Куди йшла стежка?

На минулому тижні був. А цей старий — це Зеїновий пра­дід, моєї першої жінки дід...

Старий не розумів ні слова по-російськи, але згід­ливо хитнув головою, зберігаючи на своєму жовтому, косоокому обличчі непорушну машкару цілковитої незацікавлености до того, що діялося довкола.

Щоб не заважати їм, я впхнув веретело з настром­леною шинкою в руки Петрові й відійшов до Арпада. Мій приятель був зайнятий тим, що давав чергову лекцію Дружкові, який від першого дня визнав Ар­пада своїм паном. Крюк же відійшов убік скромно присів на долівці, притуливши голову до теплої ле­жанки.

— Ти знаєш, хто цей Сагин? — спитав я Арпада.

— Знаю: напевне родич йото по першій жінці.

— Напевне ти не лише клоун, а й ворожбит при тому, — пожартував я, переказавши відомості, одер­жані від Петра.

Та я ще не скінчив речення, як несподіваний дикий рик, що наповнив печеру, змусив мене замовкнути. Оленяча шинка разом з веретелом перелетіла попід стелею печери, гупнула в стіну над нашими головами й упала додолу, сильно черкнувши веретелом Арпада в скроню. Дружок злякано підскочив, а й ми задере­віли від несподіванки.

— О-о, гадина проклята!.. — вистогнав Петро, хапаючи себе за толову. — О-о, гадина!.. О-о, будь ти проклята, проклята, проклята! О-о, гадина!..

Надмір почування тьмарив йому уяву й відбирав слова, замкнувши весь біль і всю лють в тих немудрих виразах:

— О-о, гадина проклята!..

Він був попросту страшним у своїм гніві й роз­пуці, і тим дивнішим при ньому виглядало освітлене полум'ям Сагинове обличчя, на якому не ворушився ні один м'яз, а безвиразні скісні очі були тупо задивлені в огонь.

Я запитливо подивився на Арпада й зрозумів, що він щось знає. Але не спитав нічого, бо Арпад поклав палець на уста:

— Тс! Потім...

Ми так шукали цієї печери, а так смутно минув у ній перший вечір! Ніхто не поважився навіть під­ступити до господаря з їдою. Він, правда, перестав ячати, але сидів нерухомий, враз посірілий та охлялий, ще гірше, ніж по смерті Святослава. Я не знав, що сталося, але бачив, що на Петра звалився новий удар і вкупі з попереднім зломив цього велетня.

І лише старий Сагин віддав належне вечері, со­вісно упоравши з тим самим нескаламученим спокоєм стільки харчів, що їх вистачило би на трьох. Ми ж, похапцем, щоб лиш заспокоїти голод, лигнули того-сього, і зараз таки порозлягалися на теплій лежанці.

А Петро пив. Сів при самому вході, обставився пляшками та збанками і що кілька хвилин давав про себе почути голосним ґольґанням, яке чергувалося з розпачливим зідханням.

Ми з Арпадом полягали головами докупи (лежан­ка була вузька — на одну людину), і я пошепки оз­вався до приятеля:

— Дивне це все. Таке дивне, що просто не віриться!..

— Дивне, справді...

— Ні, але ти пам'ятаєш, що наш божевільний ка­зав: "слід по снігу", "ополонка", "гаряча лежанка", "пурга"... Звідки він це все знав?

— Коли б це можна було так просто пояснити, воно не було б дивним.

— Правда...

Ми трохи помовчали, і тоді озвався Арпад:

— А ти пам'ятаєш той житній хлібець, який я ви­міняв за свого зуба!..

Мене блискавкою осінила догадка.

— Ах, то це вона?!

Арпад лишень зідхнув.

— Я хочу спати, — відповів.

Впившись, Петро, здається бешкетував, але тепла лежанка була така ніжна, мов рідна мама, натомленому тілові було так добре на ній, а свідомість повної без­пеки була така солодка, що поза ними все тратило значення. І пурга, яка справді розгулялася надворі, була лишень колисковою піснею, від якої спалося ще смачніше. Петро міг бешкетувати і клясти зрадливу любку досхочу...

* * *

Мабуть ми спали дуже довго. А збудився я від того, що мене силою стягнули з лежанки чиїсь руки. І коли я з превеликими труднощами роздер очі, поба­чив Петра.

Нічого не кажучи, він згріб мене своїми ручищами, немов в'язанку сіна, і потягнув до виходу.

Перед тим, як лізти у вузький прохід, я кинув оком по землянці й побачив, що Крюк та Арпад спали, а Сагина не було.

Пурга вже минула, і надворі стояв яскравий біло-золотий день, а морозне повітря після задушливої зем­лянки, наповненої смородами і кіптявою невгасимого каганця, видалося справжньою розкішшю.

— Слухай, Не', — заговорив Петро охриплим, тремтячим голосом. — Я мушу йти, а ви залишайтеся і чекайте. По вас прийде Зеїн і поведе. Вірте йому, як мені. Він — твердий хлопець і не зрадить... як баба.

Тут голос його задрижав, а лице пересмикнула судорога великого внутрішнього болю. При яскравому світлі дня особливо різко виступала зміна, що сталася з цим здоровим красунем, з якого за два місяці, а зо­крема за цю останню ніч, не лишилося, здається, й по­ловини. Рум'яні лиця поблідли й запалися, уста посі­ріли, очі втратили яскравість і обплелися цілою сіткою зморшок, а на цілому обличчі витиснулася печать ве­ликого страждання.

— А може б ти не йшов, Петре? — спробував ска­зати я і сам відчув, що найпереконливіші слова без­силі змінити постанову розбійника.

— Сагин пішов по Зеїна, — заговорив він, не­наче б недочувши моїх слів. — Вам до оселі не можна йти, бо там влада. Але Зеїн прийде сюди і поведе вас дорогами, яких влада не знає. Будете мати документи, гроші й золото. Головне — золото. За нього дістанете все. В цій печері під самим палениськом лежанки зако­пана шкіряна торбинка з золотим піском. Коли б на­віть Зеїн не прийшов — знайте самі. Візьмете з собою. Виберіть також зброю і ще що вам треба — все бе­ріть. Юду найліпше вбийте — не матимете мороки. Хоч, правда, ви й так моєї ради не послухаєте...

Потім став переді мною на коліна і вдарив чолом об землю:

— Прости мене, Несторе, за все, що я злого вчинив...

— Бог простить, — відповів я зворушено і під­вів його.

А він клякнув ще раз, і ще раз, як звичай велить. Коли підвівся востаннє, я затримав його за руку. — Петре, — сказав я, — в ім'я Боже прости й ти тим, кому зараз несеш помсту. Почекай, не рвися, ви­слухай мене!.. Дивись мені в очі, Петре, і слухай! Дивись!

Неначе Бог-зна який тягар, він врешті підвів очі й подивився на мене, а я продовжував:

— Скаже мені, Петре, чому ти, такий великий, маєш таку малу душу? Малу-маленьку, аж соромно за тебе! Великого ти не вмієш ні бажати, ні любити, ні ненавидіти. Вразила тебе зрада жінки, задля якої ти зрадив іншу, і це вже отруїло тобі душу. Чи ж ти не бачив більших кривд у світі? Та ж ти щойно вирвався звідти, де вмирають тисячі людей з розчавленими сер­цями, де вбивають щось більше за тебе, і за мене, і за тисячі таких, як ми: де вбивають Правду і Бога! Чому за них у тебе душа не болить? Чому за них не мстишся, коли вже таку месницьку вдачу маєш? Чому не шукаєш більшого, справжнього ворога, але все виби­раєш якусь дрібноту: Єзю Хлюдя, молодуху... Тьху!

Я говорив переконливо і був певен, що трапив добре. Але Петро, раптом відвернувшись від мене, по­чав завдавати собі на спину приготованого на дорогу наплічника, якого я щойно тепер зауважив.

— Скажу тобі по-щирости, Несторе, — озвався, вступаючи в лижви й одночасно поправляючи наплічника, — що мені до вашої Правди і до вашого Бога стільки діла, скільки вам до мого бога і моєї правди.

— От, маєш! — здивувався я.

— А от і маєш! — флегматично повторив Петро. — Всі ви там — Малороси, Грузини, Німці, чи які інші народи, — всі маєте якогось інакшого Бога та якусь інакшу правду, яка нашому руському чоловіку ніяк не підходить. Не розуміюся я на тому. Серед русь­кого народу взагалі над таким ніхто не думає, хіба самі вчені — пани. За політику серед Росіян на каторзі і раніше, і тепер самі пани сиділи. Простий народ усе за розбій, за крадіжки, за вбивства та за підпали по­падав. А у вас, хахлів, кожний мужик-хлібороб проти влади бунтує, кожен якоїсь правди шукає, в кожному зрада сидить. Хай уже тепер влади не люблять — не диво. Бо, по-щирості сказавши, паршива ця влада, що Жидам стільки прав дала. Але ви ж і проти царя бун­тувалися. Не бунтувалися? І мали ж жерти та випити досхочу, а бунтувалися. Чого? якого вам рожна було ще потрібно¹? Пра-а-а-вди ви шукали!.. Отже, я, хоч темний та дурний, але одну правду тобі також скажу: оті буддисти, що нічого не хотять, — одні дураки, а ви, що хочете забагато, — другі. Наймудріший ро­сійський народ, що хоче трошки. Ми — золота се­редина!..

Поправив шапку, взяв палиці й обернувся ще раз до мене:

— Ну, не гнівайся за одвертість. Ви все ж таки добрі хлопці були. Зоставайтеся з Богом!

— З Богом! — ледве розтуливши уста, маши­нально повторив я, хоча по правді повинен був ска­зати: — "З чортом!"

Лихий і сконфужений, я зігнувся, щоби лізти назад у печеру, і мало не вдарився головою об голову Арпада. Мій приятель дивився на мене своїми темними, розумно-пронизливими очима й беззвучно реготав са­мими устами.

— Здорово! — сказав, коли я побачив його. — А, слово чести, здорово! Ото дав нам лекцію цей пред­ставник російського народу!

Я волів би, не мати свідків свого ганебного фіяско і, відчуваючи, що червонію, відвернувся від Арпада. Але він виліз із нори, став побіч мене й обняв мене за шию.

— Не бентежся, приятелю, — сказав. — Ця лек­ція — не лише для тебе — для мене також. І в мене були свої фантазії... Думалося мені, що ми зможемо Пєтьку переконати і притягнути до себе. А тоді, за­мість утікати в безпечний край, залишитися тут і взя­тися звільнювати таких, як ми.

Ми стояли поруч і дивилися за чорною плямкою, що швидко сунулася по снігу і все маліла, залишаючи за собою голубіючу борозну сліду.

— Ач! — промовив я більше сам до себе. — "Зо­лота середина"! "Сіль землі"! І чим пишається — нік­чемністю! Важко підшукати характерніший парадокс! Бодай же ти щез, горлорізе!

— Не сердься, приятелю, — примирливо загово­рив Арпад. — Підходь до речей по філософічному і старайся в найбільшому лихові знайти якусь пози­тивну сторону. І в даному випадкові також краплина добра є: цей розбійник пригадав нам, прекраснодуш­ним забудькам, одну стару істину: "З Москалем дружи..."[54]

— Задорого нам ця пригадка обійшлася! — ска­зав я, пригадавши Святослава, і жаль притулився до мого серця кропив'яним листком. — А тепер скажи, що буде, коли він упіймається? Адже його спитають і про нас.

— Звичайно. Але, думаю, що він нас не зрадить.