Першим отямився Володька. Він звісився із залізяки, пурнув ногами вниз, як повчав проводир, щасно дістався дону ногами, відштовхнувся і кинувся за течією навздогін. Добре плавав Володька Жариков! За хвилину він вловив завзятущу, що абияк борсалася у воді і, облапавши ненароком усі дівочі місця, витягнув утопленицю на берег.
— Ну, усе: тепер ти нам винна! – скликнув він і припав до вуст, щоб зробити штучне дихання.
— А дулі з маком? – дівчина відштовхнула рятівника, відхаркнула піввідра води і додала: – я вас не просила; я б і сама впоралась. А ти, Шарик, наступного разу отримаєш по морді. Де мій одяг?
Проводир діждався, коли йому перекинуть пустий баул, побажав
щасливої подорожі і поїхав. Шукачі дармових мільйонів убралися в сухе, умостилися купкою на сухих дошках, що залишились від когось на горбку, і позасинали.
Удосвіта обходисвітів побудили прикордонники, які доставили їх до комендатури у містечку Айзенштюхенштадт. Комендант – нестрижений, з наколками по усьому тілу, наче він не офіцер а казна-який хіпі, – вільно спілкувався російською. Як з'ясувалося він п'ять років навчався у Москві, але попрацювати за фахом не встиг: Німецька Демократична Республіка наказала довго жити. Він пригостив порушників кавою з сосискою у тісті, розпитав хто вони і звідки, і поінформував, що з ними буде далі.
— Тут вас не залишать, бо у нас, в землі Бранденбург, роботи немає. Взагалі ми ображені на Радянський Союз, який не став на захист демократичної Німеччини, якою ми пишаємось і досі. Айзенштюхенштадт був побудований у 1950 році як перше соціалістичне місто у Німеччині – місто металургійних заводів, яке до 1961 року називалося Сталінштадт. Опісля об'єднання металургія занепала, і металурги втратили роботу. Тож вас, скоріше за усе, направлять до Баварії, до капіталістів, де завжди не вистачає простої робочої сили. Але, щоб ви знали: баварці не дуже приязно ставляться до мігрантів, особливо до "руських", якими вони називають усіх без розбору громадян колишнього СРСР.
Конотопську трійцю поселили в таборі, що розміщався на території колишнього "Товариства боротьби за тверезість" – комфортабельного аналогу радянських лікувально-трудових профілакторіїв (ЛТП). Окрім українців там перебували курди, білоруси, росіяни, сирійці, африканці. Ніхто нікого не займав, усі терпляче очікували на відправлення до постійних місць перебування. Десь за два тижні, опісля прибуття ще десятка українців, команду з двадцяти осіб завантажили в автобус і доставили до міста Вюрцбург у північно-західній частині Німеччини, де розмістили у приміщеннях колишньої американської бази. Казарми розділялися на кімнати на семеро-восьмеро жильців кожна, тож Володька і Платон оселилися разом з п'ятьма сумчанами, а Людмила влаштувалася у сусідній "жіночій" казармі, де в кімнаті вже проживали три львів'янки.
Прибулим видали по вісімдесят марок на місячне прожиття і окремо по сімсот на літній і зимовий одяг. За українськими мірками це були неабиякі гроші. Вручили тимчасові "аусвайси", але покидати огороджену територію для пошуку роботи, дозволили лише у межах стокілометрової смуги. Насправді іммігранти витрачали тиждень на пошук роботи і тиждень на працю. Пересувалися автостопом, а працювали здебільше на приватному будівництві. Одного разу Платон і Володька сягнули далекого Дрездена, де побудували довгий паркан з профільного заліза, заробивши по п'ятсот марок на кожного.
Стародавнє баварське місто Вюрцбург історично відоме тим, що саме тут у ХVІІ сторіччі відбувалося "полювання на відьом", а перші письмові згадки про нього датуються VIII сторіччям. Наприкінці війни союзники скинули на нього 900 тисяч бомб, чим зруйнували його вщент. І хоча відбудовувало місто молоде покоління мешканців, воно подбало, щоб зберегти первозданну архітектуру у стилі бароко.
Вже опісля перших виїздів з зони, конотопці збагнули, що в Баварії панує суцільне потурання. Перші поверхи приватних будинків, що шикувалися вздовж доріг, повсюдно були обладнані крамничками, на вході до котрих, господарі просто неба розвішували товари, не переймаючись їхнім збереженням. Тож, проходячи повз, можна було зірвати щось з одягу, аби схопити якусь пляшку, і почимчикувати далі, наче нічого не було. Справжній урок дарівщини подала відмінниця. Вбралася на голе тіло в довгу спідницю та широку куртку, зайшла у найближчий супермаркет і, подовгу розглядаючи розвішений крам, непомітно підділа під верхній одяг пару комплектів супермодної білизни, блузку, светр – не менш ніж на чотириста марок. Потім набрала у сумочку марочних парфумів і засобів макіяжу та з гордо піднятою головою вийшла назовні, заплативши лише за те, що було в сумочці .
— Мама вчила, що до женихів слід ставитись з повагою, – розтлумачила вона друзякам.
Усім житловим комплексом колишньої бази завідував "хаусмайстер"* на ім'я Адальберт – літній чолов'яга у шкіряній камізельці, шортах і мисливському капелюху з пером. У таборі він опікувався порядком і видавав мешканцям дозволи на тимчасовий виїзд. Почувши, що поповнення прибуло з України, він, при видачі допомоги, похвалився, що його тато воював у Росії і, потрапивши у полон, до 1952 року відпрацьовував строк, як здається, саме у Конотопі. Там він, начебто, мав стосунки з гарненькою українкою і розпрощався з нею, коли та була вагітною. Тут Платон не розгубився і наплескав, що опісля війни містом блукали поговори начебто його бабуся з материнської лінії нагуляла доньку від німця, тобто його мамку, і тому не виключено, що вони з Адальбертом можуть бути родичами. Після цієї розмови хаусмайстер став поводитись з конотопцями краще, ніж з іншими: при нагоді пригощав сигаретами, а інколи й пивом. Тож, коли Люська звернулась до нього з проблемою виїзду, він без усяких відпустив її на два тижні до Штутгарту. Повернулася дівчина через місяць, трималась гордовито, хоча легенький смуток туманив її завжди зухвалий погляд.
— Що не прийняв тебе твій бахур? – зловтішно запитав Володька.
— Який він мені бахур? Познайомились за листуванням. Надіслав молоде фото, а насправді виявися старим, миршавим, ще й скупим. При зустрічі подарував перстень, збрехав що з брильянтом, але при прощанні, відібрав. Щоправда на зворотну путь дав триста марок. Але ж я з ним не спала!
— Це нас дуже, дуже радує, – буркнув Платон.
— А далі? План "Б"? Де твій план "Б"?
Виявилось, що "план Б" якраз проводить відпустку в Акапулько. Там, як
казали знавці, мужикам усе пропонується "під ключ".
— Хочу в Акапулько! – застогнав Володька.
Вахтерами на виході з бази все ще стояли американці під командуванням сержанта. Їх періодично інспектував офіцер з Хайдельберга, де розміщався штаб Четвертого об'єднаного тактичного авіаційного командування США, що якраз знаходилось у стані розформування. На початку жовтня звідти з інспекцією навідався красавчик-лейтенант, і відразу припав до ока заклопотаній Людмилі. Того дня пан Адальберт люб'язно відпустив ввірений йому конотопський контингент до наближеного села на святкування місцевого Октоберфесту. Люся помила голову, напахалася, накрасилася і прибралася у все вкрадене. Сидячи за пивом, що без міри виставляв Адальберт, друзяки не зводили очі з подруги, яка з жаром відстукувала місцеві танки.
— Красива ж чортяка! – вкотре признався Володька.
Тут духовий оркестр – труба, баритон, альт, туба і барабан – заграв вальс
"Дунайські хвилі", і лейтенант запросив їхню подружку. Він був стрункий, красивий, вбраний у білу нагладжену парадну форму і геть розкутий. Очевидно, що у Вест-Пойнті його гарно навчили вальсувати, бо коли вони з Люською закружляли переходами, усі інші пари зупинилися, стали колом і заздрісно аплодували. У перерві кралечка познайомила партнера з друзями. Його звали Гаррі, походив він зі штату Монтана, де батьки тримали традиційне сімейне ранчо. За пивом Гаррі швидко став своїм і до наступного виходу оркестру встиг детально описати техніку накидання ласо і тонкощі приборкання дикого жеребця. І хоча хлопці покинули школу жалюгідними трієчниками з англійської, під впливом баварського пива вони його розуміли.
Парочка відтанцювала ще два заходи, ковбой усадив подружку у джип і увіз до Хайдельбергу.
— За одним я жалкую… – з сумом зауважив Володька: – Могла б і нам дати по разу на прощання.
— Ну ти скажеш! А дівоча пліва що, нанівець? – бадьоро відповів Платон.
Подружка повернулась через місяць і лише для того, щоб повідомити, що
вони з Гаррі вже побралися. За нагальним проханням коханої, наречений навіть влаштував вінчання у руській православній церковці у Мюнхені. Людмила випромінювала щастя, і такою гарненькою хлопці її ще не бачили. Її блакитні, наче небо в церкві, шорти були настільки підрізані, що під блудливим вітерцем не довго було й завагітніти. Зате її довгі і стрункі ніжки, білі, гладенькі, з м'якими припухлостями на колінах, виблискували на усю довжину. Біла мережева блузка, сяк-так прикрита вузенькою джинсовою курткою, з-під якої рельєфно випирали тугенькі дівочі груди, була прозорою як чеське скло, і її глибокий отвір магнетично притягував погляди охочих.
— Хлопчики! Якби ви знали, як я вас люблю! За місяць Гаррі переводять до Штатів. Оце приїхала подякувати вас за усе і попрощатися. Гаррі! – вона
виразно зиркнула на чоловіка, і той, зніяковівши, вручив приятелям по сто доларовій банкноті.
— Хоч шерсті жмут, – прошепотів Володька, ховаючи бакси. Дівчина,
мабуть, щось почула, бо на додаток солодко розцілувала обох у губи.
— Не уявляю, що вона робитиме на тому ранчо? Невже корів доїтиме? – спантеличено пробубнів Платон, погравши пальцями услід джипу.
До кінця тимчасового перебування у Німеччині залишалося ще дев'ять місяців, і щоб заробити, хлопці мусили пометушитися. Вони узяли напрокат вживаний Фольксваген "Пассат" з мільйоном кілометрів на спідометрі, і налаштувалися швидше знаходити роботу. Найкращою з усіх видалось їм очищення лісів: по-перше гарно платили, щонайменше сто марок на день; по-друге Баварія предстала перед ними неймовірно мальовничою. Гори, прикрашені лісом, прозорі річки, сині озера… Українцям відвели ділянку в Альпах поблизу кордону з Францією. До лісів баварці ставились так, наче то не ліси, а приватні сади.