ну, скажімо так, наполегливості? — обережно поцікавився козак, почувши від дозорця, що небезпека залишилася позаду. Вжити слово "хист" він так і не наважився.
— А таки твоя правда. Виявилося, що я занадто мрійливий. Щодня перебуваючи серед витворених Карбичем легіонерів, я і сам став почуватися легіонером. Мені подобалося мріяти, але зовсім не подобалося малювати. Тож, як бачите, художником я не став. І так відбувається завжди, коли аллах наділяє талантом і мрійливістю, але не наділяє працелюбністю.
— З цим важко погодитися, — мовив козацький ватаг, — оскільки саме життя ваше підтверджує, що людина ви працьовита.
— Але Карбич... — не надав значення його словам командир азабів, — знаєте, він вражав мене не так працьовитістю своєю, як внутрішнім аристократизмом, отим аристократизмом духу, про якого ти щойно мовив. Іноді мені здавалося, що переді мною справжній патрицій. І дух цього патриціанства надихав не лише його, але й мене.
— Це відчувається, — поблажливо промуркотів Сулима, проте Ардалл навіть не скосував на нього погляду, щоб переконатися, що козак не насміхається.
У ці хвилини командирові азабів байдуже було, що там думає про нього цей гяур, мало значення тільки те, що він думає сам про себе.
2
Налігши руками майже на середину столу, папа римський ось уже впродовж кількох хвилин зависав над накресленою для нього ватиканськими географами мапою, наче шуліка над беззахисним селянським обійстям. Зараз він був схожий на боязкого полководця, котрий приречено усвідомлював, що ні звернені до небесного покровителя покаянні молитви, ані звернені до війська[3] войовничі заклики, виграти завтрашню битву йому не допоможуть. Про що ж він, у такому випадку, думав, схиляючись над мапою, збагнути цього вже не міг ніхто.
Останнім часом сюди, в таємну особисту бібліотеку, обладнану в "апостольській", а отже, навіть для кардиналів закритій, частині палацу, папа приходив усе частіше. У колі тих не багатьох служителів, котрі знали про існування папського закутка, його називали так само, як і пагорб, що дав назву резиденції Святого Престолу — "Mons Vaticanus", тобто "місце для гадання". І це справді було так: усі свої "апостольські гадання" папа римський Павло V, у миру Камілло, з давнього княжого роду Боргезе[4], здійснював саме тут, у "ватіканусі".
У цій, заставленій шафами зі старовинними манускриптами та пергаментними сувоями енциклік, кімнаті йому завжди думалося легко й розкуто. Тут він звільнявся від набридливих для його все ще мирської, князівської душі церковних пересторог та заборон; тут являлися йому найсміливіші, "святогрішні", як називав їх особистий секретар папи архієпископ Одіні, понтифікські ідеї; у цій, далекій від непорочності ватиканських храмів та каплиць "апостольській криївці", він поринав у мрійливі лети, в яких підносив свій собор святого Петра до величі вселюдського духовно-державницького центру, а сам Ватикан — до могутності пан'європейської столиці.
Чи здогадувався хто-небудь із кардиналів, архієпископів та всього іншого кліру, який войовник умирав під сутаною цього папи римського? Мабуть, ні, тому що й припустити чогось подібного ніхто в оточенні понтифіка не здатен був.
Вступаючи на папську службу, отримуючи кардинальську шапку, єпископство з римським вікаріатом на додачу, а згодом, і папську тіару, Камілло переконував себе, що сам Господь покликав його до священицького сану, щоб він міг відмолювати всі ті гріховні діяння, яки віддавна рахувалися за войовничим родом Боргезе з Сієни. А виявилося, що насправді папську тіару він сприйняв, як меч воїтеля. У душі та пориваннях своїх папа римський залишався таким самим завойовником, якими були Македонський, Цезар, Марк, Ганнібал, або й — не в апостольському пристановищі будь мовлено, — сам антихрист Аттіла.
Тільки й того, що ці правителі та полководці покладалися винятково на силу мечів та незліченність воїнства, лише зрідка звертаючись у своїх молитвах до небес; а він, папа римський Павло V, покладається на молитви свого незліченного мирянства, лише зрідка звертаючись при цьому до прихованого під сутаною меча.
Тут, занурившись у глибінь безмежно широкого шкіряного віденського крісла, він обдумував свої булли[5], тут виношував хитромудрі релігійно-філософські пастки, в які заганяв недоброзичливцівкардиналів під час чергового засідання консисторії[6], тут схвалював або рішуче відторгав од тіла церковного всіх тих, кого пропонували на канонізацію у святі чи беатифікацію у блаженні[7].
По суті Камілло Боргезе прагнув досягти того, чого досі не вдавалося жодному полководцеві та жодному папі — втілити в реальність гасло Тамерлана та багатьох інших "мрійників кривавих бойовиськ": "Один світ — один правитель!". Ось тільки правителем цим мав стати не якийсь там обожнюваний своїми полководцями хан, король чи султан, а канонізований намісник бога на землі — папа римський.
— Чи надійшли якісь звістки від герцога де Невера? — запитав він, відчувши у себе за спиною присутність архієпископа Одіні.
— Можливо, не ті, які мали б надійти.
— Хоча б якісь, — знервовано відреагував папа римський.
— Сьогодні вранці прибув гонець із Карпантри[8], — тільки тепер поштиво схилив голову особистий секретар понтифіка.
— Хоча мав прибути ще позавчора.
— Шляхи нині тяжкі та ненадійні. Корабель, на якому гонець добувався до італійських берегів, мало не потопили гармати османів, а загін азабів навіть спробував узяти його на абордаж! — з обуренням оповідав секретар. — Турки знахабніли до того, що діють уже й біля берегів Римської імперії. До того йдеться, що незабаром наші кораблі вже не матимуть змоги виходити з італійських портів, тому що османи блокуватимуть їх.
— У моєму розпорядженні нема військового флоту, — ледь тамуючи роздратування, нагадав секретареві папа римський. — І війська теж нема, жодного легіону.
Понтифік завжди болюче сприймав будь-які докори в слабкості Рима, відчуваючи, що, за його військовою слабкістю, прозоро проглядається ще й занепад могуті Святого Престолу.
— На жаль, усе ще нема ні флоту, ні легіонів, — рішуче стенув плечима Одіні. — Усе ще... Хоча, здавалося б...
Це був широкоплечий приземкуватий чолов'яга, жовтувате хворобливе обличчя якого ніяк не личило його міцній селянській статурі. Перш ніж стати ченцем, Одіні встиг побувати в багатьох країнах, випробувати себе на мужність у кількох бойовиськах та, разом із ченцями ордену капуцинів, навідатися з місією до африканського королівства Конго. А тепер ще й мав намір інспекційно відвідати велику місію ченців ордену єзуїтів у Парагваї, які, схоже, готові були перетворити цю країну на королівство єзуїтів. Якби таке справді сталося, то він, Одіні, міг би претендувати, якщо не на посаду віце-короля, то хоча б канцлера цього окрайця землі невірних.
І хоча тепер папа не поспішав відпускати свого секретаря у тривалі подорожі, оскільки той потрібен був йому у Римі, проте не раз наголошував, що поважає його саме за прагнення "пізнавати світ", і то не книжний, а той, реальний, грішний, людський, якого більшість єпископів уже ніколи не звідають.
— Ви хоча б упевнилися, що приймали саме того гінця, якого надіслав нам герцог де Невер? — раптом підозріливо зиркнув папа на свого секретаря.
Запитання виявилося настільки несподіваним, що, перш ніж відповісти, Одіні розгублено якось роззирнувся, нібито воно могло бути адресованим ще комусь, крім нього. А своє "так, звичайно, це той самий." проказав уже по тому, як несамохіть, але досить промовисто похитав головою.
— Тобто, ви не спромоглися переконатись, що гінця вам не підмінили, — констатував папа, який і справді почувався, як полководець напередодні битви.
— Щоб повідомити такі втішні для вас чутки, які приніс цей чолов'яга, нема сенсу підмінювати гінця, ваша святосте. Одначе, про всяк випадок, ми все ж таки перевіримо його.
— І робіть так завжди, з усіма гінцями, звідки б вони не прибували.
— Як накажете, ваша святосте. А, щодо звісток од герцога де Невера, то, поза весь наш песимізм, проглядається у них і дещо підбадьорливе.
— Невже? — іронічно мовив Павло V. Він давно встиг зневіритись у спроможності цього нащадка останнього візантійського імператора зрушити з місця справу, яку вони разом затіяли. І навіть не приховував цього.
— Герцог уже провів переговори з представниками правителів Франції, Іспанії, Австрії та з дожем Венеції. Налагоджує контакти з королем Британії.
— Ви не забули, що перемовини ці повинні стосуватися створення Ліги християнської міліції та хрестового походу проти військ султана, за визволення Константинополя та всіх інших православних грецьких міст і земель, османами окупованих?
— Саме про це і йдеться на зустрічах герцога з представниками монархів, або й із самими правителями. Ідея щодо міліції сприймається цими правителями та їх полководцями схвально. Особливо збадьорює те, що герцог де Невер діє з вашого благословення та за вашими вказівками, під покровительством Святого Престолу.
Папа невдоволено прокашлявся. Він розумів, що про збадьореність європейських монархів, благословення та вказівки Святого Престолу архієпископ додав уже від себе. Сам Камілло Боргезе давно не плекав з цього приводу жодних ілюзій. Це в давні часи європейські монархи вважали за честь смиренно вистоювати в приймальні папи римського, в очікуванні відпущення гріхів, благословення, чи хоча б мовчазної згоди на черговий похід.
Нинішні ж правителі рідко звертаються за порадами, а ще рідше дотримуються їх. І про щире — саме щире, а не блазенське — покаяння теж не дбають, тому що вважають себе володарями земель і небес. Про що він як понтифік неодноразово писав у своїх енцикліках та буллах...
Проте, вгамувавши хвилю прикрого розчарування, уголос проказав:
— Так і повинно бути, якщо ці монархи все ще пам'ятають, з чиїх рук отримали корони і під чиїм заступництвом перебувають у всіх своїх церковних та мирських справах.