Візьми мене з собою, Магеллане!

Богдан Сушинський

1

Сонце зависло на самій маківці щогли і гойдалося на ній — велике, заспане і кострубате. Бліде проміння його просіювалося через гущавину тросів, розтікало жовтавими струмками по надбудові корабля і поволі згасало у фіолетових шибках ілюмінаторів.

Я сиджу собі на високому пагорбі, що вип'явся над морем, дивлюся на велетенський білий корабель, що застиг десь там, унизу, відгороджений кам'яними стінами від моря і від берега, і мені стає жаль його. Це не якась там самохідна баржа чи прогулянковий катер, а справжнісіньке океанське судно — з якорями, рятувальними човнами, щоглами і капітанським містком. Але йому вже ніколи не відійти від цього причалу і не вирушити в далеке плавання. Ніколи!

Оті кораблі, що на рейді, постоять, дочекаються вільного місця в порту, позбудуться вантажу, відпочинуть і підуть кожен своїм курсом. А цей, на борту якого написано "Оріон", так і залишиться назавжди.

Одразу за огорожею яхт-клубу — уквітчаний засмаглими тілами пляж. Звідти долинав гамір і безтурботний сміх ... Усі втішаються морем і сонцем, і ніхто не звертає уваги на величезний корабель, якому вже ніколи не вийти в море. Здається, тільки я один замислено дивлюся на нього, наче на останнє пристановище Робінзона. І мені стає сумно. Самотньо і сумно. Якби ж то я міг якось допомогти "Opіонові" вирватися з цього бетонового полону!

2

... А вихопив мене з цієї задуми легкий поштовх у плече. Тієї ж миті повз мене, навіть не глянувши у мій бік, протюпала Дінка, кумедне і шкодливе дівчисько з нашого будинку, моя однокласниця. Мати Дінки пішла собі стежкою, що в'юнилася неподалік, а Дінка навмисне підкралася, щоб штовхнути, витерти об мене свою безмірно велику сумку з намальованим на ній червоним автомобілем, та ще й вдати при цьому, що мене тут просто не існує.

— Тихо: Радик Костич знову замріялись,— мовила вона вже звіддаля, так і не озирнувшись. Нібито йшлося й не про мене, а хтозна про кого. — Вони марять, уявляючи себе великим мореплавцем. Таким собі великим дворовим Магелланом, Хі-хі, хо-хо!

— А ти не штовхайся, "хі-хі, хо-хо"! — бурчу. – Краще б сиділа вдома. Е, ти ж казала, що на море сьогодні не підеш! Чого ж притюпала?!

— Так, справді, казала, що не піду. І не піду, — зупиняється Дінка. — Хіба я кудись іду?

— Цікаво, що ж ти робиш?

— Нічого,— стенає плечима. — Зовсім нічого. Мене взагалі нема. Не існує, розумієш? Ні тут, ні вдома. Ніде! Тобі знову щось привиділося, наш Великий Дворовий Магеллане. Напікся на сонці — ось і все!

І рушила стежкою далі.

Я очманіло дивлюся їй услід, відчуваючи, що дуже хочеться прокинутись. Але ж не сплю. І Дінка — он вона!

Який же це сон?

— Егей, ти! .. Все одно я знайду тебе на пляжі! — приходжу нарешті до тями. Якби не її мати, яка з'явилася на виході з пляжу, я, звичайно, наздогнав би Дінку. А так — незручно: ще подумає, що нібито бігаю за нею хвостиком. Та й мати дівчини здогадається, що в наших взаєминах, що не те і не так.

— А мене там не буде! – відповідає тим часом дівчисько. — Не буде мене там! Ніколи, чув?!

— Ага, кажи-кажи! .. Де ж ти будеш?!

— Хі-хі, хо-хо! Тільки там, де ніколи не буде тебе! — відповідає Дінка, біжучи до матері.

Я ображено хмикаю й негайно пробую забути про її існування. Я дивлюся на море, думаю про майбутнє і фантазую, отож Дінка, — оце "мале, рябе, конопате" — тут ні до чого.

— Задавака! Вдає з себе мореплавця! — гукає мені здалеку Дінка. — Хіба я не знаю, чому ти сидиш тут? Тому, що мати заборонила тобі купатися! Хі-хі, хо-хо! .. Нудьгуєш у затінку, на травичці, а всі інші купаються!

Я не відповідаю. Але те, що каже Дінка, — неправда.

Купатися мені ніхто не забороняє. Проте Дінка не гідна того, щоб доводити їй це. Зберігаючи власну гідність, я відвертаюся. З цієї миті дівчиська просто не існує. Так, я мрію, фантазую, уявляючи себе мореплавцем. Але нехай

ніхто не насмілюється заважати мені!

Тим часом повз мене проходить якийсь літній чоловік.

За кілька кроків він зупиняється і, як мені здалося, підбадьорюючи всміхається. Він невисокий на зріст, але досить кремезний, а вилицювате обличчя таке засмагле і так пооране зморшками, що годі розгледіти, яке воно там насправді. Єдине, що по-справжньому привертало увагу, то це старий, вилинялий морський кашкет із… новою кокардою.

А що кокарда новісінька — це одразу кинулося у вічі.

Я бачив цього чоловіка вперше. І він мене, мабуть, теж. Та все ж таки здалося, що цей старий моряк хотів заговорити до мене. Хотів, але чомусь не заговорив, тільки уважно подивився і, безгучно ворухнувши губами, пішов собі далі, напевне, до яхт-клубу.

Не знаю чому, але я одразу ж підвівся, і подався слідом за ним, неначе отим уважним поглядом старий моряк покликав мене. Важко збагнути, що саме, але щось-таки привабило в ньому: чи то погляд, яким він немовби запитав:

"Ну, чого сумуєш тут, на самоті?" Чи, може, оце обвіяне вітрами обличчя моряка, на якому все невиразне, окрім глибоких брунатних зморшок?

Я звернув увагу, що потім старий моряк уже жодного разу не озирнувся. Та все ж таки якимось дивом відчув, що бреду слідом, і біля воріт яхт-клубу зупинився.

— Добре зробив, капітане, що пішов, — неголосно мовив він, дочекавшись, поки наближуся. — У яхт-клубі тобі буде цікавіше. Там, на пагорбі, нічого не висидиш. Адже тобі хотілося потрапити сюди, правда?

— Звичайно, хотілося, — розгублено пронявчав я. – Кому ж не хочеться? .

— От бачиш. А якщо хотілося — треба було прийти, попросити чергового, щоб пропустив. Люди тут не лихі. Самі бігали сюди ще хлопчаками: подивитися на корабель, на яхти, посидіти в човні, бувалих моряків послухати.

Мене здивувало, що він говорив усе це так, ніби ми вже давно-давно знайомі, і він оце радіє нашій черговій зустрічі. Може, тому я й наважився запитати:

— А ви що, працюєте тут?

— Взагалі-то я на пенсії. "Старий штурман" — так мене тепер називають, — зітхнув він. — Та хоча штурман я справді старий і відставний, час од часу все ж таки виходжу в море на яхті та потроху навчаю хлопців із Флотилії юних моряків усіляким морським премудрощам.

загрузка...

— Та це ж чудово! Як усе добре складається! — вражено вигукнув я, ще не вірячи, що так пощастило на знайомство. – Тут, у Флотилії, навчається Роман Войтенко. Він живе у нашому дворі. Його прийняли одразу, тому що він на клас старший од мене і відмінник, та й коли був залік із плавання — проплив швидше від усіх. Отож його прийняли, а мене ні.

— А тебе — ні. Сумна історія. Але нічого, капітане, приймуть. Згодом, коли на один клас підростеш. Ще й шкодуватимуть, що не прийняли раніше. Таке вже бувало.

Він поплескав мене по плечу і розсміявся.

— Вони ще шкодуватимуть, ось побачиш! — і, не знімаючи руки з мого плеча, повів до воріт. — Їм же соромно буде, що такому морякові, як ти — і раптом відмовили. — А вже стиха додав: — Хоча, з іншого боку, хіба так одразу визначиш, кого в море приводить мужність, а кого — копійчана романтика заробітчанина?

Напевне, він і не збирався проказувати це вголос, але якось воно так вихопилося ... І мав на увазі не тільки історію мого вступу.

— Здоров був, штурмане!— привітався з ним старий вахтер, якого я не раз бачив у будочці біля воріт яхт-клубу. На цій будочці висіло оголошення, що вхід на територію — за посвідченням члена яхт-клубу або курсанта Флотилії юного моряка. Одначе в мене особисто ніякого посвідчення не було, тому він уже тричі не пропускав мене до "Оріону". Нічого не вдієш, доводилося пробиратись до яхт-клубу потайки, через "собачий лаз".

— Вітаю, Петровичу! — озвався і Старий Штурман — я теж вирішив називати його так. — Що нам обіцяють на сьогодні?

— Нам з тобою, Климе Васильовичу, — вже нічого. А тим, хто ще виходить у море, обіцяють, що воно буде тихим і спокійним. Просто-таки ангельська погода.

Штурман зняв руку з мого плеча і, дашком приклавши її до чола, глянув у далечінь.

— Щось не схоже. Море, он, уже нервує. Ось-ось налетить босфорський вітерець, і тоді ... Так-так, не крути носом, Петровичу. Босфорський ще дасть про себе знати — згадаєш мене. Втім, комусь він, може, й не до вподоби, але не нам, правда, капітане?, — звернувся до мене. — При босфорському можна спокійно піднімати вітрила. Штиль для нас куди страшніший.

— При босфорському тільки й треба піднімати, — здався вахтер. — Той перевірить і нерви, і щогли. Сам із радістю вийшов би в море, але що вдієш?— розвів руками. – Відходив я здається, своє, наче морським вузлом зав'язав. Хлопчина, що, з тобою?

— Ти ж, мабуть, не пропускав його? — з докором мовив штурман.

— Може, й було таке, — покаянно зітхнув Петрович, уважно придивляючись до мене. — Сам знаєш, скільки їх тут, майбутніх Ушакових-Нахімових, крутиться. А правило для всіх одне. Та якщо вже прийшов з тобою, то, напевне, стане курсантом "Оріону" — так я думаю ...

— Спочатку, може, тільки юнгою, потім — курсантом, а з часом — і капітаном-директором Флотилії, — розсміявся Старий Штурман. – Тож моя тобі порада: налагоджуй знайомство, поки не пізно.

І ми пішли далі, до бетонового пірса, що проліг через затоку аж до корабля. Тут, між берегом і "Оріоном", ледь-ледь погойдувалися на легенькій хвильці невеличкі моторки та човни-яли, на яких курсанти вчаться веслувати; вигойдували щоглами вітрильні яхти і дрібно здригався великий тримаран – така собі, трохи дивна яхта, що нібито складена з трьох поєднаних між собою човнів, на одному з яких — середньому — теж зблискувала сріблястою фарбою висока металева щогла.

Хтось переконав мого сусіда Ромку, що ця посудина не боїться жодних штормів, і така стійка, що на ній спокійнісінько можна долати будь-який океан. Але на мене вона чомусь ніякого враження не справила. Не знаю, може, якби дозволили пройтися на ній хоча б по затоці, побачити її, як кажуть моряки, "на гвинті".

— Егей, штурмане!— гукає нам навздогін Петрович.— Ти хоча б сказав, як звати твого капітана. Щоб я знав та наступного разу пропустив.

— Радик!— відповів я. Звідки Старому Штурману було знати моє ім'я? І про всяк випадок додав:— Радик Костич! Я ще обов'язково навідаюся!

— Ага, Рудько, значить!— по-своєму перетлумачив вахтер. — Якщо раптом забуду — нагадаєш про себе! Скажеш, що від штурмана, тоді, може, й пригадаю!

— І не соромно тобі?!— з жартівливим докором мовив Старий Штурман.— Такого моряка — і забути! Іржавієш, Петровичу, іржавієш!..

Ось нарешті й причал.

1 2 3 4 5 6 7