Ключ до вбивства

Юркові Задої

Розділ І

— Батька вбили! — наполягав на своєму молодий чоловік, одягнений у теплий джинсовий костюм.

Статурою своєю він скидався на баскетболіста. Через плече звисала чорна спортивна сумка, що не дуже пасувала до розцяцькованих імпортних кросівок. Та, судячи з усього, юнак не надавав особливого значення одягові. Був він коротко підстрижений і чис­то виголений. Густе волосся брюнета свідчило про його впертий і наполегливий характер. Це підтверджували круте підборіддя і короткий, трохи хрящуватий ніс. Проте м'які повні губи дещо пом'якшували тверді риси його обличчя.

— Батька, юначе, ніхто не вбивав, — упевнено заперечив капітан Дубль. — Він сам наклав на себе руки. Повір моєму досвідові і моїй практиці.

— Ні, батька вбили! Його повісили вже задушеного. Спочатку за­душили, а потім повісили... Повісив хтось із його близьких знайомих...

Капітан Дубль посміхнувся:

— У тебе чудові дані слідчого. Де ти працюєш, якщо не секрет?..

— Ніяких секретів. Я журналіст. Якоюсь мірою ваш колега. Пра­цюю у відділі листів. Веду рубрику: "Міліція повідомляє". Вас, пане капітане, добре знаю з преси. Саме тому й вирішив звернутися до вас, як до авторитета і професіонала.

— Це комплімент чи аванс?

— Ні те, ні інше. Це об'єктивність...

— Ну що ж... Не буду приховувати, я тобі дуже вдячний. Журналістів, як і нас, міліцію, у народі недолюблюють. Так що, ми й справді колеги. Зате кожного разу, коли трапиться якась біда, саме до нас біжать по допомогу чи шукати справедливості... І ще одне: журналісти — це завжди популярність. Якщо не сказати — слава...

— Вона вам не потрібна. Гадаю, капітане, і від тієї, що є, вам нікуди подітися. Чи не так?

— Мені важко сказати... До речі, як вас звуть? — капітан Дубль перейшов на "ви".

— Риф!

— Риф?! — спантеличено перепитав капітан Дубль. — А повністю?

— І повністю Риф. Батько дуже любив Джека Лондона. Особливо його "Оповідання Південних морів"... От і назвав мене Рифом... А що, мені подобається. Вельми оригінально.

— Батько в тебе, мабуть, дивакуватий був?..

— Можливо. Загалом же романтик... Нереалізований геній...

— Чому ж?

— Важко сказати. Та й не годиться про небіжчика погано... А втім, це й не зовсім погано... Його мало хто розумів. У нього особливий склад характеру, розуму. Людина сама по собі важка. Мати йому не підходила, ніколи не розуміла його. Він мені нагадував со­баку на прив'язі, який усе життя намагався зірватися з ланцюга... Врешті-решт, бувало, вирветься на волю, погуляє трохи — а потім знову повертається до своєї конури... Може, порівняння дещо грубувате, але точне.

— Ти гадаєш, у цій справі замішана жінка?.. Пробач, я дещо втра­тив орієнтацію. То на "ти" до тебе, то на "ви"...

— Байдуже, я не ображаюсь. Звертайтесь, як вам зручніше.

— З вами, журналістами, треба бути обережним, зважувати кожне слово. А то, дивись, ще й напишеш: капітан Дубль — маловихо­ваний тип і таке інше.

— Не напишу. Я прийшов до вас довідатися правду. Я не хочу, щоб батькова таємниця пішла разом з ним у могилу... Я абсолютно впевнений, що батька вбили. От тільки за що...

— Він належав до багатих людей. Шикарна дача, престижний ав­томобіль...

— Ні. Усе це нажито ним ще до розпаду імперії... Він скульптор. На жаль, виявився кон'юнктурником — весь свій геній уклав у вождя світової революції. Вважав, що Ленін — це назавжди. Цілі ансамблі творив... Ленін і ходаки. Ленін і революція. Ленін і робітничий клас. Ленін і селянство. Ленін і діти. Жінки у Леніна... Закомплексованість якась. Сотні його пам'ятників стояло по Україні. 7 листопада, якраз у день смерті і в день народження батька знесли останній витвір його рук. Іронія долі. Можете уявити, який це був удар. На схилі літ — і жодного сліду на землі. Усе. стерлось... Усе...

— Ти гадаєш, це й привело його до петлі?..

— На перший погляд, така думка напрошується... Але я знаю батька... Він і сам позносив би свої пам'ятники, коли дізнався про все, що творив Ленін, що принесла нам його революція... Батько вмів розібратися, де полова, а де зерно. Просто стало жаль змарнованих літ, каторжної праці... Але все-таки сьомого листопада його хтось...

— Можливо, крайні, радикально настроєні?..

— Не думаю, капітане... Батько брав активну участь у мітингах, хоч ніколи не примикав до жодної з партій. Партіям він взагалі не вірив. Вірив більше в людей. Дуже довіряв їм... Боюсь, у всьому винна ота його довірливість. Адже добро завжди поруч зі злом...

— Батько належав до добрих людей?..

— Як вам точніше сказати, капітане? Батько був добрий, довірливий, щедрий і... егоїстичний. Він любив те, що любив. Та чи не найбільше любив себе... і трохи жінок.

— Може він мав ворогів? Обіцяв і не дотримував слова?..

— Щодо останнього, не можу сказати: був він педант і навіть зануда. Акуратист. Скидався на фармацевта. Слова завжди дотримував. Мені так здається. Любив гарних жінок. Спочатку ліпив їх у на­турі. Далі в уяві обожнював, а потім страшенно закохувався. Ось тоді ставав щедрим — нічого не жалів для чергової повелительки серця... Але й так само швидко охолоджувався... Мав талант ладити навіть з тими, кого кидав: не поривав дружби, допомагав у важкі для них хвилини... Ну геть спростовував оту сакраментальну формулу: під кохання до ненависті — один крок...

— Може, слід шукати таємницю твого батька у якійсь не відомій ще нам жінці?..

— Не знаю... Я ж кажу, з жінками він ладив навіть після чергово­го розриву. До того ж, хочу підкреслити, батько любив саме гарячих жінок. У нього їх не так і багато було. Він на дрібнички не розміню­вався, за кожною спідницею не бігав... Міг роками обходитися без жінки, щоб тільки жити з вродливою. Залицявся довго. Одержував більше насолоди від залицяння, ніж од підкорення. Підкоривши жінку, він швидко розчаровувався. Таке враження, що вона йому одра­зу набридала... Тоді йшов через роки до іншої... У цій справі ніколи не поспішав. Коли вже закохувався, то залицяння тягнулося роками, буцімто він збирався прожити кількасот років.

— Він мав досить мінний організм. Зберігся... — зауважив капітан Дубль.

— Так. Але не беріг себе. Він ніколи не вживав таблеток, ліків. Мав певність, що все це закладено Богом в організм. У цій складній ходячій лабораторії, казав він, є все, головне — навчитися тільки регулювати.

— Я відчуваю, ви дуже любили батька...

— Як вам сказати... Я пишався ним. З батьком завжди було цікаво. За що б він не брався — усе оповивав ореолом романтики. Прісно­го він не любив. Життя опоетизовував, робив його кращим, доповню­вав, прикрашав. Хоч ніколи не шкодив природі — зберігав її первісність. Як я вже казав, обожнював жінок. Вважав їх, а точніше — хотів бачити, божественними істотами. Не міг спостерігати, як вони при ньому їли, та ще якщо багато й пожадливо... У нього це виклика­ло нездорові асоціації... Одразу розчаровувався і кидав... Йому постійно ввижалося, що вони живуть тільки з повітря, божим ду­хом... — Риф рішуче взяв сумку, перекинув її на плече. — Ну, я піду... Я й так забрав у вас багато часу своїми розповідями...

— Навпаки, — підвівся капітан Дубль. — Мені все цікаво. Для мене важлива кожна деталь... Я не думаю, що ви спираєтесь тільки на інтуїцію. Може, ви щось не домовляєте?.. Чому ви все-таки переконані, що батька вбили?

— Я й справді, капітане, забув про одну важливу річ. На перший погляд, начебто так, дрібничка, а втім... Коли я піднявся в його кабінет... У нього бібліотека не така вже й багата. Батько вважав, що кожна людина має тримати на книжкових поличках твори тільки улюблених письменників, зате знати їх достеменно. Так от, книги його були розкидані по кабінету. Видно, хтось знав про його маленьку таємницю... Він ніколи нікому не позичав жодної книжки. За ви­нятком тих, що не мали твердих обкладинок. Цінні папери, гроші він часто ховав (навіть від матері!) за корінцями книжок. Книжку тре­ба було поставити пірамідкою, щоб помітити, чи є щось за корінцем. Саме оце хтось і проробив з його книжками... Якби я не сидів зараз перед вами, то ви могли б подумати, що це зробив я... Що то я шу­кав щось у батькових книжках.

— Це вже цікаво. В такому разі я хотів би ще раз поїхати з ва­ми на дачу...

— Я до ваших послух, капітане, але тільки завтра. У мене ще репортаж у номер...

— Сподіваюсь, не про нашу зустріч? — примружився капітан. — Щось на зразок: "Капітан Дубль ще сумнівається". Га?

— Ні, капітане. Дозвольте вам потиснути руку й відкланятися...

— У вас, Рифе, багато від батька... Я правильно зрозумів?

— Кажуть, більше від матері...

— Ви можете на секунду затриматися? Буквально на хвильку? До вашого приходу я не сумнівався, що ваш батько сам накинув собі зашморг на шию... Але тепер... — капітан хутко набрав номер.

— Судмедекспертиза?.. А, це ти, Максе? Привіт! Слухай, тут у мене синок повішеного... Він упевнений, що батька повісили... Ти в це не віриш? Я також, але він стверджує. На чому ґрунтується підозра, питаєш? Та так, є кілька фактів... Аналізів ще нема?.. Жаль... Ти б забіг, Максе, я хотів дещо уточнити... У мене також сумнів закра­дається... У тебе ні? Ну що ж, час покаже... Може, парі на ящик ко­ньяку? О'кей! — він поклав трубку. — Судмедексперт Максим Череватенко також певний, що ваш батько власноручно накинув зашморг на шию... У нього свої аргументи, і досить вагомі, щоб з ними не по­годитися. Боюсь, Рифе, що ми з вами парі програємо...

Риф витягнув записничок, мовчки подав капітанові свою візитку:

— Телефонуйте. У будь-який час я до ваших послуг, капітане.

Розділ II

— У стилі Людовіка Тринадцятого, — задумливо мовив капітан Дубль, ще здалеку оглядаючи оригінальну будову, чимось схожу на знаменитий київський будинок химер і водночас на древню форте­цю: з вежею, з геральдичним гербом у вигляді флюгера.

Будинок ховався між старими соснами, акуратно підстриженими під евкаліпти і зонтикові акації, стіни його обвивало пожовкле листя австрійського плюща. Між чотирма бійницями, на яких так бракувало хоча б бутафорських гармат, виструнчився у плавному вигині золотавий штахетник. Він надавав дахові маленької фортеці особливого ко­лориту.