Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

— Його, хіба вже нема в Санто Антоніо?

— Ліпше би було, коли б не було... Мій Гос­поди Небесний!.. Як він кричить на того ста­рого, як ні за що діда має!.. Дочекався старий потіхи!.. Останніх кілька місяців по цілому міс­течку пропадають кури і білизна зі шнурів, а в дони Катаріни позавчора хтось недопечений хліб украв з печі... На минулому тижні при­ходить цей Арасі до мене і каже, що має яйця на продаж. Де він їх взяв? Я його вигнала, бо, хто не держить кіз, але продає козенята, мусить їх звідкись мати, ні?

— Годі, Алісо, — увірвав Сокіл потік слів служниці. — Чому ти думаєш, що у всіх кра­діжках Арасі винен?

— Я нічого не думаю, — заторохкотіла знову Аліса, — тільки Самір сам його упіймав на крадіжці грошей.

— Ну, то було раз...

— Ага, "раз"!.. Кошикар, котрий зробив од­ного кошика, зробить їх і сто...

Данка ці новини так засмутили, що навіть його улюблена козіда, приготована з вудже­них реберець, солодкої картоплі, бананів і ще якихось, відомих тільки Алісі додатків, вида­лася йому не такою смачною, як завжди.

Пообідавши та поговоривши з батьком і свя­щеником про свої шкільні справи, Данко знову побіг до Коарасіаби. Приніс йому сорочку з грубої, м'якої вовни, теплі скарпетки і кисет на тютюн.

— Коарасіабо, — сказав він, — я знаю, що ти ні скарпеток, ні сорочок не носиш, але ці мусиш носити, бо я їх тобі подарував. Ти вже старий і в холодні ночі мерзнеш. Я часто думав про це в школі і постановив, що ти більше не смієш мерзнути. Тепер попрошу тата, щоб з тих дощок, які лежать даремне в шопі, поста­вити тобі маленьку хату, а також вимурувати піч.

— Навіщо? — запротестував Коарасіаба. — Я не спатиму в такій хаті, бо не звик. Коли я лежав у монастирі, то думав, що стіни мене за­душать. Не треба мені хати. А сорочку і скарпетки носитиму, як буде холодно. Ну, а тепер оповідай щось...

І Данко сидів і оповідав так довго, поки зно­ву крикливий голос Аліси сповістив його, що пора на вечерю.

— А де ж Арасі? — спитав на відході Данко.

— Не знаю, — неохоче відповів Коарасіаба і відразу нахмурився.

***

Почалися гарячі дні вакацій.

Данко, коли батька не було вдома, весь свій вільний час ділив між монастирем і окою Коарасіаби. І тут і там він завжди був бажаним го­стем і знаходив постійно щось нового. Зранку, замість гімнастики, він вправлявся в киданні списа і стрілянні з лука, після обіду відпочи­вав за цікавими розмовами зі священиками, а вечорами слухав оповідань старого індіянина.

Кілька разів він просив батька взяти його з собою до лісу, але батько не погоджувався:

— Що ти там будеш робити? Тільки заважа­тимеш усім. В лісі, синку, у мене багато роботи, і у моїх робітників також.

— Але ж, татусю, це просто смішно: я вже п'ять років живу у Бразилії, а ще не бачив бразилійського лісу.

— Небагато стратив, Данку: ліс бразилійський не є такий, як наш. Тут ліси гарні тільки здалека, а зблизька — дуже неприємні.

— Все одно, я хочу до лісу.

— Ну, — сказав одного разу Сокіл, коли Дан­ко особливо наполягав, — коли ти вже так хочеш познайомитися з бразилійським лісом — можеш собі робити виправи з Коарасіабою в околиці.

— Справді?! — зрадів Данко. — О, як не добре!..

— Ну, ну, тільки не надуживай цим дозво­лом... Насамперед, треба тобі справити добрі чоботи, а потім заручитися обіцянкою Коарасіаби, що він тебе пильнуватиме...

Аліса, котра чула цю розмову і котра вже добре розуміла по-українськи, негайно обізва­лася з кухні:

— О, ще чого бракувало — пускати дитину до лісу! Носса Сеньора Сантіссіма! Чи то в Санто Антоніо мало місця? Чи сеньор Іван хоче, щоб Данка з'їли онси, або покусали гадюки?

— А як же тата досі не з'їли онси і не по­кусали гадюки? — спитав Данко.

— О, наш покровителю святий Бенедикте, що цей хлопець говорить!.. Ти більше приятелюй з Арасі, то він тебе ще й не того навчить!.. Ска­зано: приятелюй з добрими — будеш одним з них; приятелюй з поганими — і будеш найгір­шим серед них. Носса!.. "Тата онси не з'їли..." — й Аліса заголосила.

Зате Коарасіаба дуже зрадів, коли довідався про довір'я Сокола, і обіцяв бути провідником Данка у всіх прогулянках та гарантував йому цілковиту безпеку:

— В цьому лісі вже нема ніяких небезпек, — запевняв він. — Все витолочено, все витоптано. Гадюці — і то ніде сховатися. Ти, Іване, можеш бути цілком спокійним...

Від того часу почалися Данкові систематичні виправи, то на ріку, то в ліс.

Хлопець скоро навчився веслувати і стерну­вати, умів закидати сіть на рибу, а навіть про­бував її влучати у воді списом, як це робив Коарасіаба. Прогулянки по лісах використовував найбільше на стріляння з лука і дійшов неаби­якої досконалости. Навіть Коарасіаба був з нього вдоволений, хоч при тому й бурчав:

— Той, хто не живе з лука, а тільки бавить­ся ним, ніколи не може бути добрим лучником. От, коли б ти знав, що лук — і твоя оборона і доставець їжі — тоді б ти знав, що значить по— справжньому стріляти з лука. Добрий стрілець влучить муху в лету і гадюку крізь гущавину лісу, а ти досі ще й папуґи не вбив.

— Бо мені шкода.

— "Шкода", — перекривив Коарасіаба. — Такий з тебе стрілець.

Ліс дійсно зблизька подобався Данкові мен­ше, як здалека, і він далеко охотніше ходив на ріку, але Коарасіабу більше тягнуло до лісу, і Данко мусів йому коритися.

Як сказано було вже, Санто Антоніо лежало серед лісів. Однак, та частина, яка тягнулася на схід, дуже відріжнялася від тієї частини, що тягнулася на південь. При першій же виправі в східню частину Данко спасував і заявив, що не піде вглиб. Він і справді не міг собі уявити, як можна лізти в суцільну гущавину, що складалася з трощі[35], папороті і величезних корчів пекучої кропиви, перемішаних знизу з будяка­ми, а вище переплутаних ліянами. Це все сто­яло, як щітка, як стіна, не дозволяючи нічого бачити у віддалі двох кроків від себе.

— Чого ми туди поліземо? — спитав він Коарасіабу. — Це все одно, що лізти головою просто в стіжок сіна, а навіть ще гірше, бо в сіні, принаймні, нема кропиви і колючок. Я не полізу в цей ліс.

Коарасіаба розсердився:

— А якого ж ти лісу хочеш? Ліс, як ліс, і цей такий самий.

— Всі кажуть, що ліс понад берегом Парани є кращий.

— "Кращий", — скривився Коарасіаба. — То не ліс, а монастирський садок. Куди не глянь — скрізь усе видно. Там нема чого шукати.

Однак, старий мусів податися Данковій впер­тості і почав його водити тільки в південну ча­стину лісу.

Та той ліс був для індіянина все одно, що до­щовий потік на вулиці для доброго плавця, і він постійно нарікав:

— Винищили все, вирубали... Через кілька років лишиться сама гола земля...

— Ну, Коарасіабо, не перебільшуй. Чи тобі ще мало тих дерев і тих корчів?

— Ет, мовчав би ти вже!.. Не знаю тільки, для чого я тебе ще маю тут водити? В цьому лісі й дитина маленька не заблудить, і ніяка небезпека їй не загрожуватиме. Може сама ходити. А ти, такий великий парубок, і провідни­ка потребуєш... Та куди ж ти лізеш?! — крикнув раптом. — Хіба не бачиш?

Данко зупинився:

— Або що?

— От ще й спитай! Мало каскавелові* на хвіст не наступив.

— Де?

— "Де"? Буде він чекати, поки ти на нього подивишся!.. Втік.

Данкові стало моторошно, бо він знав, що від покусання каскавелом нема рятунку і не­ма сироватки, як проти покусання інших гадюк.

— Ну, от бачиш, Коарасіабо, — сказав хло­пець, розсміявшись, — яка з мене роззява. А ти мене ще хотів у той ліс вести!..

Після кількох подібних випадків Данко нав­чився обережности і кожного разу пильно сте­жив довкола. Навчився він також розпізнавати різні рослини і не хапався за перші ліпші руками, як це робив спочатку. Знав уже, що багато цілком лагідних на перший погляд кор­чів і дерев обпікають шкіру, гірше, ніж кро­пива, або вбиваються в долоні гострими неви­димими колючками.

Одного разу, ходячи по лісі, вони побачили велику білу папугу-арара* з червоними кри­лами і золотим хвостом. Коарасіаба, затримавши Данка знаком, миттю наложив стрілу і наці­лився з лука.

— О, Коарасіаба, не вбивай! — шарпнув хло­пець його за лікоть. — Вона така гарна!

Але стріла вже зірвалася з тятиви.

— Дурний! — крикнув сердито Коарасіба. — Я хотів тільки крило підбити і потім піймати.

Папуга, що саме перелітала з одного дерева на друге, жалісно крикнула і, зачеркнувши криве півколо, зникла з очей.

— А таки попав! — сказав вдоволено Коарасіаба. — Тепер треба йти за нею, аж поки вона не сяде.

— Як же ми підемо за нею? Хіба ти знаєш, куди вона полетіла?

— Певне. Ходім, ходім!..

Поспішно продираючись через гущавину, ки­нулись навздогін за підстреленою птицею і не­забаром побачили її на гиляці креслатої амиші. Та, коли лише наблизилися до неї, папуга зірвалася з криком і, нерівно махаючи крила­ми, полетіла далі.

— Ах, лиши ти ту папугу! — сказав Данко. — Ми її не зловимо.

— Ет, що ти розумієш!.. — прикрикнув Коарасіаба. — Коли я кажу, що зловимо, то зло­вимо! Далі!..

На старого напав мисливський запал і пере­дався Данкові. Йшли, стараючись не робити жадного шуму, і скоро побачили свою жертву: вона сиділа нижче і кривим клювом розправ­ляла пір'я на пораненому крилі. Данко спробу­вав обережно відвести гиляку папороті, що опинилася перед його обличчям, але папуга, зачувши шелест, знову зірвалася з місця і фуркнула в глибину лісу.

— Коарасіабо, не вбивай! — шарпнув хлопець його за лікоть.

Почалося справжнє полювання, в котрому щойно старий ідіянин показав справжнє мис­тецтво. Здавалося абсолютно неймовірним серед велетенських дерев, вкритих довгими бородами мохів і паразитів, переплутаних цикльопічною пряжею ліян, знайти білого птаха. Але Коарасіаба, то зсуваючись в глибокі ями, то спина­ючись на стрімкі каміння, перелазячи спритно пні і повалені стовбури, безшелесно, мов голка, влазячи в колючу гущавину, нарешті знаходив папугу. Та тільки що з того? Папуга була не менше чуйна, як індіянин, і, тільки коли ба­чила, або чула наближення переслідувачів, пурхала геть і пропадала знову.

Гонитва продовжувалась довію, але і Коарасіаба і Данко забули про час і втому, захоплені цілком непереможним бажанням піймати пта­ха у свої руки.

Нарешті Данко опам'ятався:

— Коарасіабо, — сказав перелякано, — адже ми заблудили!..