Чувся лишень плескіт води і ласкаве приговорювання баби Несторенчихи:

— Так, моя золота, так моя панюсенько дорогенька!.. Ще другу рученьку обмию... Я помаленьку, помалень­ку... Тепер оберну на бочок і спинку обітру... Не тру­діться, не трудіться, я сама... Отак, отак...

Довго вовтузилися баба Настя, довго приговорю­вала, але врешті скінчила. Винесла миску з водою, ви­несла вузол брудної білизни й кинула аж у сіни.

— Заберу додому випрати, — пояснила коротко, а, зустрівши допитливий Андрієвий погляд, додала по­шепки: — Не бито її... Нема знаків...

Потім знову заговорила півголосом:

— Там я лимонку бачила, а тут і вода кипить. Може б, чаю зробити?..

Півкухлика солодкого чаю з цитриною хвора ви­пила жадібно, і це дуже підбадьорило Андрія.

— Ще, бабо? — спитав.

Але вона зробила ледве помітний заперечливий знак толовою і з трудом вишептала:

— Потім...

Доктор Непийвода прибув щойно по четвертій го­дині. Високий, поставний, блакитноокий з буйною, але цілком білою чуприною, відразу наповнив хату і своєю постаттю і гучним низьким басом. Нічого не питав, лишень старанно обтер руки спиртом і, забравши зі собою велику течку, скерувався до кімнати хворої, наче б був у себе вдома.

— За мною не йдіть і під дверима не підслухуйте! — наказав. — Коли треба буде — покличу.

Оглядав Лідію Сергіївну майже годину, а, коли врешті ввійшов у кухню, був білий як полотно. Нер­вово викидав з течки слоїчки і коробочки, і руки його дрижали. Дивлячись на нього, Андрій почав дрижати також і марно відганяв од себе здогад, що переростав у певність.

— Ложку і води! — скомандував Непийвода, знай­шовши те, чого шукав.

— Може, чаю? — несміло спитав Андрій.

— Води! — нетерпеливо крикнув доктор і додав тихіше: — Чаю можна потім.

Висипавши в ложку два порошки, забрав воду і вернувся до спальні. Вийшовши, наставив над мискою руки, на які йому зілляла з кухлика Несторенчиха, ви­тер їх і почав збиратися.

— Ви, Тимофіїввно, — звернувся до жінки, — йдіть додому і відпочивайте.

— А ви мене ще пам'ятаєте? — просіяла Несто­ренчиха.

— Пам'ятаю, що маєте надто довгі вуха!

Несторенчиха вмить погасла і розсердилася.

— Зате язика маю короткого! — відпалила без надуми.

— І язика вам треба також прикоротити, — так само різко відповів лікар, не приймаючи натяку на свою адресу. — Коли самі його не прикусите, то вам інші цю прислугу зроблять. Ідіть додому! З Богом!

Лишившись на самоті з Андрієм, трохи зм'як.

— Лідія Сергіївна тепер буде спати, і їй нічого не потрібно, — заговорив до хлопця все ж офіційно. — Віконниці не відчиняти, не будити, нічого не питати, не розмовляти і Тимофіївни до хати не пускати. Зрозумів? Я ввечері прийду знову. А ти також зараз же лягай і засни бодай на дві години! Чув? Пика, он...

Зауважив на столі глечик з молоком і спитав:

— Маєш хліб?

Здивований до краю, Андрій витягнув хліб. Тоді доктор налляв повний кухлик молока, відрізав шмат хліба і наказав:

— Ъж!

Андрій розгубився зовсім.

— Їж, кажу! — гримнув лікар. — Не маю часу з то­бою панькатися!

Не вдавав — був справді сердитий, і хлопець мусів скоритися. Поспішно жував хліб, запивав молоком, а Непийвода наче ще й підганяв його, нетерпеливо ба­рабанячи по столі пальцями.

— Ну, тепер можеш лягати, — дозволив, коли Ан­дрій скінчив. — Сили бережи, вони тобі ще потрібні будуть.

11

Андрій прокинувся перед полуднем і, як був босий, потихеньку пішов до Лідії Сергіївни. Обернена обличчям до стіни, вона ще спала, а дихала важко і хрипко, хоч і не так страшно, як уночі.

Не взуваючись, Андрій розпалив, познаходив на печі якісь каструльки і понаставляв варити всього, на що йому лишень дозволили скупі запаси та його вбогий куховарський досвід. Рухався, мов тінь, і старався ро­бити все якнайтихше, щоб не розбудити хворої, але що кілька хвилин прочиняв двері й прислухувався.

Вона прокинулася вже перед вечором і закашляла. Вмить Андрій уже був біля неї, допоміг обернутися на спину, підбив подушки, поправив ковдру і, пам'ятаючи заборону лікаря, обмежувався лиш до поодиноких ко­ротеньких слів. Але в тоні його голосу, у рухах і до­тиках пробивалася така глибока любов і турботливість, що хвора не могла її не відчути. Вибравши зручний момент, притримала його руку і погладила її. Цим та­кож сказала більше, ніж можна було висловити довгим реченням.

— Бач, я знову вдома... — сказала.

— Бабо, не говоріть! Вам не можна. Доктор забо­ронив. Він прийде скоро. А тепер я вам дам їсти.

Вона, може, й не мала охоти до їди, але все ж скуштувала всього, щоб не огірчити хлопця: навару з курки, пів бублика, дві ложки пшоняної на молоці каші й навіть крихту м'яса. Але з видимою насолодою випила кухлик грушевого узвару і подякувала.

— Тепер буду спати, — сказала.

Та саме тоді з'явився Непийвода. Якось не поділяв радости Андрія, який зараз же заявив, що хворій кра­ще, що вона вже говорить і навіть їсть.

— Добре, добре, — мурмотів без переконання і з по­мітною нетерпеливістю. — А ти взавтра йдеш до школи? Мусиш іти!.. З бабою?.. З бабою треба лишити якусь жінку. Тільки не Тимофіївну! Не знаєш якоїсь мов­чазнішої?

Андрій похитав головою, але раптом пригадав: Гречанючка!

— Є тут одна! — сказав. — Чесна жінка і добра і живе недалеко.

— Ну, то біжи до неї, а я побуду тут. Скажеш, щоб узавтра раненько прийшла.

— Може, хай прийде на ніч?

— Я сказав, узавтра рано! — розсердився лікар. — Біжи! Але... язик за зубами!

Андрій відчув, що з невідомих причин лікар хоче його позбутися з хати, але не протестував, не допи­тувався, навіщо, лишень покірно вдягнувся і вийшов.

Гречанюки й далі сиділи у повітці (баба Гречанючка, видно, не прийняла ласки господині), й Андрієві відчинив хвіртку Грицько. Потім вийшла й Миколаїха. Для чемности спитала Андрія, чи його баба й справді дуже слаба і що з нею сталося. Але через те, що хлопець відповідав якось ухильно й загальниково, стри­мала свою цікавість і лишень приобіцяла, що неод­мінно прийде. Грицько проведе.

З тим Андрій повернувся додому. Лікар сидів у кухні перед піччю, курив і випускав дим у відчинені дверцята. Звіту Андрія слухав неуважно, а може вза­галі не слухав.

— Ти обідав сьогодні? — спитав несподівано. — Ну, звичайно, не обідав, забув! Грій вечерю, бо і я голодний.

Кинув недокурок у вогонь і почав добувати з течки різні згортки і торбинки. Між ними був риж, помаранчі, правдивий чай і ще щось.

— Це для твоєї баби, — кинув різко. — А нам давай, що там маєш.

Андрій хотів заглянути до хворої, але він непустив:

— Не тривож її! Вона знову буде спати.

На їду накинувся зголоднілим вовком і змітав з та­рілки все, хоч, здавалося, навіть не помічав, що їсть. Андрій мусів їсти також, скоряючись залізній волі цього чоловіка, що не говорив, а наказував, і вибухав гнівом на найменшу спробу вирватися з-під його влади. Але за тим гнівом скривався страх, точніше, можна бу­ло би навіть сказати, що саме страх і був причиною гніву. Непийвода мовчав і всіма способами старався уникнути погляду Андрія.

— Цю ніч спатиму тут! — знову кинув уривчасто, коли скінчив їсти.

Витягнув нову цигарку, відчинив дверцята печі й закурив. Андрій уже помив начиння й поскладав, а він усе сидів, курив і мовчав.

Хлопцеві ввірвався терпець.

— Докторе, що сталося з бабою? — опитав обережно.

Той лишень зукоса глянув на Андрія і ще глибше затягнувся димом.

— Скажіть, докторе, — вже наполегливіше по­просив хлопець, — чи її так змучили, чи вона сама захорувала?

Непийвода нервовим рухом вкинув недокурок у піч, з тріскотом замкнув дверцята і різко звівся на ноги.

— Звичайно, захорувала сама! — сказав з якоюсь сатанинською іронією. — Хто б посмів безкарно му­чити стару жінку в нашій найсправедливішій, найщасливішій, найгуманнішій у цілому світі країні! Лідія Сергіївна захорувала сама і зі своєї власної недбайливости!

Штовхнув злісно ногою стілець і, заклавши руки в кишені, сів.

Тоді звівся Андрій. Приступив до Непийводи, сти­снувши кулаки, і впився в його блакитні очі повним ненависти і погрози поглядом.

— Докторе, — промовив хрипко, — ви з мене не кпіть. Ви скажіть мені правду!

— Правду! — знову сатанічно всміхнувся лікар. — Правда, дурню сорокатий, буде найбільшими кпинами. Коли я тобі скажу, що у твоєї баби травматичний гепа­тит, з додатком нефриту, бронхіальна гематорея, що грозить перейти в гематемезію, а потім у бронхобленорею, то ти щось із того зрозумієш? Ані я!

— То її таки катували! — дико вистогнав Андрій.

— На це нема ніяких доказів! А втім, вони й так нічого не помогли б.

В Андрія підломилися ноги, і він, учепившись за край стола, поволі сів. Чув, що на всьому тілі у нього повипиналися грубі "сироти", мов на шкурі обскубаної гуски, а долоні й чоло стали вогкими від холодного поту. Похилив голову на руки і довго сидів мовчки.

— Оповідав мені покійний дід, — заговорив по­ волі, — що колись конокрадів і душогубів люди карали самосудом. Прив'язували винному на спину грубу дошку і по дошці гатили довбнею або обухом сокири. Слідів не лишалося ніяких, але покараний відразу починав блювати кров'ю і за кілька тижнів умирав.

Доктор презирливо скривив уста:

— В часи твого діда, Андрію, народ був темний. Тепер наука пішла далеко вперед, і звичайні неуки у фізіології вміють заткнути за пояс навіть досвідче­них лікарів...

Оцей сарказм, що межував з цинізмом, міг довести до божевілля, й Андрій мав охоту викинути лікаря за двері. Але, приглянувшись до блідого обличчя, судо­рожно скривлених уст і тремтячих пальців Непийводи, він зрозумів, що той з нелюдськими зусиллями стри­мує вияв справжніх почувань. Коли не буде кпити і бризкати жовчю, то або розридається, або рознесе на друзки цілу хату. І це відразу примирило хлопця з гріз­ним диваком, до якого й так відчував змішану зі страхом прихильність.

— Докторе, — озвався знову благально, — скажіть мені по-щирості: житиме баба?

— Місяць! — рубнув Непийвода. — Найбільше — два. Але може вмерти й сьогодні.

Андрій уже був приготований на це, та все ж оцей авторитетний присуд викликав у нього таке потрясіння, що доктор, глянувши на його обличчя, втра­тив панування над собою й вибухнув:

—А ти ж чого сподівався, дурню безмозкий?! Думав, може, що я тобі чудо зроблю?! У неї ж всі ві­тальні органи знівечені, і тільки одна сталева сила волі її ще при житті тримає! Феномен, перед яким наймодерніша медицина ідіотично рота роззявляє!

Нервовим кроком переміряв кухню вздовж, впо­перек, навскоси і заговорив спокійніше:

— Лідія Сергіївна знає все.