І ми йшли. Властиво, сказати, що "ми йшли" — все одно, що не сказати нічого. Ні, ми не йшли, ми боролись за кожен кілометр, інколи — за кожен метр, навіть за кожен крок відстані. Коли вітер ущухав, а ми опинялися на відкритих горбах, чи долинах, тоді подорож перетворювалася в головокружний лет навзаводи з вітрами. Але справа зовсім мінялася, коли доводилося спинатися на круті схили, або продиратися лісною гущавиною. Інколи ж, на горбах, або у вузьких проваллях, ми потрапляли у несподівані засідки обірваних та погублених клаптів пурги, що злісно наскакували на нас, сліпили колючим снігом й обпікали наші обличчя та легені.
Петро вибрав напрям — просто на північ, а ми не дискутували над його планами. Бо й Арпад, що так хвалився знанням Сибіру, і я, що такими знаннями похвалитися не міг, — ми обидва на практиці мало різнилися між собою. І напевне наша дорога була б дуже коротенькою, коли би з нами не було такого досвідченого провідника. А Петро, крім досвіду, керувався ще й подиву гідним інстинктом, який, здається, рідко коли його зраджував.
Першу ніч ми ще не боялися погоні через те, що при найкращих обставинах у Кугурчі могли довідатися про нашу втечу щойно через два дні: день треба було йти з Кугурчі до нового табору, день — назад. Кугурча вже мала телефонічний зв'язок з Якутськом і радіонадавчу станцію, тому могла негайно повідомити про подію і просити допомоги для розшуків. Оскільки подія виходила поза межі звичайної втечі, слід було сподіватися розшуків з повітря — літаками. Але, повторюю, де могло статися при найліпших обставинах лишень через два дні. Тому в першу ніч ми не боялися розкласти на розчищеній від снігу галявині величезне багаття, і тоді, коли під ним розігрілася земля, Петро наказав відсунути вогонь набік, а на гаряче місце настелити соснових гілляк, що мали служити нам за постелю. Поверх цих гілляк ми розіпнули шатро й сіли вечеряти, певні, що кожухи й спальні мішки при всіх попередніх заходах допоможуть нам перетерпіти і найгірший мороз.
Смачно попоївши, ми взялися до чаю, і тоді Петро вперше зважився заговорити про речі, про які можна було й не говорити.
— Собаки нам треба було б, — озвався діловито. — Коли б мали собаку, заснули б оце спокійно і відпочили б по безсонній ночі та важкому дневі...
— Е-е, Пєтєнька, — добродушно всміхнувся Арпад, — ти хотів би відразу всі вигоди!..
— Собака — це ще не всі вигоди, — резонно зауважив Петро. — Я великого ніколи не бажаю.
— Найсумнішою у світі річчю є факт, що молоді й здорові люди вміють вдоволитися дрібними речами: собачкою, горілкою, копійкою, веселою пісенькою і кругленькою молодичкою під боком... — не витерпівши, вмішався в розмову і я.
Сказав річ мало приємну, але Петро дуже зрадів, що я врешті обізвався, коли й не до нього безпосередньо, то принаймні на його адресу.
— Чого ж... — сказав, несміливо повернувшись у мій бік. — Он ти сам оповідав про буддистів, а вони живуть так, щоб не хотіти нічого.
— Вміти не хотіти нічого — далеко важче, ніж хотіти малих речей, Петре. Та ти цього не зрозумієш. Зрештою, я, слава нашому християнському Богові, не належу до поклонників Будди...
Ми були страшенно потомлені, а тепла земля під гілляками та приємно наповнені шлунки давали себе відчути й діяли, мов наркотик.
— Засадничо, звичайно, правда по твоєму боці, мій друже, — мовив Арпад, відставляючи набік порожній кухоль від чаю. — Але, по щирости, в конкретних обставинах було би непогано, коли б так здійснилося скромне Петрове бажання щодо собачки. Я втомлений і не маю найменшої охоти тримати варту...
— Я також. Сумно мені, однак, що й непересічного морального мірила люди також починають схилятися в бік дрібних бажань. Я би, наприклад, коли б уже в цю хвилину було суджено збутися якомусь моєму бажанню, побажав би чогось більшого від собачки...
— Друже! — з осторогою підняв угору палець Арпад. — Друже! Впадаєте в протилежну буддизмові скрайність, таку ж небезпечну, як і буддизм.
— Справді?! А я й не знав, що бажати великих речей — небезпечно.
— Я не про ту небезпеку, про яку ви думаєте. Я говорю про небезпеку безсилости. Першою познакою безсилости є мрійництво, чи не так? Досі я і ви, побратиме, вважали, що бажання здійснюються при допомозі зусиль, а не при допомозі магічної палички.
— Бачу, що ми через дрібницю готові посперечатися сьогодні, — відповів я, усміхаючись. — Гаразд! Будемо мріяти про собачку, а великі речі — здійснювати при допомозі зусиль...
— Ну, так! — устряв тепер у розмову Петро. — Арпад, виходить, проти всяких чуд, що, як ото в казці, по щучому велінню діються. Приміром, як хто хоче, щоби йому палац за одну ніч збудовано, чи там царівну з-за тридев'ять земель украдено. А собаку мати — це проста справа.
Звичайно, це була зовсім проста справа. Але речі оцінюються не лишень самі по собі, а й у залежності від обставин, при яких вони являються. І тому, погодьтеся, що поява собаки саме в такий момент примусила нас попросту покам'яніти з дива. Бо, лишень Петро вимовив свої останні слова, як поли намету розхилилися, і в щілину просунулася розумна собача морда. Напис на нашийнику у світлі карбідової лямпи можна було прочитати без ніякого зусилля. Всякий сумнів відпадав — перед нами був Дружок.
Одним духом ми всі позривалися на рівні ноги й ухопилися за зброю, а знадвору почувся крик:
— Не стріляйте!.. Я тут один!.. Не бійтеся!.. Це я, Крюк!..
Нова несподіванка!
— Бодай же тебе нечиста сила побила! — вилаявся Петро. — Та гадина, здається, сама на рожен пре!
Однак, відщіпнув поли намету й наказав:
— Заходь!
І, ледве Крюк проліз усередину, напався на нього:
— Ти чого ж за мною лазиш, Юдо, га?! Чого ти сам лізеш вовкові в пащу?! Я тобі вже раз життя подарував, але вдруге не маю обов'язку. От візьму й відірву твою паршиву голову!..
— Не зробиш того, Пєтька, ні! — просився принижено Крюк, — Ти ж — сибіряк, ти ж знаєш таєжний закон...
Петро сердито сплюнув.
— Справді, маєш щастя, плюскво[52] смердяча... Сідай, грійся... Жерти хочеш?
— Трошки... Якщо у вас є щось... Може сухар, чи рибка...
— Оленина печена є...
— Ні, м'яса ні, спасибі...
— Вегетаріанець, бачу, з тебе... — усміхнувся Арпад. — Але, скажи, як це ти розв'язався? Як вийшов із землянки? Як знайшов нас?
Поки Петро ладив якусь перекуску, Крюк, гикаючись із зворушення, уриваними словами оповідав, як попросив одного раненого себе розв'язати, як потім перевдягнувся, як випустив з клітки Дружка, який по наших слідах привів його до самого намету.
— Ну, то тепер той ранений порозв'язує також інших... — скрипнув зі злости зубами Петро.
— Ні, не порозв'язує! — поспішив запевнити Крюк. — Не порозв'язує, бо потім я його зв'язав. І того другого, і того, що в гарячці без пам'яті лежав — усіх трьох. Ви були необачні, залишивши їх незв'язаними, а я тоді не хотів вам нічого казати. Бо, коли би ви позв'язували всіх, то хто б мене розв'язав?
— Бач, Ірод! — усміхнувся Пєтька, а за ним і ми. — Цей би за пояс усіх різунів заткнув!
— Практика, Пєтєнька, практика... — зідхнув Арпад. — Але що ми з ним справді зробимо? Потрібен він нам, як бородавка на носі.
— Твоя правда, Арпаде, та нічого не зробиш. Закони тайги — святі. І ті закони наказують кожного до вогню і в шатер приймати, хоч би й убивця твоєї матері був. Зустрінеш на вільній дорозі — можеш різати. Біля вогню і під накриттям — не смій. Так то...
Крюк зайнявся їдою, що при його беззубості було нелегкою справою, а Дружок обходив нас усіх по черзі й нюхав кожного. Знайомився. Бідне створіння, наче на глум назване Дружком, насправді не мало серед людей друга-господаря. Навчене було служити кожній шинелі й кидатися на кожного, хто носив на собі арештантські лахи. Тепер воно відчувало, що щось сталося й, очевидно, старалося ці зміни зрозуміти. Найдовше Дружок зупинився чомусь біля Арпада, а той узяв його розумну голову обома руками й притягнув до себе.
— Що, собачко, не пізнаєш? — промовив ласкаво, пестячи Дружка. — Ах, ти ж дурнику нещасний! Навіть і твої найшляхетніші властивості використали для своїх чортівських цілей, запрігши тебе до комуністичного воза. А що ж тобі дали за це, га? Мав же ти бодай крихітку приязні й ласки за це? Ти ж потребуєш також цього, правда?
— Навіщо йому цих буржуазних забобонів? — озвався я. — Він до ордену Леніна хоче дослужитися...
— Не ображай собачки! — зовсім поважно запротестував Арпад. — Ось ми йото перевиховаємо і зробимо справжнім другом. Правда, Дружок?
Дружок, що досі слухав дуже уважно Арпада, відповів позитивно на запитання: лизнув Арпада в ніс і ліг поруч, довірливо поклавши голову на коліна господаря.
Петро тим часом пилував Крюка:
— Ти, Юдо, дуже хитрий, коли на таєжний закон покликуєшся, і я справді тебе живим лишу, бо цей закон шаную. Але от ти: ти ж ніякого закону не визнаєш! Найближчого друга можеш зрадити кожної хвилини, найбільшого свого добродія, холоднокровно сонного заріжеш. Ні?
Жорж задрижав і енергійно потряс головою:
— Ні! Більш у своєму житті не заріжу нікого! Не можу більше бачити крови, а кожне м'ясо мені трупом людським заносить, верне мене від нього! Брр!..
Трясся, наче в лихоманці, а його очі, натисненні зсередини жахом, почали більшати й вилазити з орбіт.
— Дивно, — знизив він конфіденціонально голос, — стільки людей убивати — і раптом злякатися. Я, правда, завжди трохи боявся і дрижав, але міг і був певний, що згодом привикну цілком. А вийшло навпаки: убивав, убивав і мучив, аж наступив день — і в мене не стало сили. Себто, я себе ще якийсь час перемагав, але боявся, здається, ще більше, ніж ті, яких я мав у своїх руках. І з кожним днем той страх ріс, а я з кожним днем ставав ще жорстокішим. Чим більше боявся, тим жорстокішим був. я соромився свого страху перед товаришами, крився з ним, і ніхто не знав, що я відчуваю, коли лишаюся на самоті...
— Ви знаєте, — нараз перебив самого себе і подивився на нас, — ви знаєте, чому НКВД працює вночі? Бо ніхто з них і так вночі спати не може. Кожен із них умирає від страху, коли стає темніти. Тому енкаведисти, як і чекісти, вибрали для праці ніч.