Отже, щоб перейти на лівий берег, мусів шукати зручнішого місця.
Чагарник часто забігав аж у води потоку, подекуди берег перетворювався в грузький мочар, але все ж іти потоком було легше, як лісом. І наш індіянин ліз все далі вгору.
Нарешті висока скеля перегородила йому дорогу. Потік, яким ішов, стрибав з цієї скелі на яких сім, чи вісім метрів униз, до ніг Арасі, і творив гарний серпанковий водоспадець. Подумавши хвилинку, Арасі вирішив піти праворуч, вилізти на цю скелю по більш лагідному схилу і там спробувати перейти потік на другий бік. Поки перевів цей намір в життя, добре зіпрів і задихався, але нарешті став над водоспадом і розглянувся довкола. Струмочок тут розлився ширше і ділив скелю на дві неподібних між собою частини: з-заду за Арасі до самого потока насувався ліс, а попереду тягнулася зовсім відкрита камінна лисина. Арасі вже хотів переходити потік, але щось обізвалося в ньому і примусило підвести обличчя вгору. Глянув — і в той самий момент з горла його вирвався голосний, переляканий крик: просто над його головою звисла з дерева величезна жібоя[78] і дивилася на нього своїми страшними гадючими очима. Індіянин заціпенів з переляку і відступав поволі назад у води струмка. Невідомо, чим би скінчилася ця зустріч, коли б раптом знизу не гримнуло два постріли і кулі, вдарившись об скелю трохи нижче, не вернули Арасі притомности. Він зиркнув униз і побачив своїх невідомих ворогів, що знову цілили, на нього з рушниць. Новий страх вступив у серце індіянина і надав йому сил та швидкости. Рванувся з місця і погнав далі. Вітер свистів у вухах, кулі фітькали довкола, як розлючені оси, і цокали, вдаряючись об скелястий ґрунт, то спереду, то з-заду нього. А він летів, немов вихор, петляв, підстрибував, поки не опинився під прикриттям густого лісу.
Постріли стихли, але Арасі не зупинився і біг все далі вглиб, поміж великанські дерева. На цей раз, однак був уже уважнішим і старався робити так, щоб не лишати по собі надто помітного сліду.
Тим часом розгублений Зенобіо тер собі чоло і роздумував:
— Що за знак? — Той Семипалий тікає й тікає... Тепер міг нас зовсім легко взяти на мушку, але не зробив ні одного пострілу... Хіба би... Гм... Ну, певно!.. Він не має набоїв!.. Дам собі голову відрізати, що не має набоїв!.. Го-го-го!.. Ну, як так, то погані його справи... Вперед, сину, вперед сміливо!..
— М-м-м-!.. — раптом застогнав Нене крізь зуби.
— Що з тобою?! — злякано обернувся батько. — Чого стогнеш?
— Проклятий Семипалий!.. — вимовив Нене зі сльозами в очах. — Не я буду, коли ти тепер втечеш!..
Але, замість бігти переводити свою погрозу в дію, хлопець сів на землю і сховав обличчя в колінах.
— Що сталося?! — кричав над ним батько. — Ти ранений?
— Ні... Тільки та нога... Ох!..
— Що?.. Яка нога?..
— Вдарився...
— Де?.. Коли?..
— Та тоді, як упав...
— Ет-та, поркарія!.. — з крайньою досадою скрикнув Зенобіо. — Не можеш іти?.. То що ж тепер?.. Вертатися додому?
— Що?! . Додому?! — відразу схопився Нене. — Ні, я додому не вернуся, поки Семипалий живий! Я йому віддячу і за Кастро і за себе!.. Ходім, тату, ходім!.. Мене вже не болить так дуже...
Старому було жаль сина, обличчя якого аж зблідло від болю, і він би вже навіть погодився вернутися додому, але знав, що упертий Нене не послухає його.
— Ну, то ходи, — сказав. — Але помалу, помалу... Головне — щоб не випустити його до ріки, на відкрите місце... Я тобі казав, що в лісі він дурний. А ще, коли не має набоїв, то від нас він не вислизне. Ми його руками візьмемо.
Та Нене, помимо всіх своїх героїчних зусиль і помочі батька, ледве-ледве посувався, і тому вони скоро згубили слід своєї жертви.
— Нічого, сину, — говорив підбадьорююче батько. — Ось, як смеркне, розташуємось на нічліг, прикладемо до ноги листа кактусу, і до завтра — як рукою здійме... А він уночі також не тікатиме. Десь залізе на дерево і сидітиме... Жульо напевне догадається і завтра випустить нам на допомогу собак. Тоді — йому кінець!..
Йшли тепер навгад, тільки більше-менше догадуючись, куди міг податися втікач. Нарешті, натрапили на чистеньку галявину, яку з одного боку охороняла висока скеля, і Зенобіо зупинився.
— Отут і сядьмо, сину. Вогню, на всякий випадок, розкладати не будемо. Пересидимо якось до ранку так... Покажи но твою ногу...
Нене мало не зімлів від болю, коли батько стягав йому чобіт. Але затиснув зуби і мовчав.
— Барбарідаде! — аж за голову вхопився Зенобіо, коли побачив спухлу ногу. — І як же ти міг іти?!
Нене не відповів. Як він ішов — так ішов. Це був його секрет.
Зенобіо зараз же взявся роздирати грубі листя кактусу, яких успів назбирати по дорозі, і прикладати обережно до розпухлої ноги. Потім зняв з шиї вовняний шалик і туго обвинув ним цілу ступню.
— Нічого, — сказав упевнено, — зараз буде легше.
Дійсно, хлопцеві відразу полегшало. Він навіть повеселів і, сидячи, дещо помагав батькові, коли той взявся з гнучких гілляк і бананового листя майструвати якийсь захист від дощу на ніч. Той захист не вийшов, щоправда, дуже вигідним, але і Зенобіо, і Нене, як справжні мешканці лісу, до особливих вигод не були зовсім призвичаєні. От аби можна було так-сяк сховати голову й плечі та уникнути бодай половини того купелю, що його приносив дощ — і вже добре.
Так улаштувавшись, повечеряли тим, що мали зі собою, і Нене відразу заснув, а Зенобіо лишився на сторожі.
А що ж робив у той час Арасі?
Він ішов обережно, розглядаючись у різні боки, поки було можна. На його щастя, в холодні, дощливі дні лісні обивателі є ліниві й неохочі до полювання, а гадюки взагалі знаходяться в стані півсну. Однак, голод виганяє з печер і берлог голодних хижаків на полювання навіть і в найгіршу погоду. Особливо ж вночі часто можна наткнутися на ґрашаїня[79], пуму, жакватіріку[80], а найгірше — на онсу[81]. Ця не боїться людини зовсім, і зустріч з нею є дуже небезпечна. Найкращим виходом було — вилізти на дерево. Правда, і там можна зустріти пуму, або гадюку. Та пуми рідко коли важаться напасти на людину, а гадюки в холодні ночі сплять.
І, поки ще стемніло, Арасі вибрав собі відповідне дерево, на якому не видно було нічого підозрілого, та подерся на нього. Вмостившись добре на грубій гиляці, стягнув наплечника, аби трохи підкріпитися. Коли розв'язав мішок, пригадав собі Обу і в думках подякував йому за те, що не дозволив йому там, перед печерою, залишити цієї ноші. У мішку знайшов дуже потрібні речі: були там ще деякі харчі, вогка білизна, що її вони поскидали з Данком у печері, вовняний светер, шнурок, казанок і навіть великий факон. Ним Арасі особливо втішився і аж тепер пригадав собі, що власноручно вкинув його в мішок, коли пакував речі, лиш тоді від поспіху й страху перед Обою сам того не помітив. Була ще також пачка з фоґетами.
"І це добре, — подумав Арасі. — На випадок чого — полохатиму звірів. Ні, таки добре зробив Оба, що не дозволив мені скинути мішка!.."
Причепив факон до пояса, одягнув теплий светер, підмостив ліпше сидіння на гілляці, повісив побіч пачку з фоґетами, розтягнув над нею і над своїми плечима ґумовий плащ і взявся вечеряти. Давився сирою фарофою[82] і жилавим сирим шярком[83], але і це йому видавалося досить смачним. Потім ще зліз, набрав з поблизької річечки води у казанок і щойно тоді, влізши знову на дерево, прив'язався до стовбура шнурком, щоб у сні не впасти, і попробував заснути.
Але спати він не спав, лише мучився. Дошкуляв йому холод, тіло терпло від незвичного положення, а розіп'ятий плащ погано хоронив перед дощем, що накапував цілу ніч. Кожний звук будив його з дрімоти, шелести внизу та ричання звірів холодом зупиняли серце. Ніч видавалася безконечною, і тільки коли десь понад густим верховіттям дерев виплив у небо затемнений хмарами окраєць пізнього місяця, він таки заснув.
Стежки зходяться
Як для Данка, що мав при собі великі гроші, так і для Жакоба, що втік з в'язниці, було небезпечно зустрічатися з людьми, а тим більше входити під незнайому стріху. Але обоє вони знаходилися вже на тій межі, коли людині стає байдуже до того, що з нею станеться. Пережили жахливу ніч, половину якої витратили на боротьбу з грізною рікою, другу половину ночі й половину дня тинялися по безлюдній Ґваїрі, голодні, виснажені, мокрі, закостелілі від холоду. Тому, коли несподівано побачили халупину, що стояла на високому горбочку, без роздумувань потягли до неї свої змучені ноги.
Втішилися дуже, що на їхній виклик ніхто не обізвався, а ще більше втішилися, коли зайшли і побачили її зсередини. По всьому було видно, що власник цього житла був господарним і перебував на острові довго. Тому й не диво, що урядився навіть в деяким комфортом: з камінців та глини збудував собі піч, мав про запас сухі дрова, для спання грубо настелив сухої трави і звірячих шкур, а замість шафи прибив широку поличку, на якій у строгому порядку стояли менші й більші бляшанки та найнеобхідніше кухонне начиння. Були навіть двері, щоправда трохи криві й погано припасовані, але все ж двері. Стіни, виплетені з таквари[84] й обмазані глиною та груба стріха дуже добре хоронила від вітру й дощу, і коли подорожні опинилися під їхнім захистом, відчули велику втіху.
Як слід було догадуватися, потрапили вони до житла фахового мисливця на крокодилів, шкіра яких тепер має великий попит. Чи поїхав він з якимись орудками, чи просто втік на берег перед небезпечною погодою — невідомо. Тільки ж все вказувало на те, що хатина кілька днів стоїть порожньою.
В такі дні кожний бездомний мандрівник тужить за вогнем. Бо вогонь гріє, вогонь допомагає зробити теплу страву, вогонь охороняє від дикого звір'я, вогонь веселить душу і вселяє в серця надію. Вогонь, чи то посеред поля, чи то посеред лісу стає мандрівникові тимчасовим домом.
Велика річ для мандрівника — вогонь!
Отож, перше, що зробили Данко і Пойзе — запалили вогонь.