Стихія для втікача — суперник, для погоні — ворог. І, зрештою, у втікача одна дорога, в погоні — сотні. Не так легко потрапити на потрібну, особливо ж у завірюху.
Рішення скріпло й обросло бажанням та нетерплячкою, і я не міг дочекатися хвилини, коли можна буде спокійно поговорити з Арпадом. А він, як і слід було припускати, переживав те саме, що й я, та з такою ж нетерплячкою вичікував слушного моменту для розмови.
І такий момент нарешті настав. Крюк почав оповідати якусь історію вартовим, а вартові, зацікавившись оповіданням, перестали звертати увагу на в'язнів. В'язні ж із того скористалися, і кожен зайнявся тим, що видавалося найкращим: одні спали, другі трусили вошей, а ще інші покрадаємці малювали карти. Отже, ми могли говорити вволю. Але що нам було з того, коли всі наші пляни варті були торби січки?.. Окремі деталі виходили зовсім добре, але сполучити все в цілість ми не вміли. І це нас дуже нервувало. Бо, коли би не ці деталі, що дражнили нас, мов іскри надії, ми попросту, може, й занехаяли би цілу справу і здалися б на волю течії. Але зректися тих, нехай і дрібненьких, іскор не вистачало сили.
І коли ми так перешіптувалися, до нас несподівано підійшов Петро. Майже силою здобуваючи місце, сів поміж нами і сплів пальцями свої величезні руки. Від смерти Святослава я вперше глянув зблизька в його обличчя, і мене вразив його вираз. Петро схуд, постарівся і став цілком подібним до святого з оливного образу. Заговорив хриплим голосом і, видимо, хвилювався.
— Не жени мене, Несторе, і не відвертайся від мене... Ліпше вже візьми й заріж — не боронитимусь... Пече мене в грудях, наче головешку там хто покинув. А вона і пече, і чадить, і димом душить...
Від хвилювання у нього справді щось клекотіло в грудях, аж мусів прокашлятися.
— Я з добром до вас... — почав знову з поспіхом, видно, побоюючись, що його переб'ють. — І ніколи злого не хотів... Тільки ж рука така проклята, що не звикла промахуватися... Простіть і... Ех!.. От, прийшов я сказати: на волю вас виведу. Здайтеся на мене — я вас виведу і сховаю. І перед негодою і перед собачниками. Живими будете. І нічого не хочу. Підете по своїй волі, куди забажаєте. Я — своєю дорогою, а ви — своєю. Згода?
Я знав напевне, що, коли відмовлюся, він розплачеться — такий жаль чувся в його голосі. Принижено й запобігливо дивився мені в очі, а груди його ходили ходором.
Хоч мені було шкода його, та я не міг ані на мить забути, що він — убивця мого шуряка, і я не знав, що сказати і як поступити. Але на поміч прийшов Арпад.
— Він і не гнівається на тебе, Петре, — сказав також поспішно. — Тільки й ти не гнівайся, що не обіймає тебе. Іван йому більше рідного брата був — таких втрат чоловік скоро не забуває. А те, що ти кажеш — добре. Ми тут також дещо придумали. Ти та ми — ану ж щось справді путнього з того вийде?..
І справді Петровий плян, як і всі наші, також був дуже непевний, а, головно, такий жорстокий, що ми його не могли прийняти. Зате в ньому були дуже важні кільця, яких саме бракувало всім нашим плянам. То ж ми, скомбінувавши одне з другим, нарешті прийшли до чогось більше-менше виразного. Кажу "більше-менше", бо ще лишалося багато білих плям, а багато було дуже ризикованого і непевного. Та нас уже ніщо не могло відвести від задуму, а Петро годився з усім без найменшого спротиву.
Погода нам сприяла. Пурга бушувала не вгаваючи, й наші землянки так занесло снігом, що й удень треба було світити каганці. Хворі стогнали й маячили, вартові нудилися й кляли, час плив марудно-довго, а на загал витворювалося враження чогось безконечно-безнадійного.
Варта змінялася що вісім годин, але кожна зміна складалася з шістьох вартових, які напереміну стояли на чатах по троє. Отже, троє чатувало, а троє відпочивало, здебільше спало, але, на випадок тривоги, могло стати на допомогу. Це було, особливо з огляду на пургу, що так утруднювала перехід від землянки до землянки, придумано непогано.
На четверту годину по полудні ми рішилися. Коли прийшов начальник конвою зі зміною вартових, Арпад підійшов до віконечка і попросив, щоби нам у час примусового безробіття дозволено було приготувати виступ самодіяльности. Мовляв, замість спати й нудитися, краще провести час культурною розвагою.
Якраз був період, коли влада навіть заохочувала в'язнів до художньої самодіяльности, тому начальник конвою, що репрезентував у нашій бригаді всі відділи таборової адміністрації, згодився без великого вагання.
Однак застерігся:
— Культурною розвагою, кажеш? Ну, я би мусів перше сам побачити, що то за розвага. Тоді рішу, чи можна її показувати в'язням, чи ні.
— Та то нічого особливого, — пояснив невинно Арпад. — Циркові штучки.
— Циркові штучки? — зацікавився начальник. — А ти ж умієш показувати циркові штучки?
— Вмію. Я — старий циркач.
Заява Арпада викликала велике пожвавлення серед вартових, і вони почали просити, та заохочувати начальника, щоби спочатку взяти нас до їхньої землянки, а з нами заразом і Крюка:
— Цей уміє історії оповідати! — хвалили вони.
— Чекайте, — зупинив їх начальник. — Скільки ж вас, циркачів?
— Нас двоє, але треба ще одного на поміч.
— Кого ж вам додати?
Це ;був дуже делікатний пункт. Нам, звичайно, потрібно було лишень Петра, але ми не могли цього одверто говорити, щоби не викликати підозріння.
— Все одно, кого, — відповів Арпад, — щоби лишень витримав на плечах нас двох.
— Дозвольте мені, начальнику, — попросив Петро.
— Щоби й нас ножем попробивав? — вирвалося в мене надто щиро.
Начальник усміхнувся:
— Боїшся? Нічого, не бійся, всіх не попробиває. А, як і попробиває, то втрата невелика. Менше мороки. Пішли!
Все пішло нам, як музика по нотах, але всю справу готовий був попсувати Крюк.
"І де він узявся на нашу голову?— майнула в мене думка. — Чи він прикований до мене якимсь невидимим ланцюгом, чи що?"
Глянувши на Петра й Арпада, побачив, що й вони також були лихі: адже й без того небезпечне та ризиковне підприємство ускладнювала непередбачена і небажана фігура.
Чіпляючись грубих тросів, ми ледве-ледве подолали прохід поміж землянками й стратили на цих десять метрів не менше десяти хвилин часу. І під час цієї подорожі у мене, а напевне й у моїх товаришів, виросло ясне зрозуміння, що тікати в таку погоду — це смішне. Але одночасно, коли б мене хтось у ту хвилину спитав, чи я зрікаюся наміру, я би відповів заперечно.
В землянці було тепло й затишно. Конвоїри світили не каганцями, як в'язні, а карбідовою лямпою, причепленою до стелі, і нари не були голі, як у нас, а вкриті вовняними коцами. Зараз при вході ліворуч стояла клітка з лисицею, а далі — стояк зі зброєю. Праворуч містилася на грубо збитих полицях комора з харчами, одежею, аптечкою і всім іншим таборовим майном та канцелярією. Залізна піч, що не вигасала круглу добу, стояла біля самого входу, так що між нею і нарами було досить місця.
Як лишень ми увійшли, вівчур, який також повернувся зі зміною, вмить кинувся до клітки з лисицею. Лисиця фиркнула й зіщулилася в самому куточку, готова, однак, кожної миті до оборони, А в собаки спалахнули всі інстинкти, він завищав і, крутячи нервово хвостом, почав наскакувати на клітку.
— Дружок, на місце! — крикнув його доглядач. — Лягай!
Вівчур лишень невдоволено глянув на конвоїра з таким виразом, немов би казав:
— Ат, не морочи мені голови! — і продовжував свої скоки довкола бурої спокусительки.
Наказ довелося повторити двічі, а на додачу вжити ременя, і лишень тоді пес йому скорився. З явним жалем та з виглядом глибокої образи на розумній морді розтягнувся біля стояка зі зброєю, нервово кліпаючи зеленими очима та облизуючи червоним язиком чорні губи. І було по ньому виразно видно, що він довго не витримає.
Ми взялися за підготову до "культурної розваги", що мала вирішити наше життя, або нашу смерть. Не було в нас, можна сказати, нічого-нічогісенько, чого потрібно фокусникові в нормальних обставинах. Але Арпад, як я вже згадував, був неабияким знавцем своєї справи й обіцяв зробити видовище з нічого. Випросив у начальника конвою мотузку, кілька свічок, пляшки, трохи марлі, три таблетки стрептоциду, уламок хімічного олівця, копіювального й білого паперу, шварцу до чобіт і ще всяких таких нехитрих речей. Марлю ми порізали на хустинки, які пофарбували — одні стрептоцидом на помаранчево, другі — хімічним олівцем на фіялково, треті — шварцом на чорно, а решту лишили білими. Ще забув згадати про кусок брезенту розміром приблизно 2 на 2 метри, натягнений на раму. Ось і все, що ми мали.
Поки ми робили приготування, Крюк зайняв конвоїрів якоюсь масною історією, що нагадувала пригоди Мессаліни, тільки в грубішій редакції. Через те, що історія всіх захопила, ніхто не хотів нічого робити, і начальник конвою наказав Петрові, щоб він пильнував печі й одночасно зробив вечерю: спік заячу печеню та наварив юшки з риби, якої ми ще перед пургою наловили в прорубі ріки, начистили і заморозили.
Я мав велику охоту скоротити всю комедію й обійтися без "культурної імпрези", але, на превеликий жаль, зброї, що знаходилася від нас у віддалі кількох кроків, беріг стійковий[48] і вівчур[49]. Все ж таки порядок був.
— Що зробимо з Жоржем? — спитав я крізь зуби в Арпада.
— Зробимо з нього другого арештанта.
— Геніяльно! — зрадів я. — Це мені не прийшло в голову.
І ми продовжували наші приготування, час-до-часу перекидаючись короткими зауваженнями, яких, крім нас трьох, ніхто не слухав, а, як би й почув, то не надав би їм ніякого значення.
Я в думках обраховував сили: проти нас трьох було п'ятнадцять вояків, собака і Жорж, який невідомо куди пристане. З тих п'ятнадцяти вояків, правда, один був настільки хворий, що його не можна було приймати до уваги, і два менше хворих, але вартих напевне не більше одного. Нас було трьох, але Петра самого я рахував за трьох, а мене й Арпада — кожного за двох. Отже, після всіх математичних операцій із додаванням, відніманням і множенням виходило сім проти тринадцяти й одного собаки. Це, зрештою, не так то було й погано, а тому я навіть вдоволено усміхнувся.
Приготування скінчилися.