Шабля, освячена Римом

ЧАСТИНА ПЕРША

ШАБЛЯ, ОСВЯЧЕНА РИМОМ

ЛІТО 1620-те

Іван Сулима — один із тих легендарних вождів козацьких, слава і безсмертя яких стали славою і безсмертям української нації.

Автор

1

Гостроверхі скелі цього острівця нагадували шпилі соборів, а прямовисні схили узбережного плато поставали перед мореплавцями, наче стіни могутньої, а проте напівзруйнованої, давно залишеної і захисниками, й завойовниками її, — фортеці. Похмурі, покаянно оголені і майже безлісі, вони справляли якесь, на диво, гнітюче враження, і турецькі моряки поглядали на різкі виступи їх та гранітні урвища, мов на підступне чаклунське марево.

Хоча цей забутий богом і людьми клаптик землі посеред Адріатичного моря залишався безлюдним й умиротвореним, проте двопалубний вітрильно-весловий "Ісмаїл-паша" підкрадався до нього, мов до велетенського ворожого галеона, з капонірів якого ось-ось мали вдарити гармати, а від бортів відчалити баркаси з войовничим десантом.

— Поглянь-но, Суліма, яка це непорушна, у первісності й незайманості своїй, земля. Непідступна й молитовно рятівна.

— ...І молитовно рятівна, — задумливо повторив Іван Сулима, не переводячи погляду на командира турецьких азабів^[1] Ардалла і вкладаючи в значення цих слів свій, особливий, утаємничений зміст.

— Втім, будь-яка земля має сприйматися мореплавцем, як молитовно рятівна, — думав про щось своє Ардалл, усе ще блукаючи поглядом примружених, оперезаних плетивом глибоких зморшок, очей. — Тож, чому не бачу втіхи на обличчях веслярів, чому не чути молитовних псалмоспівів твоїх невільників, Суліма?

— Приберігають голоси до того часу, коли перед ними постануть береги України, — незворушно пояснив отаман веслярів.

— "України." — з іронічною поблажливістю посміхнувся Ардалл. — Що таке твоя Україна, Суліма? Всього лиш варварська, дикунська Скіфія. А там, за цими скелями, — Рим! Вічний, могутній і прекрасний, як легіон імператорської гвардії — на марші.

— Ви говорите про це з такою погордою, ніби виховані в родині не іллірійця, а командувача римськими легіонами.

— Так, я не римлянин, — звів підборіддя командир азабів. — На жаль, не римлянин. Але все своє життя почуваюся римським легіонером.

— Чому саме. римським?

Ардалл стенув плечима і знову перевів погляд на острів, що повільно, але невпинно, нібито й сам змушений був скорятися вітрилам соснових скель, наближався до корабля.

На самому ж "Ісмаїлі-паші" вітрила були приспущені, а веслярі ледь-ледь торкалися веслами води, отож корабель ледве просувався, остерігаючись, як і його команда, погибельних підводних скель. Ну, а кремезна, майже квадратова статура "римлянина"-азаба незворушно бовваніла біля "кореневища" розтрощеної ядром "венеціанця" щогли, наче статуя язичницького ідола.

Наказавши галерникам веслувати, ледь пригладжуючи хвильки, Сулима теж піднявся на цю палубу, аби краще бачити підходи до скель. Високий, широкоплечий, він видавався справжнісіньким велетнем, а вилицювате лице з широким підборіддям та прямим, ледь приплюснутим носом, надавали козацькому ватагові того суворого і войовничого вигляду, який змушував вбачати в ньому людину рішучу, з твердою волею і крутою вдачею.

— Тому що... римляни — це римляни, — хоч і запізніло, проте з якимось аристократичним піднесенням пояснив тим часом Ардалл. — Особливо ж, римляни-легіонери.

— Ви говорите про них, як про якесь осібне плем'я, осібну породу людей.

— Чи як про своєрідну касту — зі своїм особливим світом, особливим баченням та відчуттям землі і неба, життя і смерті...

— Коли ж ви встигли пізнати все це, а головне, як зуміли переконати себе, що маєте до цього "особливого римського світу" якесь відношення? — іронічно поцікавився Сулима.

— І встиг, і зумів, але за цим приховується доволі дивна історія.

— Море надає нам достатньо часу для будь-яких оповідей, особливо ж тих, що дарують щемкі спогади про юність і рідну землицю.

За рік спільного плавання морями Сулима зумів добре зазнайомитися з командиром азабів і майже здружитися з ним. Лише час од часу Ардалл раптом згадував, яке становище на кораблі посідає він, а яке — "галерник" Сулима, і поспіхом надягав на себе кірасу гонорової неприступності. Одначе втримувався у ній недовго, та й то за присутності капітана Валіда, який навіть не приховував, що недолюблює командира азабів.

Демонструючи зверхність у ставленні до галерника, Ардалл намагався утвердитись у такий спосіб в очах капітана, але це йому не вдавалося. Втім, Ардалл і сам поглядав на Валіда, цього незаможного анатолійського "напівтурка", якщо не зверхньо, то принаймні поблажливо.

Сулима відчував, що іллірійця проймає сум за батьківщиною, і взагалі, за суходолом. Він ніколи не мав наміру ставати моряком, та й командиром азабів теж призначений був не з власної волі. Отож і мореплавство, й азабська служба однаково гнітили його, але найбільше і дошкульніше пригнічувало море та породжувана ним туга за твердю земною.

Сулима вже пройшов через неї, і знав, якою незагойно вбивчою буває ця сердешна рана, яка підточувала навіть його крицеву козацьку волю. А таки підточувала. Від турків та галерників козацький ватаг ще якось міг приховати це, але ж від себе приховувати таке не вдається.

— За мого дитинства батько надавав притулок дивакуватому художнику-сербу на ймення Карбич, — мовив Ардалл, усе ще перебуваючи у полоні своїх ностальгійних спогадів. — То слов'янин цей тим і зажив собі слави, що все життя відтворював на полотні та на фресках римських легіонерів. Тільки легіонерів. Вважаючи при цьому, що в нього вселився дух котрогось із них.

— То, може, й справді вселився? — запитав Сулима, аби тільки підтримати розмову Він добре знав, що Ардалл міг так само несподівано, на півслові, обірвати свою оповідь, як і розпочати її, і побоювався цього.

— Щось там у його душі, мабуть-таки, відбувалося, — стенув плечима іллірієць. — Але ж не нам дано збагнути, що саме.

— То серб цей, напевне, став відомим живописцем?

— Не знаю, як там ставилися до його картин інші митці, але й досі пригадую його захоплюючі, величні полотна: "Легіон на марші", "Римські легіони перед битвою з даками на березі Дунаю", "Табір римських легіонерів у Британії" чи "Битва легіонерів Цезаря з армією галлів під Алезією"...

— Е, та, здається, ви й самі захоплювалися малюванням?

— Маєш рацію, скіфе, подеколи я теж брав до рук пензля та вдавався до якихось спроб. Карбичеві це подобалося, тому не раз засаджував мене за старовинну книжку в срібній оправі, у якій містилося з десяток малюнків із зображенням римських легіонерів, їх похідних колон, битв та привалів. Усе це повинно було надихати мене на творчі поривання так само, як надихало самого художника. Але досить швидко з'ясувалося, що по-справжньому я захоплююся не відтворенням буття легіонерів, а. самими легіонерами. Мені дуже подобалося фантазувати: як би я поводився, коли б став римським імператором; як командував би військом, якби виявився на чолі хоча б одного з римських легіонів; чи яким непереможним був би, виходячи на гладіаторську арену...

— Легіонери та гладіатори й справді здатні заполонювати юначу уяву своїми дисципліною, витримкою та мужністю, — погодився Сулима. — Тут вони багато в чому нагадують козаків. Крім, хіба що, одного: козаки над усе полюбляють волю, а до гладіаторського рабства чимало людей подається без будь-якого примусу.

— Отож бо й воно! В римському світі завжди вистачало всіляких дивацтв. Але склалося так, що майже всі мої юнацькі мандри та пригоди пов'язані були саме з римськими фалангами. Вважайте, що я теж подався у рабство. тільки не арени, а власної мрії.

— .Якщо зважити, що в усі віки подібний вид рабства завжди видавався найсолодшим. — вибачливо стенув плечима козацький отаман.

— Зате не було у серба Карбича щирішого пошановувача його творчості, ніж я. І що цікаво: серед усіх постатей римських діячів, чомусь найбільше западав у душу художникові, а відтак і мені, — Сулла. Так-так, отой, в усьому освіченому світі знаний Луцій Корнелій Сулла. Напевне ж, тобі, скіфе, теж доводилося чути про такого полководця?

— Не стільки знаю про нього, як хотілося б, але доводилось.

— Чомусь постійно забуваю, що теж походиш зі шляхетного роду,^[2] — мовив Ардалл, замість вибачення. — А про таке, про походження своє, забувати не слід.

— Не існує людини, якій хоча б потайки, в глибинах душі, не забаглося б відчути у своїх венах блакитний хміль аристократизму, — розвів руками Сулима. — Шануймо ж блакитну кров наших предків, незалежно від того, ким вони там насправді були: лицарями, великими воїнами, чи звичайнісінькими оратаями та ремісниками. Відтак відроджуймо у собі блакитну кров аристократів духу, якими всі ми, незалежно від того, ким постаємо перед людством у повсякденні, повинні усвідомлювати себе.

— Е, та ти, скіфе, не тільки маєш право, але й здатен бути вождем, оскільки володієш мовою проповідника.

— Серед козацтва, щоправда, більше шанується вміння володіти шаблею та пістолем, але й до ладу мовлене слово теж у повазі. Що ж до серба Карбича... Нам би такого вправного майстра — та на Запорізьку Січ!

— Колись і для Січі віднайдеться. У Карбича було щось зо двадцять картин і всіляких замальовків, на яких зображувався тільки один полководець — Сулла: у римському Колізеї, на привалі в Малій Азії, на шлюбному ложі зі своєю дружиною Цецилією... Пригадую, на одному з полотен було намальовано гробницю Сулли у Римі, на Марсовому полі. І на ній напис: "Тут лежить людина, котра більше, ніж хто б то не було з простих смертних, зробила добра своїм друзям і зла ворогам". Га, що скажеш, скіфе? Мудрий напис, чи не так?

— Одчайдушний, — мовив Сулима, трішечки повагавшись, оскільки не одразу віднайшов потрібне визначення. — І, хочеться вірити, правдивий.

— Так ось, Карбич теж намагався бути справжнім римлянином. За духом своїм, за гонором. Кілька місяців я навчався у нього малярства, то мав змогу переконатись у цьому.

* * *

Матрос, який стояв на носі галеро-каравели, заміряючи спеціальним грузилом глибину моря, прокричав, що праворуч по борту проглядається підводна скеля, і штурвальний та веслярі заходилися гарячково скеровувати корабель ліворуч, аби врятувати його від сутички з підводним ворогом.

— Проте в малярстві вам не вистачило...