Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

— Ми вірили, що Ске­ля Невороття покаже його правоту і що він вер­неться разом зі Світанком...

— І він би вернувся, Кам'яна Рибо, — палко заговорив Данко, — коли б не пошкодив собі ніг. Тепер Соняшний Волос не може далеко ходити.

— А Світанок?

— Світанок, Кам'яна Рибо, зрікся свого племени. Він не хоче бути морубіпіабою, і він не вернеться. Тому Соняшний Волос хотів, щоб морубіпіабою став Ранок... Але, піяґо, ти зно­ву будеш мене ганьбити за те, що я багато го­ворю. Тому найкраще буде, коли про все розпи­таєш самого Соняшного Волоса. А тепер час не терпить. Ми мусимо ще до ночі вийти на берег і переплисти ріку. Не можна гаяти часу!..

— Наші човни вже майже готові, — спокійно відповів Ітапіра. — Ми сидимо тут два дні й ви­палюємо їх з дерева.

— Але берег? Як вийдете до берега, коли тут скрізь гори?

— Хіба ти не знаєш? Он там вихід на берег ріки.

Данко подивився у вказаний напрям і не по­бачив нічого, але, видно, Ітапіра знав, що гово­рить, і сумніватися в правдивосте його слів не було підстав.

"І чому мене понесло вгору?! — з досадою подумав хлопець. — Коли б я пішов униз, то досі давно вже був би дома".

Разом з досадою його почала опановувати три­вога: Ось він скоро сяде з ґваянцями в човен і попливе. Куди перше плисти? Звичайно до Ґваїри по скарби. Але, чи вони ще на місці? Зреш­тою, чи він певний, що зустрів того, кого було треба? Здається, що так. Та на всякий випадок слід було ще раз перевірити, і Данко почав обе­режно:

— Скажи мені, Кам'яна Рибо, як ви сюди по­пали? Ви йшли шукати Соняшного Волоса?

Але Ітапіра, немов не чув питання, сидів і за­думано дивився в далечінь..

— Ти сказав, — обізвався спроквола, — що Світанок не хоче бути морубішабою. Такого ви­падку ще не було в нашім племени. У нас, як і скрізь, кожен хоче бути морубішабою..

— А Світанок не хоче. Він привик до життя в оселі білих і не думає про поворот до племени.

— То він, може, став у вас морубішабою?

Данко засміявся:

— Ні, Кам'яна Рибо, він не став морубіша­бою. Він рубає дрова для чужих вогнищ і не має ніякої пошани від білих.

Ітапіра злісно засвітив очима:

— Ви, білі, такі самі, як тапуї! Ви не шануєте нікого, навіть морубішаб, і тому вас уже давно прозвали тапуїтінґами[59]!..

Данко образився:

— Ти не знаєш, піяґо, то й не говори! Сві­танок став ще гіршим, як тапуя, і його навіть власний дід не хоче знати! Інакше не призначав би Соняшний Волос на морубішабу сина молод­шого сина... Ти не любиш багато слухати, тому я не буду оповідати. Ліпше скажи мені, чого ви тут шукаєте?

— Про це тобі не можна знати! — відрубав сердито Ітапіра.

Данко оживився і хитро посміхнувся:

— Чому ж мені не можна знати?

— Тому, що того ніхто не сміє знати, крім нас!

— А коли я знаю?..

— Що ти знаєш? — затривожився Ітапіра.

— Знаю те, чого шукав Соняшний Волос і не знайшов...

Як пума Ітапіра кинувся на хлопця і повалив його горілиць на землю.

— Кажи! — нахилився він над Данком і впив­ся кігтистими пальцями в його плече.

— Ви шукаєте того, — сміливо відповів Данко, ані трохи не злякавшись, — що знаходиться за дверима зі знаком сонця і дасть сили вашому новому морубішабі. Так?

— Так, — ствердив Ітапіра і відразу випустив Данкове плече.

— Я знаю, де шукати, — сказав хлопець, зводячися з землі. — Один я знаю, де шукати. Я був і бачив... Я знайшов!.. Але треба поспішати, бо печера відкрита, і ми можемо прийти запіз­но... Соняшні Клейноди і скарби можуть вкрас­ти!..

Договоривши ці слова, Данко так розхвилю­вався, що аж тремтів. А під індіянами як би хто землю запалив: вони зажестикулювали, загово­рили всі разом і в безладному поспіху затупцю­вали на місці. Ітапіра кивнув, відвів їх в сторону, пошептався з ними, потім підійшов до Данка і сказав:

— Скажи нам, де шукати печери?

— Я поїду з вами і покажу.

— Ти не поїдеш з нами, — твердо відповів Ітапіра. — Ніхто чужий не сміє з нами їхати. Ти звідси підеш в Долину Іґурей.

Данка до живого діткнуло це недовір'я і тон самовпевненого наказу, яким Ітапіра відсилав його в Долину Іґурей.

— Я не піду в Долину Іґурей! — з трудом стримуючи свій гнів, холодно відповів хлопець. — Я вертаюся додому!

Ітапіра наїжився, а очі його запалали гнівом.

— Хлопче! — крикнув остерігаюче. — Я не питаю твоєї згоди, і ти мусиш робити, те, що я наказую!..

— Кам'яна Рибо, — ще холодніше відповів Данко — я не є ґваярець, і ти не маєш права мені наказувати!

— Ми врятували тебе від смерти!!! — закри­чали індіяни. — Твоє життя належить нам!!! Ми можемо тебе вбити!!! Піяґо, зламай стрі­лу над його головою!!!.

І перше, ніж Данко вспів запротестувати, чи щось сказати, на його плече тяжко наступила нога старого піяґи, а над головою почувся тріск зламаної стріли.

— Тепер ти наш! — сказав Ітапіра, звільня­ючи з-під своєї тяжкої стопи Данкове плече і відкидаючи геть переломану стрілу. — Так каже закон племени!..

Хлопець поволі звівся на ноги і гордо випро­стувався, стиснувши кулаки.

— Я вам уже сказав, що не підлягаю законам вашого племени, бо я не є ґваянцем! — сказав, задихаючись від обурення. — Моє плем'я має свої закони, і тільки їм я скоряюся!..

— А ми, — закричав Ітапіра, — визнаємо тільки закони свого племени і вб'ємо тебе, коли ти відважишся ще раз відмовитися виконати мій наказ!

Жаль і злість душили Данка: стільки натерпі­тися, стільки разів наразити своє життя на не­безпеку за чужі інтереси — і в подяку за все стати рабом переломаної стріли і смертником!..

— Добре, — сказав тихо й зловісно. — Може­те мене вбити... Але знайте, що тоді вб'єте і справу, задля якої прийшли сюди... Крім мене одного, ніхто більше не покаже входу до печери Великої Кобри!..

І Данко сів знову на землю.

Його рішуча заява зробила велике враження на дикунів, а в Ітапіри викликала навіть респект: "Твердий юнак! — з подивом подумав піяґа. — Недаром же Соняшний Волос зробив його своїм приятелем"...

— То ти нам не скажеш, де печера? — спитав уже далеко м'якшим тоном.

— Скажу, але тільки тоді, як пообіцяєте від­пустити мене додому. Інакше не скажу!

— А скільки днів треба йти до твого дому?

— Не знаю. Може, три дні, може, — чотири.

Ще раз відвів Ітапіра мужів племени на бік, ще раз пошептався з ними, і тоді вернувся до хлопця з цілком іншим виразом обличчя.

— Слухай, хлопче, — промовив миролюбно і поклав Данкові руку на голову, — якщо ти справді є приятелем Соняшного Волоса — іди на поміч його внукові. Він у небезпеці... Коли тільки ботокуди довідаються, що мене немає в оселі, — вони заб'ють молоденького Ранка... Поки ми дістанемося до печери і поки пройдемо з ґваянським скарбом тяжку дорогу назад — може бути запізно. Тоді, пощо Соняшні Клейноди, коли не буде рук, щоб взяти арауе, і не буде голови, на яку одягається акванґапе?.. Ти маєш вогнений грім і оборониш нашого мо­рубішабу. Канту і Жакаре тебе скоренько приведуть в Долину Іґурей. Побудеш там, поки ми вернемося. Тоді ми відпровадимо тебе назад до твоєї оселі і дамо тобі гарні подарурки. Ґваянці будуть назавжди твоїми найвірнішими дру­зями і прийдуть на допомогу, коли твоє плем'я опиниться в небезпеці. Скажи нам, де шукати Соняшних Клейнодів, а сам іди з Канту і Жакаре на захід.

Зворушений Данко похилив голову й задумав­ся. Він не знав, чому би ботокуди мали напасти на Ранка саме тепер, але пояснював собі це тим, що відсутність старого піяґи і десятка добрих вояків значно послабить обороноспроможність племени, з чого можуть скористати ботокуди. З другого боку, розумів також, що видобування скарбів і мандрівка з ними через праліс забе­руть напевне багато часу, і піяґа з оборонцями можуть прийти справді запізно. Нарешті, зрозу­мів також, що він один зі своїми фоґетами зможе нагнати більше страху на дикунів, як ціла сотня найдобірніших вояків. А на кінець пригадалися йому слова матері уві сні: "Твоя дорога стелить­ся на захід, а не на схід"…

І він погодився, хоч на душі у нього було ду­же сумно.

— Добре, — сказав, — я піду. Піду не тому, що боюся вас, а тому, що я — приятель Соняшного Волоса і обіцяв йому колись піти до племе­ни. Але й ти, Кам'яна Рибо, також підеш до Коарасіаби і до мого батька. Перекажи їм, що я живий, що я пішов у Долину Іґурей і що я не зрадив Коарасіаби перед Світанком. По закону нашого племени, батько все мусить знати, де є його син.

— Гаразд! — охоче погодився Ітапіра. — Я також тебе не боюся, але хочу бачити Соняшного Волоса, і по закону племени все роблю так, як хотять приятелі.

Після того радість і згода запанували між ґваянцями і Данком. Одні кинулися розкладати вогнище і готувати снідання, другі поспішили до човнів, а Канту й Жакаре взялися за виготов­лення нош для Данка, бо, як запевняли вони, Данко ще цей і наступний день не зможе йти сам.

Ітапіра ж лишився з хлопцем, щоб обговорити всі справи. Данко тільки в загальних рисах опо­вів йому свої пригоди, оминаючи незрозумілих для дикуна подробиць. Про Арасі сказав лише, що той не хоче бути морубішабою, але хоче за­володіти скарбами, і, дуже можливо, що Ітапіра зустріне його на острові.

— Не розумію, — сказав Ітапіра, — навіщо йому клейноди, коли він не хоче бути морубі­шабою?

— Бо, бачиш, Ітапіро, за Соняшні Клейноди, за блискучі камінці й жовтий пісок Арасі зможе виміняти у білих гарну, велику оку, добру їжу й питво. Хто має багато блискучих камінців і жовтого піску — той має силу й пошану серед білих.

Ітапіра ще більше не розумів:

— А в племени він би не потребував на це ви­мінювати камінців і жовтого піску. Ми самі будуємо оки, самі здобуваємо їжу, а наші жінки виготовляють найкращі напої. Все це мав би Світанок без виміни, а на додаток мав би силу і владу і Соняшні Клейноди. Чому ж він не хоче?

— Я не вмію тобі того розказати, Кам'яна Ри­бо... — заклопотано потер чоло Данко. І — ліпше буде, як поговориш з Соняшним Волосом. Коли прийдеш до нашої оселі, не бійся білих. Вони тобі нічого не зроблять. Але на острові будьте обе­режні: коли білі побачать скарби — вони їх від­беруть силою. У них є страшна зброя з вогнем і громом, котра вбиває людей здалека. Тому при­ставайте до острова вночі і вивозьте скарби так, щоб вас ніхто не бачив. Там можуть бути люди.