Сонячне проміння сипонуло Синьоцвіту просто в очі.
– Ось, Лицарю, й ворота в омріяний тобою край.
Дивовижної краси краєвид постав перед його очима: смарагдові ліси й луки, голуба річка, білі хатки, заквітчані рожевими садками, і золотий королівський замок в далині.
– Як гарно! Потрапити сюди вартувало всіх тих зусиль і років шукань, дороги та праці!
– Вітаю тебе, мій Лицарю, – до Синьоцвіта підійшов Кольоровий Коваль, тільки одяг на ньому вже був інший, врочистий і багатий, а на голові сяяла корона.
– Мій Королю? – вклонився здивований Синьоцвіт.
– Чи став тобі у пригоді мій меч?
– Так, ваша величносте, я переміг Сірого Дракона, – і юнак (він знову став молодим) показав на Веселкового Птаха. – Тепер Дорога між світами вільна!
Король-Коваль усміхнувся лагідно, але трохи журливо.
– Ні, мій любий Лицарю, ти переміг тільки свого Дракона. У кожного Сірий Дракон свій, і бій у кожного теж свій. І навіть меч.
"Ось чому ніхто з тих, хто знайшов Дорогу та здолав Дракона не повертається до рідного села… А як же Сіринка?.. Вона ж на мене чекає, вірить, що я повернуся з перемогою…"
Але Синьоцвіт не встиг здивуватися чи засмутитися. Бо до нього підбігла Сіринка (яку тут звали Золотинкою, бо серце мала золоте, а гарна була, мов та золота зіронька), обійняла його і поцілувала просто у вуста.
Гріх робить світ сірим, він ніби лихий дракон ховає від нас стежку до Божого раю, але Господня любов, коли приходить до нашого серця, знову повертає нам райдугу й перемагає усіх лихих драконів.