Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Може бути багато людей. Тепер вони шукають мене.

Під кінець приятельської розмови Данко опи­сав Ітапірі, де має шукати входу до печери, і як має дістатися до Санто Антоніо.

Незабаром поспіло й снідання. Ітапіра власно­ручно подав Данкові найкращий кусник підсма­женої на веретелі дикої кози і великий білий балабушок з висушеної тертої мандьоки, що засту­пає у диких племен хліб. Решта ґваянців прияз­но до нього посміхалися і всіми способами під­креслювали свої симпатії. Вони не розуміли тільки, для чого хлопець витягнув з мішка якийсь білий порошок і посипав ним м'ясо. Де­хто і собі пішов за цим прикладом, але, вкусивши посолену їду, випльовував її й казав що той порошок псує смак.

В моменті, коли всі пильно займалися наси­ченням спорожнілих за ніч шлунків. Канту рап­том схопився з місця і наложив на лук стрілу. Данко глянув у ту сторону, куди він цілив, і по­бачив Фрузю. Бідна мавпа була дуже зажурена і боязко поглядала з дерева на гурт людей.

— Не вбивай! — крикнув Данко і вхопив Кан­ту за руку.

— Чому? — здивувався Канту. — Це — твоя Мараґіґана. Вона переслідувала нас учора і все хотіла до тебе підступити.

Але Данко не слухав його. Він підійшов до де­рева і покликав мавпу:

— Фрузю, бідна Фрузю!.. Я завжди про те­бе забуваю, а ти мене — ні. Ну, вибач мені. Ходи сюди, ходи!..

Фрузя недовірчиво поглянула в сторону вог­нища, але поволі спустилася з дерева і сіла Данкові на плече.

— Це не Мараґіґана, — пояснив хлопець здивованим індіянам, вернувшись до вогнища. — Це — звичайна мавпа.

Індіяни невдоволено поморщились:

— Ми вбиваємо мавп і робимо з їхніх зубів намисто. Коли хочеш — зробимо й тобі. Давай її сюди...

— Ні, ні! — рішучо запротестував Данко. — Я не хочу намиста! Ця мавпа моя. Не вбивайте і не лякайте її. Хай буде зі мною.

Фрузя, страшенно втішена пестощами хлопця, заглядала йому в очі, гладила його волосся і по­казувала язика. Врешті ґваянці примирилися з новим гостем і реготали до сліз з витівок кумед­ного сотворіння.

Після сніданку Данко вирішив трохи забави­тися і витягнув з мішка фоґета.

— Дивіться, мужі, — сказав він, — ось тут ця штука, що робить вогонь і грім. Тільки не ля­кайтеся, бо воно ніякої шкоди нікому не зробить. Ось!..

Не дивлячись на попередження, вибух фоґета мав потрясаючі наслідки: Канту й Кайтету зі страху попереверталися на спини, позадиравши високо вгору босі ноги; Жакаре чкурнув у корчі, а решта попадала ниць, або позабігала далеко від вогнища і звідтам зі страхом слідкувала за яскравою кулею, що високо знялася в небо. Фрузя також вискочила на дерево і вже з такої безпечної віддалі перекривляла наляканих індіян. Тільки один Ітапіра мужньо сидів на місці, хоч і трясся зі страху.

Данко реготав:

— Але ж то з вас!.. Та кожна біла дитина знає ці штуки і не боїться їх!.. Я ж вам казав, щоб ви не боялися!..

Коли перший переляк трохи минув й індіяни переконалися, що справді нікому ніякої шкоди не сталося, — всі повернулися і позаймали свої місця.

— Тепер я вистрілю ще раз. Хочете? — спи­тав Данко.

— Дай мені! — несподівано обізвався Ітапіра, а в самого руки тремтіли.

Побачивши свого піяґу з фоґетом в руках, ґваянці почали відсуватися далі, все ще непевні у такій небезпечній забаві.

— Ось, Кам'яна Рибо, — пояснював тим часом Данко, — ось тут цей шнурок. Шарпни його відразу і нічого не бійся.

— Я... — стараючись подавити хвилювання, гордо відповів Ітапіра. — Я нічого не боюсь! Ди­віться, мужі ґваянські!..

Однак, коли фоґет бухнув полум'ям і гримнув, Ітапіра присів і заткнув вуха. Решта пішла за його прикладом, але не втікала більше.

— Ще! — обізвався осмілений Канту.

— Ні, — відповів рішучо Данко. — Більше не можна! Нам треба буде ще багато того в Долині Іґурей. Тільки, коли хочете, покажу вам щось інше... Але запам'ятайте: хто буде втікати — тому буде найгірше. Цей вогонь не любить боя­гузів і кусає їх за ноги. Зараз побачимо, хто з вас боягуз, а хто — ні... Відійдім на рівне місце.

Ставши на чистій прогалині, Данко черкнув об чобіт буска-пе і кинув його на землю. Ґваянці дивилися на сердитий вогник переляканими очима, але не рухались. Та коли буска-пе під­котилося занадто близько до ніг Кайтету — той не витримав і подався назад. Тоді живий вогник щойно показав свою вдачу: мов гадюка, кинувся він на втікача і тріснув. Кайтету заверещав не своїм голосом і погнав, куди очі дивилися. Буска-пе летіло у нього по п'ятах, скакало, вибухало, поки не загнало індіянина в густі корчі, і щойно там, вибухнувши на остаток з найбіль­шою силою, погасло.

Індіяни стояли, як заворожені, і з великим страхом дивилися туди, куди щез Кайтету. Але, коли побачили його живого й здорового, почали так реготати, що аж луна ляскала по лісі.

— Ще, ще!.. — закричали вони і заплескали в долоні.

— Годі! — обірвав забаву Ітапіра. — Беріться кожен до своєї роботи. Це — дуже добре, що наш гість показав нам хитрощі білих. Тепер уже нас ніхто так легко не злякає і не обдурить. До роботи, до роботи!..

На заклик піяґи десятеро чоловіків поспіш­но кинулися до праці: восьмеро пішло до човнів, а Канту й Жакаре заходилися кінчати ноші.

Данко поволі встав, взяв у руки палицю і пі­шов подивитися на місцевість. Виявилося, що, поки він був непритомним, індіяни перенесли йо­го нижче від того місця, де випливав підземний потік, на вигідну, захисну галявину.

Опираючись на палицю і з трудом волочачи спухлу ноту, Данко пішов ще з двісті кроків нижче і побачив вузенький просмик, за яким сріблилася широка поверхня Парани. Хлопець тільки мовчки зітхнув і повернув під розлогі пальми, де восьмеро ґваянців завзято працювали над викінченням двох човнів.

Данко ще раз зітхнув і пішов до Ітапіри. По­казав йому підземний потік і вияснив його по­ходження, а потім і собі став розпитувати про події, що наступили в племени за останніх дванадцять років.

Наближалося полуднє, коли гурток розпро­щався. З тяжким серцем Данко виліз на ноші, положив під голову наплечник, посадив у ногах дуже вдоволену Фрузю і махнув на прощання рукою.

Його дорога стелилася таки на захід!..

Несподівана зустріч

Під прикриттям густої темені човен щасливе пересік ріку і безшумно пристав до берега Ґваїри. Ітапіра ще перед виїздом пояснив усім, що й як мають робити, і тепер не потребував давати ніяких розпоряджень.

Спритно й швидко витягли індіяни човни на берег, двоє лишилося коло них на сторожі, хит­ро поховавшись під невисокими бортами, а реш­та шість на чолі з Ітапірою хильцем потюпали шукати озера Великої Кобри.

Тиша стояла така глибока і непорушна, що в ній, здавалося б, навіть ріст трави можна було почути. А тим часом дев'ятеро людей наймен­шим звуком не зрадили своєї присутности. Ті, що залишилися при човнах, поприлипали до землі, як слимаки, а ті, що пішли, сунулися як тіні. Не хруснула гилка під тяжкими стопами, не покотився камінець, а густі корчі, пропуска­ючи тіла, навіть не ворохнулися, немов би це йшли не живі люди, а духи.

Ведений інстинктом Ітапіра, дуже скоро відшу­кав озеро Великої Кобри і зупинився на його за­хідній стороні. За Ітапірою зупинилися інші і стали поглядати на нерухоме плесо, мертве й по­рожнє. Небо загорнулося в густу сіру запону, не бажаючи поглянути у водяне дзеркало, і застигле озерце німо дивилося у височінь, таке ж матове й сіре, як і небесне склепіння.

Вітру не було, а все ж зі сходу тягло свіжі­стю, і піяґа натягнув шию, глибоко вдихаючи повітря. Потім зробив знак, яким сказав: "На тім боці озера є щось підозріле", — і скаменів зно­ву. По якомусь часі ніздрі його заграли, і він хитнув стверджуюче головою: до нього донісся запах тютюнового диму і тихий гомін незнайо­мої мови.

Ітапіра скорим рухом двічі махнув рукою вго­ру і вниз, а сам, не обертаючись назад, де стояла решта ґваянців, впився зором у протилежний бік озера. На його знак всі шестеро енергійно зашелестіли корчами і стихли. У відповідь на це з другої сторони почувся рух і тривожні голоси, що викликало на устах старого індіянина зне­важливу посмішку: "Ніколи я не бачив білих людей, але переконаний, що це вони, — подумав він. — Ні індіяни, ні звір так не поводяться. Те­пер не знати, чи вони приятелі, чи вороги?.." Але індіянин має дуже мало приятелів у лісі, і тому Ітапіра по короткій надумі знову зробив знак рукою, описавши півколо спочатку в один, а потім у другий бік озера.

Шестеро чоловіків нечутно рушилися з місця і розплилися у пітьмі, залишивши піяґу само­го. Вони пішли трійками в обхід озера, а що їм треба було робити — знали самі.

Ітапіра тим часом не дармував. Пронизуючи зором пітьму, він скоро зорієнтувався, в незна­йомій місцевості і, скрадаючись, пішов поза кор­чами до південного берега озера.

Вода в озері може спала після дощів, і навіть болото по краях успіло висохнути. Так що незабаром піяґа підійшов до обваленої скиби землі й став, здивований і занепокоєний.

— Хлопець казав, що печера відкрита... А хід повинен бути саме в цьому місці. Чому ж він присипаний землею?.. Чи та земля впала сама, чи її хтось скинув?..

Та довго роздумувати він не мав часу, бо ніч­ну тишу роздерли звуки пострілів і криків. Ітапіра дивився на блиски, що супроводжували по­стріли, і тільки хитав зневажливо головою.

— Дурна зброя! — вирішив він. — Вона зра­джує вояка і світлом і звуком. Наші луки — ку­ди краща річ!

Скоро, однак, все втихомирилося, і коли всі шестеро, щоправда, наляканих і здивованих чо­ловіків вернулися назад, — застали піяґу на старому місці.

— Вони повтікали! — доповіли індіяни Ітапірі. — там є ранені...

— Ха-ха! А ви всі живі й здорові! Їхня зброя з вогнем і громом не така страшна, як оповідав білий хлопець...

Переконавшись, що небажані сусіди не дума­ють вертатися. Ітапіра наказав іти за собою.

Для шістьох здорових чоловіків відкидання землі від входу в печеру зайняло не більше де­сяти хвилин, по чому вони позапалювали смо­лоскипи і посунули кам'яним хідником вниз, за­лишивши при вході тільки одного вартового.

Нелегко було витягнути тяжкі скрині з пече­ри і донести їх до берега, але, коли встало сонце, — всі дев'ятеро разом зі скарбами і скринями знаходилися вже по другому боці Парани. Тут, вибравши вигідне, укрите місце почали зсипати скарби назад до скринь, бо, щоб перевезти такий тягар через ріку, його треба було висипати на дно човнів і перевозити двічі.

Кремезні чоловіки скакали і тішилися від над­мірної радости, як діти, а старий піяґа з по­божністю розглядав Соняшні Клейноди, не ви­пускаючи їх з рук.