– Благаю тебе, не йди… не зараз… ти… ти помреш там… там… залишиш мене… не роби цього… я прошу тебе… не роби…
— Тихіше, Магда, тихіше. Я тебе розумію. Не плач.
— Миколай… я прошу тебе, не треба цього робити зараз, море неспокійне, воно безжалісне, Миколай, корабель не витримає! Господи, будь ще ж проклятий мій язик, коли я згадала про цю посудину! Боже! Не треба, любий, не треба.
— Невже такий любий? – Із посмішкою мовив хлопець.
— Та годі тобі! – Крізь сльози сказала вона, не маючи більше сил стримувати емоцій.
— Послухай, ми зустрінемося дуже скоро. Я впевнений, що все скоро стане трохи спокійніше. Розберусь з усіма справами вдома, допоможу своїм, налагоджу все і ми зможемо зустрітися. Я тобі обіцяю.
— Чому? Чому ти такий безжалісний до мене? Чому? – Воліла вона відповіді.
— Тому що я тебе люблю, Магдалена, а коли любиш ти підеш на все… на все…
— Тоді візьми мене із собою, якщо справді любиш настільки, як про це говориш.
— Повір, я би взяв, я би дійсно взяв тебе… але я їді не у подорож. Мій дім у вогні… мій… і я маю бути там.
Він знову притиснув її до себе і поцілував настільки солодко, наскільки міг. Він відчував сіль на її губах, сіль що стікала раз за разом з її сльозами, але саме ці губи були найщирішими з усіх в цілій галактиці.
Їм обом ще так багато хотілося сказати один одному, ще так багато розмов не було проведено, ще так багато любові було не відчуто, але настав час вирушати і чекати вже було неможна, настав момент дії.
Він востаннє подивився на неї, подивився на її обличчя та на всю її чарівність, котра стояла і мокла під проливним дощем. Хлопець заскочив на корабель та вони почали поступово віддалятися від суші направляючись в самісінькі глибини моря, а вона продовжувала стояти, не відчуваючи своїм сліз під дощем, все дивлячись на те, як в далину відпливав корабель, що ніс із собою того, хто був її долею.
Море
Вода вміє заворожувати дух. В ній завжди було щось більше за звичну нам усім рідину. Так чи інакше, життя починається з води, життя вийшло з води, принаймні як стверджується вченими, та життя завдяки цій самій воді існує.
Море було, поки що, відносно спокійним, принаймні порівняно із тим, як все оточуюче уявляли собі хлопці. Води були бурхливими, але не настільки щоб викликати велетенські цунамі, котрі зносять все на своєму шляху. На даному етапі їх плавання вода сприймала їх звично, без фанатизму та злоби, але як їх попередив капітан: море завжди нагадує людину у своїй непостійності, тому із ним постійно потрібно бути наготові.
Сам по собі капітан був доволі веселим чоловіком, рот якого аж ніколи не закривався чи то через його вічну балакучість, чи то через його позбавлену будь-яких меж пристрасть до паління, звичка що з'явилася у нього ще з малку, в роки важкої дитячої праці і безпросвітного майбутнього, коли він кожен Божий день із тяжкістю виконував ті обов'язки, які аж ніяк не мають лягати на плечі бідолашної дитини, ще й позбавленої батьківської любові. Однак незважаючи ні на що, Найджелу все є таки вдалось досягти чогось у житті і пов'язати своє життя із морем, справжнім фанатиком якого він був і врешті-решт досягти тієї свободи, до якої він тягнувся впродовж тривалого часу.
— От відійдемо трохи вглиб та тоді Ви і зрозумієте чи прийняло Вас море, чи ні. – Стверджував капітан Найджел, попутно палячи самокрутку. – Море, як справжнісінька діваха: сьогодні розділяє із тобою ласку, а завтра встромить ніж тобі у спину, тому що їй так закортіло і нічого не поробиш.
— Не всі жінки подібні, капітане. – Відповів йому Миколай.
— Еге ж! Готовий поставити весь свій іржавий баркас на те, що тебе зараз думки про дівчину, яку ти там залишив, хвилюють в рази більше за наше благополучне плавання, чи не так?
— Мене хвилюють найрізноманітніші речі, однак це моя особиста справа, капітане.
— На моєму кораблі немає нічого особисто, особливо немає нічого особистого перед обрисом моря, синку. – Із цілковитим розумінням промовив чоловік.
— Не сумніваюся. – Ствердив Миколай, після чого тихенько пробурмотів про себе, переходячи до Густаво. – Старий морський пес.
Густаво, в свою чергу, не настільки вже й глибоко розділяв приємність бесіди двох джентльменів, оскільки в ту саму секунду боровся із усіма наслідками морської хвороби, яка не давала йому спокою із самого дитинства. Єдиним рятівником від якої для нього були відповідні пігулки, в очікуванні дії яких він ховався в глибинах судна.
— Як ти, друже? – Тонко посміхаючись запитав Миколай.
— Бувало і краще, але гадаю скоро стане краще, я прийняв одразу дві пігулки. – Відповів Густаво, відчуваючи далеко не слабке недомагання.
— Тримайся, море поки нас не бажає кривдити, будемо сподіватися що так воно буде і надалі.
— Вже не можу дочекатися того моменту…
— Якого моменту?
— Коли вперше побачу твою країну, Майкі…
— Я також, брате… я також… повір мені, вона цього вартує.
— Я вірю, Майкі, вірю всім своїм серцем.
— Відпочинь. – Добродушно мовив він.
Миколай спробував зайняти те місце, де тряска від хвиль відчувалась трохи спокійніше, але ця задача виявилась не такою вже й простою для виконання, як могло здатися на перший погляд, однак більш-менш хлопцеві вдалось виконати бажане.
Перед відплиттям він попередив рідню про те, що вони вирушають у плавання до найближчого міжнародного аеропорту і він першим же рейсом вирушить на зустріч до рідної домівки, однак чим більше тривав їх шлях з усіма його перепонами та камінням під ногами, тим більше він розумів, що ця дорога додому виявиться найскладнішою та найдовшою з усіх, котрі він тільки намагався пройти на своєму житті.
Капітан Найджел одразу попередив хлопців про те, що в таку погоду, з урахуванням властивостей судна та швидкості в 6-10 вузлів, що було більш ніж сприйнятливо у таких штормових умовах, на дорогу в них піде до трьох діб, яких нажаль у хлопців не було, але й не було і з чого обирати, тому єдине що залишалося – набратися терпіння і молоти Господа Бога про скоріше завершення шторму.
Що Миколай, що Густаво були доволі далекими від морських подороже, хоча й обидва дуже любили море, але все навколо запевняло їх у тому, що вони мають цілковито покластися на капітана та його великий досвід, так як тепер він та сама матінка природа стояла між ними.
Миколай з важкістю міг вловити найслабший зв'язок, вичитуючи всі ті пагубні новини, що долітали з дому. Його серце було сповнене злоби до всіх тих покидьків, котрі прийшли на його рідну землю з метою понівечення, насилля та жагою крові, але й розуміння того, що ця сама злоба аж ніяк йому зараз не допоможе змушувала хлопця приходити до тями та знаходити сили для самоконтролю, хоч це було не так просто, як йому того б хотілося.
Серце боліло за кожне місто, за кожну родину, за кожну людину та саму землю, яка зазнавала одних з найстрашніших кривд за всю свою історію, а він був тут… був безпомічним заручником стихії, якій ніяк не міг протидіяти, лише віддавшись на її суд.
Із природою не потрібно воювати, адже вона рано чи пізно все одно візьме своє, тому він намагався вмолити її, намагався здружитися із нею та просто попросити волі, волі яка дозволить йому і без того опинитися там, де зараз панував не менш страшний та, безперечно, ще більш смертоносний буревій війни, котрий руйнував все, що тільки підпадало під його безжалісні очі.
Зв'язок знову з'явився, слабкий однак це було хоч щось. Миколай ввімкнув першу ж новинну передачу та просто почав слухати… слухати власний біль, з яким важко було сперечатися. Він легенько заплющив очі та все слухав і слухав.
— Війна страшна річ, хлопче. – Сказав капітан Найджел, котрий непомітно вирішив спуститися до нижньої палуби. – Я не розумію мови, якою там в тебе говорять, але повір мені, я розумію твій біль.
— Війна нічого, окрім цього болю і не несе.
— Нажаль… я знав її. Знав війну. Не таку, яка йде у Вас зараз, але не менш криваву і не менш жорстоку. Проти людської природи не піти.
— Війна – це не про людей.
— Дійсно? – Здивовано сказав чоловік. – А про що ж тоді?
— Мені… мені поки це до кінця невідомо, але точно не про те, що в нас намагався закласти Господь.
— А… Господь. Повір мені, хлопче, наш Господь ніколи не наставляє нас на той шлях, який нам би не вдалося пройти і він ніколи не починає ту віху, яка б нас нічому не навчила.
— Нащо нам таке гірке вчення? Нащо мені вбачати смерть невинних людей? Нащо людині вбачати на власні очі руйнування рідної домівки, руйнування всього того, де пройшло твоє життя? Нащо нам все це… нащо? – Крізь всю біль проговорював Миколай.
— Це не просто вчення, синку. – Глибинно мовив капітан. – Це все ланцюг, слідуючи за яким ми переживаємо, що проявляє в нас найважливіше з усіх Божих провидінь, котрі він заклав у наші серця.
— Яке ж це провидіння?
— Людяність, парубче – людяність. В такі часи небеса випробовують всіх нас: хтось перероджується та стає ближчим, як до себе так і до самого Бога, а хтось ламається і не знаходить в собі сил для того, щоб знову встати на ноги і піти далі. Хтось стає людиною, знаходить кохання, будує гарний будиночок біля моря, обзаводиться родиною, гідною роботою та спокоєм, а хтось… замикається в собі, перетворює свою любов на в'язницю, з якої не в силах вибратись та плаває по морям, переправляючи ром, сигари та бозна ще що аби уникнути сплати податків та на виручені кошти напивається, просаджує все на блудниць і усі власні слабкості, допоки все знову не йде по тому ж самому колу. – Із сумом промовив він. – У тебе завжди є вибір і краще зробити його того, як вчиниш цілий Еверест з помилок.
— Дякую Вам, капітане.
— Не дякую, синку, а краще зроби вірний вибір.
— Обов'язково.
— Еге ж! Буди свого друга та давайте трохи перекусимо.
Капітан почав підійматися сходами вверх.
— Капітане Найджел! – Гукнув Миколай.
— Так.
— Я буду радий зробити вірний вибір разом із Вами. Ви самі сказали: вибір є завжди, а я б добавив, що його ніколи не пізно зробити.
***
Півгодини сну трохи допомогли Густаво прийти до тями, а після того як капітан Найджел за легкою вечерею налив йому трохи віскі хлопець і взагалі став більш бадьорим ніж був до моменту відплиття.
На диво молодиків, капітан Найджел виявився більш ніж добрим кулінаром, який зміг почастувати їх парою доволі незвичних, але неймовірно смачних страв.