Як затримати грабіжника (збірка)

ГУМОРЕСКИ

Як упіймати таксі

Упіймати таксі не легше, ніж ліквідувати апен­дицит.

— Куди це так рано? — зустрічає вас сусіда на східцях біля поштової скриньки. — Чи не на зарядку бува? А може, бігаєте, ха-а, ха-а, від інфаркту?

— На операцію, — одказуєте ви з виглядом лю­дини, якій до цього не звикати.

— На операцію?! — зводить він здивовано і за­гадково брови. — Цікаво?! — каже він, хоч ви зна­єте, що тут цікавого дуже мало. Принаймні, так вам здається, і, як ви згодом переконаєтесь, це справді так, але не забігатимемо наперед. Ви тим часом намагаєтесь надати своєму обличчю вигляду байдужості і спокою моря після бурі.

— І це ви так спокійнісінько говорите? — допи­тується сусіда.

— А я не боюся! — піднімаєте голову на належ­ну, як вам здається, висоту.

— Я це бачу по вас, — каже сусіда, імітуючи перед вами і свою щирість. — Ви самі? Без швид­кої допомоги?

— Доберемось на таксі, — вже зовсім по-геройськи говорите про себе в множині, і це, очевидно, дає сусідові підстави думати, що ви таки не самі, а вас мінімум двоє. Його це начебто заспокоює, і він починає давати вам останні настанови і вказівки.

— Головне тримайте себе сміливо, — підкреслює він. — Сміливо і незалежно.

""Сміливо" — це почуття мені знайоме", — думає­те про себе ви. Знайоме і зрозуміле, але до чого тут "незалежність" — це аж ніяк не вкладається в голову, тому кажете:

— Я приготувався до найгіршого, — ви дивитеся йому прямо в очі, певні того, що зовнішній ваш вигляд підтверджує це.

— Я не про операцію, — ще спокійніше відпові­дає сусіда. — Я про таксі. Бо в цій справі, якщо ви хочете своєчасно добратися до лікарні, треба діяти сміливо й оперативно. Сівши у кабіну, ведіть себе незалежно, так, ніби ви самі щонайменше директор таксопарку або перший його заступник. Якщо вам навіть пощастить машину зупинити —це ще не все. Може вислизнути. Тому, не кажучи ні слова, хапайтесь за ручку дверцят, відчиняйте їх і сідайте. Питатиме: "Куди?", кажіть: "Уперед!", а там, мовляв, побачимо. Дайте йому зрозуміти, що хазя­їн машини ви, а не він. Раджу взяти для цього діла карту...

— Карту? — дивуєтесь тепер уже ви. — Яку?

— Карту міста. Водій обов'язково вас запитає, куди поїдете і де та лікарня. Тикніть його носом в карту і покажіть найкоротший маршрут, ніби вами розроблений ще дома. Наше розкидане місто — це вам не компактний Париж чи станція Козятин. Як ви на це дивитеся?

— Я думаю, — мовите ви, думаючи якраз не про це, а про щось зовсім інше, очевидно, не зв'язане ні з картою, а тим більше з Парижем.

— Так що, винести? — питає він. — У мене одна карта випуску шістдесятого року. Масштаб 1:4. Вона доступніша, але не всі зазначено вулиці, а друга — найновіша — сімдесят третього. Розкла­дете на колінах і вдавайте з себе іноземця. З кар­тою він ніколи не подумає, що ви тутешній.

"Чорти б тебе забрали з тією картою і з "домаш­німи"" іноземцями", — лаєтесь в душі ви, дивлячись на нього так лагідно, як на брата, тільки в очах ще більше теплоти і вдячності.

— Ні, ні, дякую, — інтелігентно розкланюєтесь з таким виглядом, ніби ваша щирість у ці хвилини досягла найвищого апогею. — Я чудово знаю місто й без карти. А крім того, знаєте, перед операцією ми всі трохи забобонні. Не хочу вертатись.

— Ну, як знаєте. Але я вам скажу: карти на во­діїв впливають.

"Як червоне на індиків", — подумки відповідаєте ви і думаєте: "Чого він до мене причепився? "

— Як ви збираєтесь зупиняти таксі? — продов­жує сусіда і робить крок вперед, але зовсім не в тому напрямку, в якому б вам хотілося.

"Йди ти, чоловіче, додому, — ледь не зірветься у вас фраза, що повисла на кінчику язика, як квітне­ва бурулька на ринві. — Я зомлію від тебе і від твоїх консультацій".

— Підніму руку, — ледь стримуєтесь ви, щоб ще раз не посміхнутися йому і, вибачившись, делікат­но послати його додому переглядати невибрану звечора періодику.

— Яку руку?

— Праву! Ліву! Яке це має значення? — почина­єте втрачати рівновагу і витримку.

— Е-е, бачу, ви з таксистами не часто мали справу. Найкраще піднімати пальці. Один, два, не більше. І подалі від гурту. Будь-якого. Хай ду­мають, що ви самі їдете. У чотирьох не стійте. Так­систам це не вигідно. Особливо тим, які збирають­ся в кооператив вступати чи аліменти платять. Не­ма "навару". Я цю братію знаю. Сам десять років працював, за що, як кажуть, і вигнали, — без під­робки під щирість посміхається він.

— Кахи, — прокашлюєтесь ви, але він вашого натяку не розуміє і продовжує.

— Скажіть, у вас при собі п'ятірка є? Однією купюрою?

— Припустимо.

— Чудово. А дрібні?

— Ну?!

— Що "ну"? Є чи нема? Це дуже важливо. Не­ма, я позичу. Повернетесь, віддасте. Надіюсь, не­складна операція?

— Рядова.

— Ну, тим більше. Так от слухайте: п'ятірку — однією купюрою, берете отак між двох пальців, — він бере в руки конверт і демонструє, як слід три­мати п'ятірку, — і розмахуєте нею, як жезлом чи прапорцем. Перед носом водія, коли він трохи при­гальмує, щоб роздивитися, що ж у вас все-таки в руках. Сідайте і їдьте. А тоді вже, коли приїдете, п'ятірку ховайте туди, де її ніколи жінка не знаходить, а з ним розраховуйтесь отими дрібними і кажіть "привіт". Це на таксистів дуже діє. Якщо жбурне вам услід мідяки, назвіть його якимось медичним словом. Воно часто в психолікарнях вживається. І ще одне...

— Вибачте, — не витримуєте ви і робите крок вперед. Він робить те ж саме і хапає вас за пе­тельки. — Іще одне слово, і я вас відпускаю. Менше отих інтелігентних штучок: "дуже прошу вас", "будь ласка", "дорогий товаришу". Йому дорогі не слова... Повірте мені. Таксисти в школах для благородних дівиць не вчились. Надіюсь, ви теж? Вони вишуканих манер не полюбляють. От і все. Бажаю успіху, — відкручує для чогось він у вас на піджаку ґудзика і, стукнувши себе по самому центру чола, майже вигукує, — мда-а?! А яка операція?

— Апендицит, — скривившись і двічі оглянув­шись на всі боки, тихо кажете ви.

— Ви мене насмішили. Нема нічого легшого, ніж мішок пір'я і операція апендициту. На другий день бігав. Це я, — гордо він тикає себе в груди. — Не бійтесь. Тільки по дорозі до лікарні заскочте у гастроном, візьміть чвертку і... Без закуски. Навіть не почуєте, як виріжуть. Єдиний недолік — хірурги цих операцій не люблять. Не приносить вона їм слави. Дрібна, як однокопієчна монета. Нема резонансу. Хірург, як і воїн, повинен бути овіяний ле­гендами і славою. Інакше той хірург — не хірург. Ну, тримайтесь, — каже він і подає вам для цього руку і по-студентсько-мисливському бажає: "Ні пуху, ні пера!"

Таксі ви все ж упіймали. Як? Я не можу взяти на себе таку сміливість кваліфіковано порадити, як упіймати таксі. Це не піддається описові. Для мене особисто це те ж саме, що упіймати голими рука­ми живу антилопу чи барса, перед цим не пальнув­ши по ньому чи по ній з рушниці або з пістолета з спецзарядом, який не шкодить, але присипляє. Таксиста цим не візьмеш. Таксиста поки що беруть чимось іншим, бо, як мені відомо, їх все-таки інко­ли ловлять і їздять навіть до того місця, куди вам потрібно. Яким методом — важко описати. Оче­видно, якимось відомим лише вам.

Ви все ж у лікарню потрапляєте (того ж дня, перед цим роблячи по місту декілька великих пе­тель, які водій називає об'їздами).

— Ви що, перед операцією мене знайомите з ар­хітектурними пам'ятками міста? — делікатно ці­кавитеся ви, але таким тоном, щоб він вас на півдорозі не викинув.

— Не тільки архітектурними, — відповідає так­сист тим тоном, який нахабним не назвеш. — Не тільки архітектурними, але й історичними. Оце, на­приклад, знаменита Київська Софія, — посміхається він.

— Так недовго і на Байкове.

— На Байкове довго. Воно на протилежній сто­роні, — не втрачає гумору водій. — Але ви не хви­люйтесь. У нас все одно швидше, ніж на швидкій. Бажаю успіху! — каже він, подаючи замість здачі руку, і, по-асовськи розвернувшись, показує вам стоп-сигнал.

"А сусіда мав рацію. Троячку потрібно було та­ки розміняти", — хитаєте головою ви, і опиняєтесь на території лікарні, на якій побачення дівчатам, як правило, не призначають.

●

Як затримати грабіжника

Нема нічого простішого, як провернути цю опе­рацію. Особливо, коли той грабіжник забрався у дім і застав вас на місці. Правда, це так рідко трапляється, бо число грабіжників так різко змен­шилося, що коли ви телефонуєте до міліції, вам часто кажуть:

— Цього не може бути?! Серед білого дня! У вас у кімнаті? І ви так спокійно говорите? А-а, ви його затримали?! Все зрозуміло. Так чого ви ото дзвоните? Ведіть його в найближче відділення. Мо­жете привести й до нас. Ми хоч на нього подиви­мося. Цікаво, що він у вас узяв?

— Нічого, — кажете ви.

— Та який же він грабіжник?! А-а, не встиг. Все одно приведіть.

Як бачите, до грабіжників інтерес проявляє на­віть міліція. Бо що не кажіть, у наш славний час грабіжники й справді такі ж рідкісні істоти, як мамонти чи динозаври.

І все-таки, як же їх затримувати, коли вони вам потраплять до рук? Для цього, перш за все, гра­біжника треба підстерегти і аж тоді вже затриму­вати. Якщо ви сидите дома і хтось раптом вам у шпарку дверей встромляє ключа, не підіймайте од­разу галасу, не бийте вікон, не вискакуйте на бал­кон і не кричіть "Караул, рятуйте!"

По-перше, грабіжник, почувши, що ви так репе­туєте, може несподівано хряснути дверима, і ви його не тільки не затримаєте, але навіть не поба­чите. По-друге, може до вас підійти ззаду, взяти за плечі і сказати:

— Петю, це я. Чого ти так злякався?!

— Це ти, жінко?! А я думав... — вимовляєте ви, згадавши, що це й справді могла бути ваша дру­жина, і опускаєтесь, як підкошений косою, на її руки.

Отже, домовилися: по-перше, ніколи не кричіть. По-друге: ніколи не думайте про грабіжників передчасно (у страху очі великі). По-третє: купіть рушницю і чекайте. Як тільки почуєте, що хтось встромив ключ у ваш замок, зведіть негайно курки і займіть відповідну позицію: сховайтесь за холодильником, за диваном, за добре оббитим кріслом або забарикадуйтесь тумбочками з-під телевізора й білизни і чекайте.

Як тільки крадій зайде в коридор, негайно вису­вайтесь і спочатку покажіть йому рушницю, а тоді вже себе, але наполовину. Після цього накажіть йому ввімкнути у коридорі світло (щоб вам краще видно було), а тоді нехай добре за собою зачинить двері.