"Війна приємна тільки тим, хто не зазнав її", — Вегецій
Анотація
"Не можна вступати в боротьбу проти збуджених материнських почуттів. На їхньому боці моралісти всього світу."
— Еpix Марія Ремарк
У центрі розбитого війною світу мати намагається зробити неможливе — повернути свого сина додому, депортованого до росії. Віталіна, сильна та відважна жінка, залишає усе, що їй було дорогим й вирушає в неймовірно небезпечну подорож, заради свого хлопчика, котрій судилося змінити все її життя.
Шлях сміливої жінки перетинається з численними перешкодами, але вона не втрачає віри та надії, шукаючи підтримки в несподіваних місцях і людей. У боротьбі між відчаєм та любов'ю, її дух залишається непохитним, адже кожен крок, кожна зустріч та кожна сльоза наближають її до єдиної мети — повернути її маленького хлопчика додому.
Сама книга призвана для того, щоб висвітлити катастрофу депортації дітей під час російсько-української війни, що зруйнувала мільйони людських життів… книга покликана виразити всю силу материнської любові, здатної подолати будь-які кордони та небезпеки… історія про втрати і надію, про людську стійкість і непереможну волю до перемоги.
Глава — 1
Нас всіх колись пронизує невимовне почуття, яке приходить, зазвичай, в самий незвичний момент, коли Ви вважаєте, що всі біди перебувають в якійсь недосяжній далі, разом з зниклими думками, але все одно несподівано настає мить та разом із нею набігають судженнями про майбутнє і ти усвідомлюєш, що незабаром, після цього самого моменту, все перестане бути так, як було раніше, хотілося б знати лише в кращу або ж гіршу сторону? Тоді, можливо, нам би вдалося хоч якось себе підготувати до цього самого неминучого прийдешнього.
Тільки одному Господу Богу дано знати те, що буде і до яких наслідків це може привести. Ми ж можемо лише дивитися на все те, що відбувається, кожен окремо, вносячи свою лепту, попутно просто продовжуючи жити своїм життям, битуючи в цьому світі одночасного добра і злоби, любові і ненависті, підступності і співчуття, адже саме з цього і формується як саме життя, так і його свобода, якої бажає досягти кожен з нас.
Ми всі лише дрібні істоти, нехай і неймовірно унікальні для всього відомого нам світу, проте як би там не було, одне тільки наше існування не може служити в якості застави, примовляючи всьому живому навколо про те, що ми не здатні заподіювати біль і, що вже не говори, проте найбільше на цій планеті ми завдаємо біль собі подібним…
Стільки злоби ... злоби, яка живе в кожному з нас, варто тільки озирнутися навколо і ми побачимо факт того, що вона всюди. Люди лише стримують її в собі, щоб не перетвориться в тварин.
- Григорій Хорошко — Вежі двох світів
- Григорій Хорошко — На його честь
- Григорій Хорошко — Спогади мелодії
- Ще 48 творів →
Це легко побачити, досить лише прогулятися по якому-небудь людному місцю і просто заглянути в очі перехожих: вони нею переповнені, проте не тому що у них є причина, по якій вони когось ненавидять, а тому що їм всім страшно... вони бояться, причому на початку створюється враження, що у кожного є свої страхи, проте з закінченням деякого часового строку тут же приходить усвідомлення того, що всі ми боїмося одного і того ж: опинитися забутими... опинитися в колі бід... стати втраченими.
Ранковий вокзал в Києві не став винятком. Тут вистачало злегка наляканих і водночас щасливих, байдужих, сумбурних, злісних, похмурих і втрачених осіб, яких завела сюди в цей січневий день доля, дві тисячі двадцять другого року…
Людей навколо було безліч, оскільки свята вже підійшли до кінця і прийшла пора всім родичам, друзям і гостям повертатися додому, а всім іншим залишитися тут, після того як вони проводять тих, хто їм любий.
Київ з самого ранку був доволі сірим, проте ця сірість жодним чином не впливала на його красу. Це чарівне місто завжди було неймовірним і в дощ, і в сніг, і в морок – воно було вічним містом, одним з небагатьох на нашій планеті, яке могло похвалитися таким званням, оскільки пережило за свою довгу історію практично все, проте хто ж міг передбачити те, що ще не мало випробувань йому тільки належить пізнати на своєму шляху і лише це місто, разом з його жителями, могло впоратися з усіма цими випробуваннями, продовживши високо тримати свою горду і непохитну голову.
Принадність цього міста, цього ранку була більш ніж достатньою для того, щоб хотілося відчувати життя в кожну проведену в ньому мить, в кожному зробленому подиху, а потім продовжувати плисти по старій добрій течії долі, разом з усім іншим світом, намагаючись змінити своє існування на краще.
На рівні з усіма іншими проводжаючими своїх рідних до потяга, свою родину супроводжувала і Віталіна Куницька, ведучи за руку свого маленького сина, в компанії своєї матері і батька, які приїжджали до неї погостювати на свята.
Невелике сімейство, в точності як і більшість інших сімей на цьому вокзалі, просто прямували до необхідного їм перону, не бажаючи затримувати ні себе, ні всіх інших. Вокзал — це саме те місце, де воєдино сплітаються тисячі і тисячі доль, здавалося б, абсолютно не пов'язаних одне з одним, в той же самий час об'єднані однією і тією ж метою, до якої прагнув кожен з них.
Сім'я Куницьких була аналогічною всім іншим. Вони, без будь-якого поспіху, дісталися до необхідної точки і просто стали чекати й стоячи тут кожного з них пронизувало почуття того, що очікування — це саме підступне, що тільки може існувати в людському бутті, бо якщо воно супроводжується потоком всіляких суджень, ти просто можеш загубитися у власних глибинах і забути про сам навколишній світі.
Стоячи тут, серед натовпу, ціле море всіляких думок почало поглинати голову Віталіни Куницької. Вона ніжно тримала за руку свого шестирічного сина Дмитра, якого любила більше всього на світі. Цей маленький хлопчик, з безневинним і чистим, як ранкова роса поглядом, дивився на неї, нібито бажаючи отримати відповідь на якесь хвилююче його питання, на який могла багатозначно і впевнено відповісти лише його мати і ніхто більше на всьому білому світі.
Сіро-блакитні очі цього хлопчика, якими він був зобов'язаний своєму батькові, були сповнені різноманітних надій і віри в те, що просто було незбагненно більшості блукаючих по цьому світу душ.
Може бути маленькому Дмитру і було всього шість років і він тільки-тільки, з настанням осені, збирався йти до школи, проте як би там не було, але ця дитина, часом, могла задати своїм рідним такі питання, на які не знайшлося б відповіді і у дев'яностолітнього мудреця, але в той же час, як це часто буває, більшу частину питань молодик приймав рішення залишити при собі.
Наприклад, зараз він дивився на матір несамовито бажаючи дізнатися про причину, яка привела всіх цих людей сюди. Звичайно, він прекрасно розумів факт того, що він зараз перебував на вокзалі, в очікуванні свого поїзда, разом з усіма іншими присутніми, проте йому було неймовірно цікаво, куди саме прямували ці незліченні натовпи людей. Можливо, хтось їде в довгоочікувану подорож, а хтось і зовсім тільки збирається її почати. Може бути хтось перебуває в пошуках любові всього свого життя, а всі інші лише побажали вирватися зі свого кола сталості і відправитися туди, де вони ще ніколи не бували…
Як би там не було, проте маленький Дмитро все ж вирішив здогадатися самостійно про суть власних суджень, в будь-якому випадку самостійне знаходження відповіді на те чи інше питання – це в рази цікавіше, ніж заздалегідь відома відповідь, завжди хочеться відчувати інтригу життя, а не його легко доступність та пустоту. Можливо, саме в цьому і полягає суть самого життя, щоб ми, проживаючи день за днем, мали можливість відкривати нові кордони, які ще мить тому вважали далеким майбутнім.
Він завжди був неймовірно допитливим хлопчиком і мама відповідала йому взаємністю, тому що прекрасно пам'ятала себе в його роки і її зацікавленість у всьому скрізь і відразу була жодним чином не меншою, ніж у її рідного сина.
Мама маленького Дмитра, в точності як він сам допитливістю, завжди відрізнялася своєю добродушністю і співчуттям до ближнього, а особливо до своїх рідних і близьких.
В її серці завжди було місце для любові, проте її життєвий шлях, до її тридцяти одного року, складався таким чином, що далеко не у кожної людини, яку вона зустрічала на своєму шляху вистачало місця в своєму серці для неї самої.
Якщо вона вже й довіряла комусь, то завжди дарувала себе людині цілком і повністю, вірячи в те, що їй будуть відповідати взаємністю, проте в нашому існуванні довіра та щирість завжди йдуть нога об ногу з розчаруванням, яке слідує за душею наче та тінь. Її свобода і віра в людей часто надавали палючий ефект, який проникав прямо в серце, поглинаючи її цілком, нібито затягуючи в свої хиткі піски, на саме дно відчаю.
Однак Віталіна не була б сама собою, якби не зуміла б побороти це підступне почуття болю і зради, якою одвічно ранили її ті, з ким вона розділяла свою любов.
Ця горда, вільна і прекрасна жінка, з карими очима, що були настільки ж прекрасними як і вона сама, з ідеальним овалом обличчя, глибиною і благородною гостротою погляду, плавно поправляла своє піднесене вітром кучеряве каштанове волосся, велично та ніжно, не втрачаючи свого шарму й ноти добродушності, дивилася в далечінь, виглядаючи потяг, несподівано для себе самої згадуючи про все те, що привело її сюди... про ту стежку, яку вона пройшла, на якій вона ділилася своїм щастям і пізнала його відповідну нерозділеність.
— І з чого це раптом тобі захотілося думати про це саме зараз... — Подумала вона про себе. — Краще проведи якомога більше часу з сином і батьками, перед тим як вони поїдуть, а ти залишишся. — Радила вона самій собі. Однак хіба хто — небудь з нас коли-небудь прислухався до внутрішнього поклику розуму?
Думки охопили її, і вона не знала як з ними боротися. Можливо, виною всьому була її легка сонливість, викликана якимись дивними переживаннями про своїх рідних. Вражаюче, проте наскільки ж великий вплив має материнська любов, що пронизує душу. Лише мати здатна відчути те, що змушує її передбачити якусь небезпеку майбутнього, що може загрожувати її дитині, що не дозволить їй ні пізнати сну в ночі, ні спокою серед білого дня.
Мати — це мати. Одна розумна людина, свого часу, висловила не менш розумну фразу про те, що на боці матері, в питані котре стосується її дитини, перебуває вся мораль світу і ніяк інакше.
Віталіна Куницька не знала, якою саме матір'ю вона була для свого хлопчика.