєте подвійно нещасною жінкою: втрачаєте свої гроші, а водночас (як це, на жаль, часто трапляється) і своє кохання. Так що вибирайте. У вас ще є час. Кублей не належить до тих людей, що будь-якою ціною намагаються заробити на нещасно­му клієнтові гроші. А тим паче, якщо в нього вперше така мила клієнтка, як ви, — він піднявся і вийшов з-за столу, несподівано спіймавши себе на думці, будь-що подивитися на її стрункі ноги і круглі достобіса коліна. Таких колін він ніколи не гладив своїми товстими й жовтими від нікотину пальцями. Йому ніколи не доводилося опускатися перед такими колінами. Вони йому просто ніколи не дозволяли цього зробити, скільки він себе пам'ятав. Це перепада­ло зовсім іншим. Тим, хто сміливо опускається перед ними, обіймає їх і, незважаючи на їхню збуджуючу принадність, сміливо йде до інших... Інакше чого б вона прийшла до нього.

— Тепер я вас уважно слухаю, — він кинув поглядом на її білу блузку, стрельнув оком в ледь помітний розріз над дівочим бюстом і, вхопивши стілець, ніби кота за хвіст, протяг підлогою, присівши навпроти майже поруч її ніг.

— Сьогодні я одержала анонімний лист.

— Лист? — чисто механічно перепитав він.

— Ну, не зовсім лист, а цидулку.

— І що в ній? Вона з вами?

— Так, зі мною, — вона потяглася не до сумочки, а до власного розрізу над бюстом, звідки й витягла клаптик паперу. Він узяв у ру­ки. Довго роздивлявся його і тоді запитав:

— Так вас звати Ліліан?!

— Так, я Ліліан Шостакова. Але тепер, боюсь, візьму своє дівоче прізвище...

— Не поспішайте!..

— О, ви не знаєте, як я його любила... Понад усе...

— Тим паче не треба поспішати. Повірте моїй практиці. Моєму досвіду: найщасливіші люди стають нещасними в силу непередбачуваних обставин. Якщо ви щасливі і якщо це бачать лихі заздрісні очі, вони зроблять, Ліліан, вас нещасною.

— Ви гадаєте, що це наклеп?! — Ліліан аж підвелася й нахилилась до нього, ніби чекаючи ствердної відповіді.

— У нашій практиці ніхто нічого не гадає. Ми тільки розслідуємо і збираємо докази. Якщо ж це неправда, ми також докопаємось і до­ведемо, що це саме так.

— Скажіть, у вашій практиці щось подібне траплялось?

Він поглянув на неї і вперше відчув, що в нього, Кублея, зародилася іскорка жалю до гарної людини, чого він раніше за собою ніко­ли не помічав. Він знав: правда — гірка, брехня ж завжди солодка, і Кублей підсолодив її.

— Траплялось і не раз!

— І що ж?

— Заздрість. Чорна завидюща заздрість, яка не давала спокою лю­дині, що бачила щастя інших і від того нещасна ставала сама. Допоки не добилась того, чого хотіла — розбила зразкову, як ми колись каза­ли, сім'ю і ощасливилась... Хоча й на якусь... Тільки на якусь мить.

Ліліан важко і водночас полегшено зітхнула.

— У вас є заздрісники...

— Я ніколи над цим не розмірковувала. Ми такі були щасливі у подружньому житті.

— Скільки ви прожили разом?

— Дванадцять років! — відповіла вона. — Цілих дванадцять років і ні разу жодної чорної хмаринки не пролетіло на горизонті нашого щастя!

— Ви так завжди гарно по-книжному говорите!

— Я коли згадую дні нашого кохання, трохи вдаюся до метафор...

— Я вам дуже вдячний!

— За що? — здивовано перепитала Ліліан.

— За метафори! Я не знав, що це називається метафорами. Гадав, що це чисто жіноча пафосність, романтизм.

— О, я й сама добре не знаю... Мені просто так здається...

Кублею закортіло підвестись, підійти до неї, обійняти її за м'які плечі і на маленьке й ніжне вушко прошепотіти: "У вас усе буде гаразд. Від таких вродливих дружин чоловіки не йдуть". Та вголос він запитав:

— Скажіть, а який у вас характер? Тільки самокритично. Мені це конче потрібно знати.

— Він завжди казав, що в мене характер золотий.

— Ви його вміли слухати? Не перебивали, не заперечували, не доводили протилежне його думкам?.. Критикували? Сміялись, іронізували?

— Ні, ні, ні й ще раз ні!

— О, як багато "ні", які можуть слугувати й слову "так". Це дуже по­хвально. Ви завжди користуєтеся цими духами? — запитав він раптом.

— Так, а вони вам подобаються?

— Не про мене мова. Чи подобались вони вашому чоловікові? Чи не виникало у нього бува алергії? А може він просив вас використовувати трохи м'якші й не такі різкі?

— Ви вважаєте, що це занадто різкі духи?

— Я нічого не вважаю, — стримано відповів Кублей. — Тут мовиться не про мене. Я запитую тільки про реакцію ваших духів на вашого коханого чоловіка.

— Це його улюблені духи. Знамениті "Ночі Парижа"!..

"Цікаво, — подумав Кублей, — "Ночі Парижа", а надушилася ни­ми зранку", — а вголос продовжив запитувати:

— Отже, його анти... Точніше, такого подразника, який би драту­вав його, ви не помічали?

— Йому в мені подобалося все... Він казав... — раптом вона замовкла.

— Що саме він казав? Ми ж домовились: у нас з вами ніяких сек­ретів. Після цього могила. Могила для наших з вами тимчасових таємниць, які ми віднесемо на той світ, як відносять їх коханці й коханки, ніколи не розповідаючи своїм дружинам чи чоловікам.

— Але бувають випадки...

— Так, бувають завдяки приватним детективам. Так що казав вам ваш чоловік?

— Він завжди каже, що любить мене від ніг моїх до губ моїх, — і вона знов почервоніла. — Він каже, що в мені нічого такого нема, щоб його... дратувало.

— Яка ви господиня? Чи смачно готуєте?

— Я люблю чистоту. Люблю готувати... готую все, що йому до вподоби. У нашому домі, як у зразковій аптеці — ідеальна чистота. Він закоханий у чистоту, а я в нього...

— Ви ідеальна дружина!..

— Нарцис так само каже...

— Вашого чоловіка звати Нарцисом?

— Нарцис Августович!

— Цікаво...

— Його батько і дід викладали античну літературу...

— А чим займається їхній син і онук?

— Він професор...

— Античної літератури?

— Ні, зовсім ні. Він розробляє генну систему... Шукає "ключ" над за­гадкою людства... Його мрія розірвати у людства формулу добра і зла...

— Він медик?

— Не зовсім так. Але дуже близький до цього. Він б'ється над цією формулою уже дванадцять літ. Те, що він пережив у своїй юності, цього ніколи не забуде. Він хоче удосконалити світ... Він каже, що людство любить і живе тільки двома поняттями — життя й смерті. Але якщо, мовляв, глянути на всю літературу людства, починаючи з античності і до наших днів, від "Дафніса і Хлої" до "Трістана й Ізольди", від "Ромео і Джульєти" до... — вона на мить замовкла.

Кублей також замислився, але дав їй можливість висловитися до кінця, не перебиваючи.

— ... до нас з тобою... Він так і сказав: "Я мрію також померти ра­зом з тобою. На таку красиву смерть разом зі своєю вірною подругою спромігся тільки один учений з Санкт-Петербурга..." Я вже не пам'ятаю його прізвища...