Ти не чув, що я ка­зала?.. Оце, бачите, які тепер діти поробилися!.. По яко­му праву до чужої печі лізеш, каверзне потороча?! Ви вже, молодице, не гнівайтеся, він більше вам порога не переступить... Зараз мені додому, шельмо, бо я тобі покажу де раки зимують!

Гречанючка зверталася раз до господині, другий раз до внука і за кожним зворотом однією рукою тор­гала Грицькового чуба, а другою відбивалася від Андрія, що намагався визволити товариша з халепи. Грицько то присідав, то підскакував і сичав гусаком. Аж умішалася спантеличена дивною сценою Кузьменчиха і заступила собою хлопця.

— Ось найте[58] хлопця, братово! — вчепилася за руку баби. — Я ж дозволила! Варіть!

Розлючена Гречанючка раптом пустила внука і сту­пила до Кузьменчихи так загрозливо, що, здавалося, — мить, — і вчепиться їй у волосся. Але не зробила того.

— Ти мене, молодице, братовою не називай! — гордо піднесла голову. — Я тобі така братова, як ти мені зовиця, чуєш?!

— Ого! — розгубилася господиня. — Та ви ж, хіба...

— Сидорою в христі мене нарекли, — не дала їй скінчити баба, — а сорок і два роки вже Миколаїхою Гречанючкою прозиваюся і такою на тім світі перед Богом одвіт держатиму!

Тоді вже образилася Кузьменчиха. Чи ж то справді ганьба яка Манченчихою писатися? Що покійний брат пив, то його недоля змусила, але з чесного роду по­ходив, зла нікому не робив і від малого таким добрим був, що за кожного дав би собі, пучку відрізати.

Гречанючка запротестувала. Пучку? Він цілу руку дав би! Добрий? Та він такий святенник, що не всі, на­віть найтверезіші, гідні були йому в сліди вступати! Від смерті її й унука врятував, власну голову на небез­пеку виставляючи. Вона за нього до кінця життя Бога молитиме, як за рідного батька.

Наперебій вихваляли і жалували покійного, а врешті кинулися одна одній в обійми, обцілувалися і зарюмали на цілу хату.

Грицько дивився на жінок, чухав наскубане тім'я й підморгував Андрієві. Потім сміливо посунув кастру­лю на саму середину плити й підкинув на пригасаючий вогонь кілька полін дров.

— Ну, наїмося за три дні! — гукнув Андрієві.

Але Андрій, вибравши зручний мент, тихенько ви­слизнув з хати. Тепер мусів піти на базар і дещо купи­ти, щоб, коли баба повернеться, мати чимсь кращим її почастувати.

Баба!

Хлопцеве серце знову стиснулося від важкого болю.

10

Потягнулися знову дні у безплідному очікуванні. На полиці в сінях стояв гладущик спареного молока з пахучим прирум'яненим кожушком і лежала четвер­тина курки в накритій накривкою мисочці, а в кімнаті Ліди Сергіївни на столику — пахуча жовта цитрина, Андрій витратив на них одинадцять рублів, а ще за три рублі купив три бублики і за других три старого бу­дильника. Але Лідія Сергіївна не верталася, а будиль­ник виявився зайвим. Звільнений від вечірніх годин праці в ХПЗ, Андрій не приходив настільки втомленим, щоб одразу падати на канапу і засипляти. Годинами крутився, обертаючись із боку на бік і прислухаючись до кожного звуку, що надходив знадвору. Над ранком забувався трохи в якійсь півпритомності, але проки­дався знову і довгенько ще лежав, поки будильник видеренькував годину вставання.

Хлопець неохоче вставав, насилу щось з'їдав і, ледве перемагаючи себе, вибирався до школи. Тільки, вер­таючись додому, оживав і нетерпеливився в надії по­бачити дим над комином і промінь світла у знайомій щілині віконниці. Та надія заводила, наганяючи ще глибшу нехіть до всього і докидаючи нового тягаря зне­віри на душу. Сидіти самому в хаті було нестерпно, але виходити хлопець не хотів. Про Несторенчиху на­віть не думав, а Гречанюкам не мав охоти всього опо­відати. Добре, що й за першим разом до розмови про його бабу якось не дійшло. А втім, і не міг виходити. Усе ж сподівався. Найбільше сподівався вночі.

І справді, вона повернулася вночі, саме перед чер­говим вихідним днем. Надворі знову стояв міцний мо­роз, і ствердла земля виразно віддала гудіння важких гумових коліс, що на пару хвилин стихло під хвірткою.

Андрій зірвався і ледве потрапив ногами в чере­вики. Напружив слух, мимовільно напняв кожний м'яз, наче готовий до скоку хижий звір, а серце його піді­йшло десь аж під саме горло і з божевільною силою гнало кров у скроні.

Гумові колеса подудніли далі, а в браму хтось не­рівномірно і слабо постукав. Андрій вилетів кулею, мало не зірвав засува і не виломив завіс. Перед ним, тримаю­чись одвірка, стояла Лідія Сергіївна. І було щось таке в її постаті, що Андрій не крикнув з радості "бабо!", не привітався навіть, лишень підхопив її на руки й поніс у хату. Була безвладна і дивно легка, мов ганчір'яна лялька. Коли б не важкий, клекотячий від­дих, сказав би, що мертва.

Андрій обережно поклав її на ліжко, вернувся замкнути хвіртку й двері і щойно тоді засвітив світло. Засвітив, глянув на неї й заціпенів, відчуваючи, що від жаху в нього їжиться волосся. Чи це справді була баба? На подушці жовтіло якесь незнайоме спухле обличчя, з водянистими мішками під заплющеними очима, і з синіми, майже чорними устами, на яких виступала рожева піна. Чорний старий капелюшок скотився набік, звільнивши пасма сплутаного сивого волосу.

Перше, що прийшло Андрієві в голову, — дати води. Але майже непритомна жінка лишень марно робила зусилля, щоб її проковтнути. Вода не дохо­дила до горла і спливала з куточків уст, змішана з рожевою слиною.

— Помочі! Лікаря! — билася в голові хлопця думка, і він до крови кусав уста, щоб не закричати вголос.

Куди бігти? Кого кликати? Що робити? Дивлячись на цього живого трупа, що без руху лежав на ліжку, хлопець аж тепер зрозумів, що значить — бути самотнім.

— А баба Несторенчиха! — осяяла раптом його пригадка.

Глянув на годинника — доходила друга. Та це було байдуже. Не вдягаючись, вискочив надвір, перебіг ву­лицю й одчайдушно закалатав кулаком у хвіртку. Сту­кати довелося довго, поки десь одчинилися двері й перелякано-сердитий чоловічий голос спитав:

— Хто там?

— Це я, Андрій, внук докторші Чернявської! — задихаючись від поспіху, відповів Андрій. — Чи баба Настя вдома?

— А що там? Чого хочеш? — зараз же озвалася Несторенчиха.

— Ходіть, бабо, ради Бога! — здавлюючи крик, заячав Андрій. — Баба чи не вмирає! Підіть, побудьте з нею і скажіть мені, де якогось доктора знайти?

— То вона таки вернулася? Ох, Господи мило­сердний! Та ти... та я... Біжи, сину, додому, я зараз прийду!..

Справді прибігла скоро і зараз же кинулася у кім­нату хворої.

— Ой, лишенько! — заголосила. — Та що ж це вони, окаянні, зробили з тобою, панюсю моя золота?! То-то муки ти витерпіла, як Христос на хресті, що й упізнати тебе не можна! Бодай же вони до кінця життя свого так катувалися, як тебе, прокляті, скатували!..

Обличчя Лідії Сергіївни викривилося Гримасою болю й роздратовання, рука трохи піднеслася і впала знову. Помітивши це, Андрій вхопив Несторенчиху за плечі і випхав аж у кухню.

"Скатували, скатували!.." — шпигало його ножами в мозок слово, якого він досі ще не припустив до своєї свідомости.

— Цитьте, тітко! — зашипів люто, трясучи Несто­ренчиху. — Не заводьте! Скажіть, де лікаря знайти?

— По лікаря я вже зятя послала, — хлипала вона.

— По якого лікаря? Куди?

— По дохтора Непийводу! — приятеля покійного Чернявського... Старий дохтор, добрий, не такий як ці молоді. Хіба вони щось знають?..

— А той доктор далеко живе?

— А далеко, сину, далеко. Та, може, Олексі по­щастить скоро трамвай упіймати. А ми нумо розпалю­вати та воду гріти.

— Бабу, може, роззути треба?

— Еге ж, і роззути, і роздягнути, й обмити, і в чисте передягнути. Від неї ж, вибачай, тюрмою на всю хату смердить.

Щойно тепер Андрій помітив, що хата і справді наповнена важким неприємним духом, що дуже нага­дував сморід у дитячому будинку:

Поки грілася вода, обидвоє навшпиньках заходили до кімнати хворої і прислухалися. Лідія Сергіївна лежала нерухомо і важко дихала, але була притомна. Дала себе роззути і роздягнути з верхньої одежі, з тру­дом врешті проковтнула кілька ложок води, але від молока відвернулася. Морщилася нетерпеливо, коли її тривожили якісь звуки. А Несторчениха, мов на злість, переступаючи поріг кімнати, відразу починала схлипу­вати і шептати. Це нагадувало хлопцеві похоронні голо­сіння, і він аж нетямився з гніву та якогось забобон­ного страху.

— Бабо Насте, — сказав з погрозою, перепиняючи жінку на порозі з кухні, — коли ви не перестанете пла­кати і приговорювати, то йдіть краще додому!

Несторенчиха, що саме несла гарячу воду, ледве вспіла поставити миску на стіл і, впавши на стілець, зайшлася рясними сльозами.

— Коли ж бо не можу, сину, не можу! — захли­наючись, шептала вона. — Як пригадую її молодою... А тепер... О, Господи!..

Але раптом обтерла сльози, випила кухлик холод­ної води, намочила кінчик фартуха і звогчила обличчя.

— Вже не буду, — приобіцяла врочисто. — Як вона не плаче, то я й поготів не маю права плакати. Будь тут. Я вже сама познаходжу, що треба.

Андрій не плакав також. Останні дві його сльо­зини впали на повідомлення про "ліквідацію бандит­ських гнізд, що ставили скажений спротив колективі­зації". Але це не був благодатний плач, що облегшує біль. По-справжньому він плакав останній раз, ідучи з Груш до Охтирки і виливаючи жаль за вбитим бать­ком. Але в дитячому будинку вже не плакав. Там пла­кали лишень малі й безсилі, плакали ті, яких щойно відірвали від родини. Але й ті скоро відучувалися, бо плач нікому не помагав, ніякого не зворушував, навпаки, викликував зневагу і знущання. І там, висловлюючись віршем Кобзаря, в Андрія "засохли сльози, сльози мо­лодії". За невеликий час Андрій трагічно-рано змужнів і передчасно дозрів, утративши соняшну весну юнацтва. Забув плач, забув і сміх. Коли він останній раз сміявся?..

А все ж зашкарубле серце боліло, наче мозоль, що, чим твердший ставав, тим чуйніше відзивався на кожний дотик. І тепер, напружено прислухаючись до кожного звуку, що доходив з кімнати Лідії Сергіївни, хлопець відчував у горлі наготовлений клубок зойку, що грозив вирватися на кожний крик, на кожний сто­гін хворої. "Скатували, скатували!.." Напевне все тіло в кривавих рубцях, до яких прикипіла ствердла со­рочка...

Але ні криків ні стогону не було.