Відкривайте, як нову планету. Відкривайте тих, чиї книжки в школі свого часу не відкривали і все думали, що, може, пронесе. А тепер вам так цього не вистачає. Тепер несподівано для себе ви відкрили, що Гоголь вам найближчий духом, серцем, розумом і, звичайно, зовнішністю, якщо у Гоголя була така зовнішність, як сьогодні у вас. За вашим.. Словом, ви – це народжена копія Гоголя, тільки трохи в інших штанях і кепочці. І якщо вас від Гоголя щось відрізняє, так то тільки штани і не той розмір голови. Але яке це має значення? Штани різні, а ціна ж однакова. Власне, трохи навпаки, штани різні, а зарплата одна й та ж. Але то вже інша сфера. Ми ж про Класиків.
Вивчайте Шевченка, Тараса Григоровича. Шевченко – як коштовний камінь. Куди не повернеш, до кожного засвітиться. І до білого, і до чорного, до жовтого й до червоношкірого. І до кожного з них з любов'ю, з порадою.
Засвітиться різнобарвно й ніжно, іскрометно і дотепно Антон Павлович Чехов. Хоча у нього треба вивчати не все. Дещо можна тільки прочитати – і досить. Бо Чехов теж не відразу став Чеховим.
Він спочатку був Чехонте. А тоді зрозумів, що лаконічність хоч і відбивається на гонорарі, але в ім'я безсмертя можна грішми інколи й пожертвувати. Вивчайте Чехова. Занурюйтесь у нього аж з головою. Не бійтесь, не захлинетесь. Там води нема. Повітря чисте, прозоре, п'янке, Тепер уже такого повітря нема. Автомашинами забруднене.
Вивчайте Некрасова, Лєрмонтова – оригінальні поети. І обов'язково Толстого, Льва Миколайовича. Обов'язково. Серед усіх Толстих – Лев Миколайович найтовстіший. Обхопіть його з любов'ю, обхопіть – і він вам відповість взаємністю. Решта Толстих, вважайте, – позакласне читання. Але це моя особиста думка. Прошу на всіх літературних перехрестях на мене не посилатися. Вивчайте одного-двох імпортних. Скажімо, Діккенса Чарльза і Бальзака Оноре. Хай за "де" вибачить...
І, звичайно, вивчіть оце, що я написав. Воно хоч невеличке, але я настійно раджу, щоб ви його знали напам'ять, як вірш. Вивчіть і задумайтесь. Чи маю я так право писати? Не знаю. Не впевнений. Може, й ні. Але якщо це так, то не задавайте, будь ласка, мені таких складних питань: "Як ви пишете?" Як можу, так і пишу.
Я вам уже коротко відповів. Можете з моєї відповіді посміятися. Але хотілося б, щоб задумались. Єдине, про що я вас попрошу, мої молодші колеги, не сприймайте мою відповідь як гумор. Я буду з вами відвертий до кінця: це моя перша і дуже серйозна наукова праця. Оригінальна вона тим, що за такий розмір – ні кандидатських, ні докторських не присвоюють. А жаль. Якби після кожного мого речення поставити по чужій цитаті, то цей скромний труд міг би розбухнути ще й до огого якої дисертації.
Одне слово, я раджу вченим придивитися до цієї штуки, і якщо справа тільки за цитатами, то повірте – мене не треба довго вмовляти, я готовий. Але не нижче як на доктора. Академіка запропонуєте, опущу очі і погоджусь. Члена-кореспондента запропонуєте – для годиться поламаюсь. Мовляв, кореспондентом я вже був. Затримка за малим, але піду й на це. Але якщо тільки кандидатом...
Я краще розповім про свою останню зустріч з академіком. Я йому розповів підряд кілька цікавих історій на одну й ту ж тему. Подавав варіації. Він мене слухав так, що я подумав – вивихне щелепу. Я йому таких речей нарозповідав, що він про них ніколи й не чув. Інтелігентом прожив усе життя. Аж соромно йому було спочатку признатися. Коли я закінчив, він мене обійняв, заплакав і хотів навіть поцілувати. Але я з першого разу з незнайомими типами не цілуюсь. Він тільки губи облизав, а потім аж засяяв:
– Колего! Ви мене потрясли! Я вперше про таке чую. Ви не академік, а ціла Академія наук...
Але я на Академію не претендую. Це вище моєї скромності. Мені досить і академіка. Оскільки він мене так ніжно обіймав і обзивав при людях академіком (до того ж при знайомих людях, котрі, певне, дивувались, чому я й словом не заперечую), тому я погоджуюсь на це звання, але за однієї умови: Почесним академіком Київського державного університету. Цей університет мені особливо дорогий. Гадаю, я йому – також. Якщо вірити моїм колишнім викладачам (а не вірити їм у мене немає жодних підстав), то я їм обійшовся в 15 тисяч карбованців – не менше. А якщо врахувати й гроші тієї установи, яка відпускала мене двічі на рік упродовж шести довжелезних літ на сесії (я заочно навчався. Хай був хоча б один Почесний академік-заочник), то вийде і всі 25. Можу додати ще тисяч п'ять. Мені не жалко. Не з своєї ж кишені.
Словом, даю письмову згоду на Почесного і, щоб якось компенсувати ті витрати (жити збираюсь довго), то офіційно обіцяю, що в бухгалтерській відомості на зарплату не розписуватимусь. З найнижчим поклоном до всіх Вас,
Олег Чорногуз.
Р.S. Ви запитаєте: а до чого тут академік?
Відповідаю: а я так пишу.
●
Портрет ідеалу
Сан Санич любить рахунок
І скільки тобі говорить: "Не бери в магазині м'яса". Не слухаєш,
Ти ж сама розумієш, що в крамниці не поторгуєшся. Або знову оці квіточки. Ну для чого вони тобі? Яка з них користь? Пахнуть. Можна без пахощів обійтись – зайва розкіш. А якщо вони тобі так подобаються – купи штучних. Пречудесні. Пам'ятаю, у моєї матері двадцять років стояв такий букетик і завжди мав гарний вигляд. Головне – пилок отак легенько мокренькою ганчірочкою витерти – і все гаразд, і ніколи не в'яне. Краса! А ти? Кожного разу – свіжі квіти. А це свіжа копійка. Ох, як ти не цінуєш так важко зароблені гроші. Копійки, кажеш? Ну й що? Копійка, по-твоєму, не гроші? Копійка до копійки, а там ще копійка, дивись і карбованець. Недарма кажуть: "Копійка карбованця береже".
Ось сьогодні, що ти взяла? Давай підрахуємо: лаврове листячко – 3 копійки, а можна було взяти на 2. М'ясо по 1 карбованцю 10 копійок? Ну й дурепа. На базарі свинину вчора по 90 копійок продавали. Що, яка? Гарна, жирна, А ти цілих 20 копійок переплатила. А морква для чого? Цілий пучок? Для чого цілий пучок? Обов'язково залишиться. Не можна було пів пучка взяти? На півкопійки? А на півкопійки кропу? Яка ж ти все-таки неощадлива. І скільки, цікаво, ти витратила? Три карбованці і 40 копійок. Але ж учора ми пообідали за два тридцять, і непогано. Правда, борщ підігрівали і залишилось два шматочки м'яса, але було смачно. Навіть дуже! Отже, у тебе залишилось 1 карбованець 60 копійок. Квіти? Карбованець 58 копійок. Що, склянка газованої води і порція морозива? Ну, знаєш, ти зовсім себе не жалієш. Знову будеш скаржитись на різь у шлунку. Де це бачено, напитись газованої води, а потім наїстись морозива. Ні, ти як дитина. Скільки я тобі говорив – не роби цього. Не слухаєш. Ти хочеш остаточно розладнати свій шлунок. А чому ти мені даєш карбованця і 30 копійок? Газети? Які газети? Про Гагаріна, Титова? Що? Купила, щоб обгорнути м'ясо? Боже! Для чого купувати газети, коли у мене їх на роботі хоч відбавляй. Скажи – принесу. Ні, ти таки безгосподарна. Ну, гаразд, гаразд, не сердься. Нічого плакати. Добре. Правильно. Минулого разу в тебе болів шлунок не від морозива і газводи, а від риби й молока. Згадав, розумію. Даруй, даруй, але зрозумій, що як чоловік я повинен тобі щось сказати? Так чи ні? Чи я не маю права? Гаразд. Все. Ось тобі ще 2 карбованці і 70 копійок – це на завтра. Захочеш води, можеш купити, тільки морозива, дивись, не бери. Що-небудь одне. Хто ж, як не я, дивитиметься за тобою.
Сан Санич пішов на підвищення
Пробачте, як вас величають? Тамарою. Це при Петрі Яковичу. А мене звати Сан Саничем, і при мені ви будете Тамара... Як Вас по батькові? Григорівна? Отак, з сьогоднішнього дня будете Тамара Григорівна. Тут не школа і не дитячі ясла, а солідне підприємство, і щоб оцього самого "Тома", "Томочка", "Томуньчик" я не чув. Зрозуміли? От і чудово. А то уявляєте собі: приїжджає хтось із центру, а у нас тут це саме, хихоньки, хахоньки. Негарно. Дуже навіть негарно. Що люди подумають. І це в той час, коли ми прийняли рішення про трудову дисципліну на профспілкових зборах. Це чудово, що ви все розумієте, але я, як ваш керівник, змушений вас попередити. Ви ще зовсім молода, приваблива, і все може бути. Після закінчення робочого дня, не в межах підприємства, будь ласка... Я вам там не керівник, А тут... Прошу любити і поважати. Зрозуміли? Це чудово. І ще одне: коси. Ось ці коси на голові вашій. Ви мені пробачте, але все ж скажіть, будь ласка: вони у вас куплені в перукарні чи свої? Свої! Гарні коси, але їх тепер майже ніхто не носить. Придивляйтесь. Головне, не забувайте, на якому підприємстві і з ким ви працюєте. Секретар-друкарка – це в наш час, ну, як би вам сказати, права рука відповідального керівника. Я, наприклад, пам'ятаю – у мого знайомого Якова Петровича була друкарка, так, повірите, вона більше за самого Якова Петровича знала. Так! Саме так! Не посміхайтесь. Більше навіть – вчила його, як викручуватись перед керівництвом, з чого починати ділові розмови і коли. Аякже! В неї був "стаж". Вона була нібито й не вища за нього, а так, скажімо, як додаткова голова. Так ви мене зрозуміли: додаткова голова. От і добре, Тамаро Григорівно! А щодо кіс подумайте.
Сан Санич – сам на сам
Мда-а. Значить, стіл. А це крісло. Тверденьке, не бійсь. І головне, якесь воно не солідне і не вселяє відвідувачеві поваги до моєї особи, не підкреслює мого авторитету. Крісло поставимо, безперечно, шкіряне. А телефонів... два... Всього два? І всі одного кольору?! А чи не краще поставити три: два чорненьких, а посередині – біленький. Зрозуміло, що три. Ну, з телефонами, скажімо, покінчено. А як з письмовим приладдям? Хіба це приладдя?! Та в мене до цього краще було! Ні, це не для керівника. Замінити, негайно ж замінити. В усьому повинен бути порядок. Так, а де ж трюмо поставити? В цьому кутку? Ні. Ось тут напроти. Шафу пересунемо в цей куток, а трюмо отут. Буде все видно. Кожного разу від дурного виразу обличчя стримуватиму себе.
Так. А що це? Ага! Мало не забув – печатка. Печатка. Що ж перше ставити: печатку, а потім підпис чи раніше підпис, а потім печатку? Дивно, як я міг забути? Як же це робив Петро Якович? Дивно, як тільки я так міг.