Проти переконань

Ольга Мак

Сторінка 22 з 66

— В такому випадку ліпше зали­шимо розмову. Може тобі тато краще вияснить.

— Ні, Ігорю, — збентежилася дівчина. — Я слухаю доб­ре. Але... Як би ще тобі пояснити?.. Ти не смійся з мене. Я, звичайно, не збираююся тебе вчити, чи переконувати, — я говорю так, як почуваю. От, бачиш, мені здається, що ти. йдеш до вияснення дуже складним і заплутаним шляхом. Я ж, може пому, що така мало розвинена, пояснюю собі все далеко простіше: тварина не має душі, а людина має — і все. Через те, що тварина не має душі — не має вона й духового життя, не має духовних потреб, як людина. Тва­рина має лишень нерви й мозок, людина, крім того, має душу. Але мозок і душа — це не те саме. Мозок і нерви — самі по собі, душа — сама по собі. Коли так думаю — мені все ясно. Коли ж починаю думати, що душа сама по собі не існує, а те, що ми називаємо духовністю, є матеріальною функцією високо організованої матерії нервів і мозку (Ма­руся в цьому місці повторила дослівно за конспектом), то мені все плутається. Не знаю, як тобі пояснити, але в мені воно викликає бунт, воно йде проти моїх найглибших пе­реконань. Я, правда, можу це збагнути розумом, але уві­рувати, — розумієш — УВІРУВАТИ в це ніяк не можу!

Він дивився на неї і слухав з цікавістю. А, коли дівчи­на скінчила, спитав:

— Поясни мені, Марусю, що ти врешті решт розумі­єш під терміном "душа"?

— Душа — це безсмертна частина нашої істоти, це — "я" кожної людини, — глухим урочистим голосом від­повіла дівчина, і її очі, скаменивши нараз, прибрали вигля­ду глибокого зосередження. — Можна собі уявити, що на­ше тіло після смерти розкладається на свої складники і по­тім входить в інші організми, але, щоб наше "я", наша ін­дивідуальність також розложилася, роздробилася і перей­шла в рослини, в тварини, в мертву природу — цього ніяк не можна зрозуміти. Я, коли хочу уявити собі смерть, то заплющую очі й так думаю, думаю, дуже довго і вперто думаю — аж мені раптом так ясно представляється, що я прокидаюся. Розумієш? Я пробуджуюся зі сну, за яким починається нове життя. І цього переконання не можна побороти розумом. Коли ти не віриш — не зрозумієш мене ніколи. А тато розуміє.

Помилялася, бо й Ігор її також зрозумів. Так ясно представилося йому це "пробудження", що він аж здриг­нувся і, щоб прогнати примару, провів долонею по очах.

"Телепатія якась, чи що?" — подумав собі, відчува­ючи дивну силу, що повіяла на нього від Марусі.

А вголос сказав, не то до своїх думок, не то до дівчини:

— Який абсурд! Але, гаразд... Прокидаєшся — і далі що?

— Далі я не знаю...

Він уже позбувся дивного враження і заговорив сар­кастично:

— Чому ж не знаєш? Я тобі .підкажу: далі твоя душа опиняється перед райською брамою, де зустрічається зі святим Петром. У нього за поясом золотий ключ, а на сто­лику грубелезна книга, де записані діла кожної людини. Ти уяви собі лишень, яка то мусить бути величезна книга!.. Отже, святий Петро випитує у тебе всі дані, — ім'я, по батькові, прізвище, дату народження і так далі, — звіряє це зі своєю книгою, і тоді рішає, чи пропустити тебе до раю, чи ні... А в раю...

— Ігорю, перестань!.. — крикнула дівчина, заливаю­чись рум'янцем ніяковости.

— Ага! — сміявся Ігор. — Тепер бачиш сама, як це смішно вірити в такі нісенітниці... Ей, Марусю і як можна?! Та ж ти вже більше-менше уявляєш собі будову космосу, знаєш, що небо не існує, а все ж таки плетеш дурниці. У тебе більше розвинені емоції, ніж інтелект, і ось висліди. А емоції — річ дуже суб'єктивна і дуже зрадлива. На них не можна ніколи покладатися. Вірний є лишень розум. Розвивай його і підходь до всяких проблем лишень за йо­го допомогою. Він тебе не зрадить, коли буде на вірній дорозі.

Говорив ще довго і бачив, що перемога була знову за ним. Так логічно і так переконливо стелилися його до­води, що проти них неможливо було встоятися. Правда, дівчина вже не була такою збудженою, як першого разу, не полуменіла захопленням, навпаки, сиділа розбита і без­сила, але цим тільки потверджувала, що не може нічим за­перечити.

Ігор був вдоволений, такий вдоволений, ніби не Ма­русю, а самого себе переконав у чомусь дуже істотному. Знав твердо, що його слова на цей раз дадуть свої плоди, але на них треба буде трошки зачекати. Меланхолійна вда­ча його учениці потребувала багато часу, щоб щось пе­ретравити, засвоїти і прийняти потім за свої "переконання".

І він, зробивши своє, терпеливо чекав.

* * *

Стіни міщанської хати, здавалося, вже наскрізь насякли духом постійних дискусій, а Березовський, переступа­ючи поріг, чув їхній дух виразніше, ніж запах сушених яблук. У нього Кобзаренко, як рівно ж він у Кобзаренка, викликав попросту рефлекс. І, лишень на мить зустрівшись поглядами, вони обидва відчували нестримне свербіння язиків, яке виливалося з перших же фраз і тривало часто аж за північ, хоч нічим новим не кінчалося.

Маруся по-давньому в розмову не вмішувалася, але процес, який відбувався в її нутру, все виразніше виступав назовні. Березовський вже навчився пізнавати, коли вона була по стороні його, а коли — по стороні батька, і помі­чав явну перевагу у свою користь.

Це його осмілило одного разу сказати:

— Може б ми, Григорію Степановичу, висилали Ма­русю з хати, щоб наші розмови не псували її?..

— Ні, хай слухає! — махнув рукою Кобзаренко. — Їй, раніше чи пізніше, треба буде власним розумом думати. Ще тепер то я їй поможу в дечому розібратися. Але не до віку ж бігатиме до батька на поради. То хай вже тепер про­бу перейде: витримає — добре, не витримає — її справа. Вона вже не маленька.

Дівчина дійсно "переходила пробу", і переходила важ­ко. Вона схудла, зблідла, була дуже задумана й нервова. Кожен несподіваний звук змушував її здригатися, а часто, коли суперечка між батьком та Ігорем ставала особливо гостра, лишала їх і виходила до своєї кімнати.

Ігор довго це спостерігав, але вдавав, що не бачить нічого, і аж одного разу, коли вони були вдвох, спитав:

— Ти не перевтомлена, Марусю, що маєш такий по­ганий вигляд?

Дівчина змішалася і порожевіла.

— Я погано сплю ночами, — призналася з трудом по великому ваганні.

— Чому?

Вона знову завагалася. Але потім сказала щиро:

— Не гнівайся на мене, але ці ваші релігійні супереч­ки позбавляють мене спокою. Ви ніби змовилися, щоб ме­не з розуму звести. Ти своє, тато своє...

— А ти?

— Мене це дуже болить... — сказала ухильно.

Ігор вперся в неї владним зором, повільно витягаючи цигарку. Робив свою "цицеронівську паузу", хоч уже знав, що і як має сказати. Готував обрахований удар, а перед ним для більшого ефекту мусів трохи помовчати.

— Ти пам'ятаєш, Марусю, як у тебе в дитинстві випа­дали зуби? — спитав якомога найспокійніше. — Пам'ята­єш? Ну, то пригадай собі, як не раз так бувало, що молоч­ний зуб, відігравши свою ролю, вже не тримається в яснах, висить на самому волоску. Він уже, так би мовити, мертвий і відділений від решти організму, і тому заважає, спри­чинює біль і всякі клопоти. Під ним навіть виріс новий зуб, отже, цей старий тільки перешкоджає. А нерозумна ди­тина все боїться його відірвати. Ти знаєш, до чого я це кажу?

Повний здивовання і переляку погляд був йому мов­чазною відповіддю.

— Чого ти так здивувалася? Що я знаю тебе краще, ніж ти сама себе? Але ж це ясно, як день! Ти вже не віриш більше, Марусю. ТИ НЕ ВІРИШ! — повторив з притиском, гіпнотизуючи дівчину очима. — І той факт, що ти ще "бі­гаєш до тата на поради", найкраще про це свідчить. Мене ти вже нічого не питаєш, але маєш надію, що тато якось іще врятує твого віджилого "зуба". Даремне, дівчино! Ліпше вирви його — і більше не буде боліти, не буде за­важати ночами спати...

Вона була цілком прибита його прозірливістю й по­кірно зідхнула.

— Правда, — призналася тихо. — Від тебе важко щось укрити. А все ж прошу тебе ще раз: покиньте ці дис­кусії. Невже у вас нема більшого ворога від релігії?..

Йому хотілося засміятися на цілі груди від вдоволен­ня, що таки доказав своє. Хотілося вхопити дівчину на ру­ки, підкинути високо вгору й обцілувати її голівку. Але він тільки усміхнувся і сказав:

— Гм... А, знаєш, Марусю, ти своїм питанням дала відповідь на інше питання, над яким я досі не думав. Ану ж, зміркуй сама, чи в наших обставинах є більший ворог від релігії? Що нам кажуть Христові заповіти? "Любіте воро­гів своїх", "аще тебе хто вдарить по правій щоці — під­став йому ліву", "аще хто з тебе здіймає свиту — віддай йому ще й сорочку", а на додаток — "всяка власність від Бога"... Чудово, правда?..

Вимірив новий удар у найвразливіший пункт і відразу викликав реакцію: дівчина стиснула уста і гнівно зморщила чоло. Протестувала внутрі. А він від чергової перемоги відчув піднесення й енергійним кроком пройшовся по хаті.

— Щастя, що не всі це приймають поважно і не до­тримуються його на практиці, інакше наша справа була б безвиглядною цілковито. Ти ж подумай, до чого б це привело: з одного боку євангеліє "класиків християнства" з другого боку — "євангеліє" класиків марксизму; перше вчить любити ворогів своїх, друге вчить ненавидіти і ка­рає за любов до свого рідного. Що б дали в синтезі цих два елементи? Ти розумієш це, чи не розумієш?

Вона розуміла, хоч і не відповідала словами. Але слів не було треба, бо замість слів говорили її очі, говорили червоні мотилі[25] рум'янців, що затріпотіли на лиці. Вона бу­ла зараз повністю з Ігорем.

Витримавши паузу, він почав ще гарячіше:

— Большевики — це круглі ідіоти. Коли б вони були розумніші, то не лишень не повинні були б боротися з цер­квою, а, навпаки, мусіли б намножити на місце безбожницьких агітаторів якнайбільше попів і наказати їм з амбон[26] проповідувати християнство. Це ж — лишень вода на во­рожий млин!.. Але вони того не зробили і не роблять. Во­ни не вміють використати свого природного союзника, до якого темні маси мають слабість. От, візьми, наприклад, оті масові релігійні секти, що постають на місце розгромленого православ'я і що їх без розбору називають у просто­люді штундистами[27]: це ж нова пошесть! Як і кожні неофі­ти, ці сектанти є фанатиками. І, коли б їхній фанатизм був скерований в національне русло, вони були б страшною силою супроти Москви.

19 20 21 22 23 24 25