Розшуки напевне були б далеко успішніші, коли б Нене міг скоро ходити. Та хлопець, котрий після нічного відпочинку й обкладу з кактуса, спочатку почував себе зовсім добре, незабаром почав кульгати, а перед обідом вже ледве міг посуватися, чіпляючись батькові за плече. Хоч-не-хоч, довелося сісти на відпочинок. Зенобіо сердився і зганяв злість на невинному синові:
— Також, роззява з тебе!.. І як таки так можна?
— А чим же я винен?
— Чим, чим? Треба було вертатися відразу додому, а не пертися в погоню, коли не міг ходити. Я б його вже досі давно піймав, як би не няньчився з тобою!..
— То лиши мене і йди сам.
— Еге, тепер!.. Тепер уже пізно. І застрягли ми з тобою: ні сюди, ні туди...
Батькові докори боліли хлопця ще більше, як нога, і його злість на Семипалого розгорялася з хвилини на хвилину.
І от так, коли вони сиділи, сердиті й розчаровані, в корчах раптом зашелестіло, затріщало, і, поки Зенобіо вспів схопити зброю, — на них вискочили захекані, веселі собаки.
— Рекіс! Неро! — скрикнули радісно батько й син.
Собаки скакали, крутили хвостами, лащилися й одночасно все оглядалися в сторону, звідки прийшли. Потім відразу обернулися і побігли назад.
— Рекіс! Неро!.. Куди ви?! — крикнув Зенобіо.
Розумні сотворіння зараз же вернулися, неспокійно затанцювали коло господаря, щось оповідали своїми мудрими очима і все оглядалися, ніби просили дозволу пустити їх.
— Що ж це?.. — спитав заклопотано Зенобіо. — Чи не йде десь позаду Жульо?..
Почувши слово "Жульо" собаки затанцювали ще нервовіше і рванули в кущі.
— Гм!.. — занепокоївся Зенобіо. — Видно, що й справді йде Жульо. Але як же це він залишив господу?.. Чи не сталося там чого?..
— Певно, що могло статися, коли тато лишив у хаті Рижу Корву, — сердито обізвався Нене, щоб відплатити батькові за попередні докори.
— Не думаю, — відповів Зенобіо. — Він не є настільки дурний, щоб зробити собі ворогів у хаті, де йому кожного разу давали жерти і відпочити...
— Ну-ну, злодій пошанує добродійтство!.. Чекайте...
— Річ не в пошануванні, сину, а в його власній вигоді. От, хоч би й вчора: щоб він робив, коли б не міг зайти до нашої хати?..
— Ет! Тато також не має собі чим голови клопотати, то журиться злодієм...
— Дурний ти, Нене! Хто ж би злодієм журився?.. Але, бачиш сам, що живемо в таких умовинах, в яких не можна мати серед бандитів ворогів. Ми не обідніємо, як дамо їсти такому Жакобові, але, як не дамо, то можемо не лиш обідніти, а й життя позбутися: от, збере банду, нападе, підпалить і перестріляє.
— Якби, замість їди, та кожного бандита частувати кулею, то можна було б жити куди спокійніше, — обстоював своє Нене.
— Ет, говори з тобою!.. Їх всіх не перестріляєш.
— І не нагодуєш також... — впав у тон батькові хлопець.
Суперечку увірвали собаки, що прибігши знову, покрутилися, полащилися і вернулгися ще раз. А за якийсь час показався з ними й Жульо.
— Що ти, Жульо?! Щось сталося?.. — тривожно спитав батько.
— Нічого не сталося, — ніяково махнув рукою Жульо і сів на землю. — А що то з Нене?
Зенобіо розсердився:
— Нене потовк ногу й не може ходити! Але як ти посмів покинути хату і пригнати сюди?! Я думав, що там якесь нещастя, а він: "Нічого не сталося"!.. — перекривив сина.
— Та... і не сталося, і сталося...
— То кажи!
Але Жульові тяжко було починати говорити. Цілу ніч він не спав і трясся, мов у лихоманці. Ледве дочекався світанку, забезпечив коней і птицю їжею та питвом, а сам, забравши собак, утік з дому, аби не бути самому. Страх не лишав його так довго, поки він не натрапив на батька й брата, але тоді відразу минув, і юнак почував себе дуже прикро.
Загикуючись і червоніючи, почав оповідати коротко, що сталося увечорі, але пропускав багато подробиць, бо, чим більше оповідав, тим ніяковіше себе почував. Однак, щоб виправдати себе, він старався переконати батька й брата, що Жакоб мав рацію і що Данко справді є особою дуже підозрілою.
Нене при тому іронічно усміхався, а батько хмурив брови і нарешті сказав:
— Ти — дурень, Жульо! Той рижий волоцюга дав тобі з'їсти арару, бо з хлопця такий чарівник, як з тебе.
— А що?! — злорадно вставив Нене. — Я татові не казав?..
— Цить! — прикрикнув Зенобіо. — Також мені мудрий знайшовся!.. Нема тепер часу на базікання. Що сталося — сталося. Пасієнсія!.. Ти ліпше скажи, Жульо, чи зможеш сюди приїхати кіньми?
— Пушшя!.. сюди навіть возом приїду! Тільки не їхати аж он туди, — показав рукою назад, — а сюдою, долиною. Я ще до вечора приїхав би, коли б був удома.
— Ну, як так, то завтра на світанку гони по коней додому! Нене пішки не дійде. Я з Рекісом піду вперед, а ви з Нером залишитеся ночувати тут.
— Нехай Жульо вже вертається, я можу залишитися й сам, :— самовпевнено сказав Нене. — За ніч невідомо, що там може рижий наробити...
— Жульо до смерку не вспіє вернутися, а рижий уже тепер далеко. Йому не ми, а Данко був потрібний. Не знаю тільки, для чого?.. Може, він хоче прилучити цього хлопця до злодійської шайки, а, може, попросту хоче обікрасти. Бо щось він мені говорив, ніби Данко втік від батька. Коли так, — то певне хлопчина не втікав з порожніми руками... Ось, як тільки вернуся, — відразу поїду до Санто Антоніо і там вивідаю, як воно все було... Ну, годі!.. Ночувати вам найкраще між тими, он, скелями! Що вам треба робити — знаєте самі, не маленькі. Пильнуйтеся обидвоє, бо, хоч той злодій і не має куль, і ви залишитеся зі собакою, але вважати треба.
— Не має куль?! — радісно здивувався Жульо.
— А лихо його знає!.. Може, має але береже. Отже, будьте обережні і хай вас Бог хоронить. Чав![86] Ходи, Рекіс!
— Чав, тату! Щасливо! — відповіли хлопці.
***
В той час Арасі, радий, що вже не чув за собою ніякої погоні, далеко посунувся у південному напрямку і вже вирішив звертали на схід. Дуже зрадів, коли натрапив на неглибокий потік, що біг в бік Парани. Ступаючи по мілкій воді, Арасі і посувався швидко і не лишав по собі ніяких слідів.
Але вередливий струмок несподівано зробив круту підкову, розіллявся трясовиною і повернув просто на північ. Це ніяк не входило в пляни індіянина. Звертати на північ — значило лізти переслідувачам у руки. Вертатися назад він також не хотів, а тому спробував пробитися через мочар навпростець. З того нічого не виходило. Мочар був широкий і дуже непевний.
Арасі стратив на спроби переходу понад дві години і врешті мусів повернути туди, звідки прийшов. Не лишилося нічого іншого, як вийти з цієї долини на вище місце і там шукати іншої дороги, щоб обминути трясовину.
Індіянин вже дійшов до того коліна, з якого почав свою мандрівку потоком, як раптом почув позад себе постріл, люте гавкання собаки, а через пару хвилин з тріскотом і шумом повз нього промчала анта[87] і скрилася в густому лісі.
На Арасі напав страх. Якщо погоня була так близько, та ще й мала зі собою собак, то його становище стало вкрай небезпечним, дарма, що вітер віяв зі сходу і що він ішов по воді. Індіянин закляв і навіть заплакав з досади.
"Ясно, — подумав собі, — що крадіжка викрита, і делеґадо, як великий приятель Данкового батька, негайно вислав за нами погоню. Ті, що мене ловили вчора, принаймні були без собаки. А ці вже й собаку мають!.. Тепер, як упіймають, то заб'ють на місці, як вони звичайно роблять. Напевно і рудий Жорже також між ними. О, цей перший хотів би мене зі світу звести!"
Так думав індіянин і біг потоком, розбрискуючи ногами його воду. Русло почало стрімкіше здійматися вгору, і Арасі нарешті зважився перейти на другий бік. Тут він відразу потрапив у таку гущавину, що довелося пустити в рух факона. Від цього на Арасі напав уже не страх, а розпач. По-перше, він міг посуватися дуже помалу. По-друге, він лишав за собою надто помітну дорогу. По-третє, скоро втомлювався. Найкращим приятелем у такій ситуації ставала вода. Тому він все частіше звертав у річища потоків, що їх зустрічав майже на кожному кроці. Та всі вони або пливли через непрохідну гущавину, або петляли в різні боки і вкінці зовсім збили з толку втікача. Так що, коли почало смеркати, Арасі опинився в цілком дикій місцевості і вже абсолютно не знав, куди має далі йти. Був до краю вимучений і зі страхом думав, яка ніч його чекає. Погоні більше не чув, але небезпека грозила йому не лише від погоні, а й від кожного кроку по лісі.
Не було іншої ради — тільки лізти на дерево, як минулої ночі, і там чекати ранку. Але і всі дерева, що їх бйчив індіянин у цій місцевости, навівали жах: вони були такі старі, такі густі, так переплутані повзучими рослинами, так пообростали довгими бородами мохів і паразитів, що на них могли непомітно для людського ока сховатися, які завгодно, гадюки, не говорячи вже про різних отрутних комах, що залюбки живуть на таких деревах.
Арасі уважно оглядав кожне дерево, аж поки погляд його не впав на великих мурашок, зайнятих переселенням. Ті мурашки з породи так званих "злодіїв", чорні, з червоними великими головами, безперервним струмочком вилазили з-під кореня старезного, грубого і майже всохлого дерева герви мате[88] і обережно несли свої "подушки" — лялечки. Це був певний знак, що переселення кінчається. Бо розумні комахи насамперед вибирали нове місце, приготовляли мурашник, прокладали, доріжки, усуваючи з них всякі перешкоди, пізніше переносили до нього запаси живности, а в останню чергу переносили щойно лялечок.
Такі переселення тривають тижнями і для пильного обсерватора дають безліч надзвичайно цікавого матеріялу.
"Злодії" — дуже поширена порода мурашок і носить свою назву цілком заслужено. Їхнє сусідство приносить величезні шкоди, в які навіть годі повірити. За одну ніч родина "злодіїв" може знищити цвіт і молоде листя овочевого дерева. За кілька тижнів може вилущити півгектара картоплі, залишивши в землі саму порожню лушпину. А по цвіт гречки "злодії" ходять навіть за кілька кілометрів.
У мурашнику є строгий порядок і взірцево уладжені комори: в одних міститься зложене їстивне листя, порізане на акуратні шматочки, в других — звисає згори сталактитами перероблений крохмаль з різного роду бульб, в третіх — ше якісь запаси, відомі тільки самим господарям.
Мурашники дуже розгалужені і мають по кільканадцять виходів, і на їхню розбудову треба затратити багато часу.