А потім наказав не приносити під деревами жертви лихим богам, але ховати для діток подарунки на честь народження Божого Сина, бо Він найбільший подарунок Бога людям". Я вже й забула, як звали того святого, але він ловко придумав: замість того, щоб задля чортівні якоїсь дітей убивати, ховати подарунки під деревом. А Ганс дістав світлину своєї родини, там він з мамою та сестрою. Я вже бачила її раніше, він показував. Подивився на них ніжно так, зітхнув: "Але ми з сестрою більше любили іншу історію – про те, як маленький Ісус прийшов у гості до двох дітей. Хочеш розкажу?" Я ствердно кивнула головою, – і я також ствердно кивнула головою, хоча бабуся знову дивилася не на мене, а кудись у далечінь. – Ганс казав: "Ти мене зрозумієш, у тебе теж є брат. Ми з сестрою дуже любили одне одного… І мріяти любили разом. У тій історії також були брат і сестра. Одного разу тато з мамою напередодні Різдва полишили їх удвох самих, мабуть до церкви пішли. Чують діти, хтось у двері стукає, відчинили, а на порозі хлопчик маленький стоїть, геть роздягнений, в одній сорочині, та плаче. Вони його завели до хати, обігріли, нагодували, поклали спати. Та на ранок дивовижний хлопчик зник, а ввечері янголи принесли до тих добрих дітей подарунок від Дитятка-Ісуса, адже той бідний хлопчик був насправді самим Ісусом. Принесли янголи дерево з раю, завжди зелене, таке, що листя на зиму не губить, ще й прикрашене золотими яблуками та срібними горіхами. Нам із сестрою дуже хотілося, щоб і до нас прийшов у гості Ісус, чи хоч би раз справжній ангел прилетів, тому завжди ми перед святом були дуже чемні. За святковою вечерею мама читала з Біблії історію народження Божого Сина. Навіть коли я вже вчився в університеті й обов'язок читати щовечора Святе Письмо для всієї родини перейшов до мене, на Різдво це все одно робила мама. В її вустах давні рядки Священного Писання, ніби оживали. Мені здавалося, що я бачу і Марію з Йосифом, що бредуть нічним Вифлеємом у пошуках притулку, і вертеп, і ясла з Дитям Божим, і пастухів, і янголів, і царів-мудреців, які принесли дари Маленькому Спасителю. Ось дивись, – він дістав із кишені листа, а з нього листівку-образок. – Подібний малюнок, тільки чорно-білий, був і в нашій родинній Біблії. Потім ми співали Різдвяні гімни, багато-багато, й обов'язково цей…" Він заспівав куплет однієї пісні, я не зрозуміла, звісно ж, ні слова, але мені вона здалася дуже сумною – наші колядки не такі, вони якісь бадьорі, радісні, а та була така сумна… Я її вже і по-нашому чула, по радіо передавали. "Тиха ніч" зветься…
Я кивнула головою, я її теж не раз чула.
Бабуся говорила зовсім тихо, чутно було, як Афіна муркоче в мене на колінах. Найдужче я боялась, аби бабуся не замовкла нині, не глянула на годинник і не полишила оповіді.
– Він заспівав тоді ту пісню тихо-тихо й так тужливо, що я ледь не заплакала. Й очі в нього такі сумні-сумні стали. "А вранці ми обов'язково йшли до церкви, а потім у гості до дідуся й бабусі – маминих батьків, потім до татових батьків… Колись у нашій церкві діти ставили Різдвяні вистави, де розігрували ті євангельські події. Я ще пам'ятаю їх, а сестра моя вже, напевне, ні, бо при новій владі ми їх уже не ставили. Я навіть встиг одного разу зіграти пастушка та двічі ангела. …На Різдво мама завжди, навіть у найскрутніші часи, пекла печиво з горіхами у формі зірочок…" І тут Ганс дістав із коробки пакунок солодких білих коржиків. Простягнув мені, я несміливо взяла одну чи дві зірочки, вони просто танули в роті. Ніколи більше я не куштувала такого печива. Навіть твоя мама – що вже випікає дивовижу – такого зробить не змогла. Покуштувавши, спитала, чому саме зірочки. Ми ж бо знали тоді тільки одну звізду – комуністичну. "Це на честь Вифлеємської зорі, що сяяла над вертепом, де народився Спаситель, і вела до нього мудреців із далеких країв. …А моя хрещена завжди приносила нам у дарунок шоколад". Він знову зазирнув до своєї коробки, всміхнувся й дістав із неї кілька плиток шоколаду в сріблястій фользі, дві з них простягнув мені: "Нічого не забули…" Я аж отеретеріла від здивування. Що таке шоколад, я знала – він був шалено дорогий і шалено смачний. Мені пощастило покуштувати якось шоколадну цукерку – і відтоді я мріяла працювати на кондитерській фабриці. Вже навіть була відпросилася в колгоспі, одержала паспорта й улаштувалася в Києві на тій фабриці. То що ж – тільки тиждень попрацювала, як війна почалася і нам сказали вертатися додому. А я ж так мріяла купити з першої платні цілий кульок шоколадних цукерок. Це зараз усе просто – прийшов у магазин і бери, що хочеш, аби гроші були. …А тоді! Куску хліба були раді. …Простягнув мені Ганс шоколад, а я й боюся його узяти, ніби скарб він мені якийсь дає. А він ще й припрошує: "Бери, Саню, бери, сьогодні усі люди обдаровують один одного. Знаєш, я так би хотів бути зараз удома. Я не хочу воювати. Ну який ось ти мені ворог? І яке багатство у вас із маткою під полом поховано, коли й долівка у хаті земляна. …Скільки тобі років, Саню? Дев'ятнадцять? …Я думав менше. Вибач, що мов до дитини до тебе. Ти, виходить, така ж, як моя сестра, вже зовсім доросла… Ти б могла бути моєю сестрою чи нареченою…" Він замовк і довго дививсь у вікно, я боялася поворухнутися, щоб не сполохати його думок. Тяжко тужити за домом, тяжко. "Мені мати листа написала, сумного-сумного, – врешті мовив він. – Їй уже три тижні, увесь передріздвяний час (якось він по-їхньому Пилипівку назвав), дивні сни сняться. Не побачимося ми з нею мабуть у цьому світі… Добре хоч не сама вона там лишилась у старості. Ти віриш у Бога, Саню? Ти любиш Різдво?" Я знизала плечима, – на цьому місці бабуся гірко зітхнула та знову подивилася на мене. – Що я могла тоді йому розказати? Про кутю з ячменю й узвар із грушок, ото й усе… Навіть дідуха в нас ніколи не було, здається, – завжди жмені зерна були жадні, не могли лишити цілий сніп жита для забавки. І колядок я небагато знала, і співати допутя не вміла… І церкви в нас із тридцятого року в селі не було. Я її й не помню. Кажуть, дуже гарний розпис у ній був. Геть нова церква була, десь на початку століття тільки возведена, а збудована на честь Івана Золотоустого. З неї потім клуб зробили, а попа нашого у Сибір, чи куди там ще, заслали. То він, той клуб, ще перед війною згорів – блискавка влучила, і всі документи нашого села ще від козацьких часів, усі-усі погоріли. Мені якраз мали паспорта дати – й не давали… Отак я промовчала, а Ганс подивився на мене з таким болем, тоді й каже: "Бог є, Саню… Є! Я завжди вірив у те, а зараз, на війні, найдужче… Інакше нема для чого жити. Надто темно все й безглуздо без Нього виходить… Спасибі тобі, мала, що слухала мою сповідь. Помолися зі мною сьогодні, хоч ми й вороги, – він посміхнувся гірко та зітхнув, – але Господь на небі для всіх один". І ми помолилися до Бога, щоб Він дав мир нашому змученому світові. За два дні наші німці від нас пішли, бо наступали вже наші, совєцькі… Ганс залишив мені свою ялинку і шоколад у сріблястій фользі. Тиждень ішли бої – ми всім кутком у льоху сиділи, у нашому й у діда Лавріна – бо найглибші були, а більше крім льоху ніде було сховатися, та все боялися, щоб нас не засипало живцем під землею. Бомби! Вибухи! Там стріляють, і там стріляють! І, не дай, Боже, хтось гранату в погріб кине! Страшно… А на наше Різдво вже у хаті празникували. Весь наш район тоді звільнили, німці аж до Житомира відступили. І так нас Бог зберіг, що і хата, й повітка вціліли – нічого не згоріло. І навіть шоколад у хаті, що Ганс мені лишив, і його ялинка. Я їх у запічок сховала. Ми довго тим шоколадом ласували. А зі срібної фольги я різдвяну зірку зробила, не совєцьку, а Вифлеємську. …Я до того ніколи не задумувалася, що то за празник – Різдво, аж доки мені Ганс-німець не розказав. Та оповідь мені довго серце гріла: про Марію, про Йосипа, котрі заночували в повітці, про Ісусика в яслах біля корови, чи пак вола… А потім забулося – війна, німці пішли, наші прийшли, фронт проходив якраз по нашому городу, і досі ніяк ті гільзи не визбираємо, як картоплю копаємо, так жменю і знайдемо… А далі голод, у колгоспі тяжка праця – чоловіків же немає, одні жінки, навіть старі баби та діти робили до знесили. …Оце яка свобода прийшла про Бога говорити – і по радіо, і по телевізору, і колядки які гарні нині співають! І церкви знову відкривають, слава Тобі, Господи! Як почула я знову ту біблійну історію про народження Божого Сина, так мені одразу й згадався німець Ганс, і його ялинка. І так легко повірилося мені, що Бог є! Коли на війні, на чужині людина залишається людиною, а не стає звіром, то певно, що Бог є.
Бабуся підвелася. Я теж, посунувши кицьку з колін на стілець, заходилася мовчки прибирати зі столу. Але бабуся ще не скінчила, і я знову завмерла з тарілкою в руках.
– Він мені нещодавно наснився був, Ганс. Каже серце, що загинув він тоді, бідака, у грудні 1943-го, не дочекалися його мати з сестрою, навіть, де могила, не знають… Надто добрий він був для війни, надто світлий. Як й Івась наш. Його тоді в березні 1944-го до армії забрали, а восени вже й похоронка прийшла. Десь у Польщі, під Віслою. Нам з мамою років із тридцять тому від Червоно Хреста лист прийшов із фотографією могили його. Які добрі люди за нею доглядають? Я, коли ми загиблих ховали по тому, як фронт пішов, весь час думала – ось наші, ось їхні, а десь же в них усіх матері, ждуть, сподіваються. Піввіку по тій війні минуло, піввіку... А, може, таки вижив, вернувся додому? Дай йому, Боже! Я так ту ялинку берегла, так дорожила нею. Не знаю навіть, куди вона пропала, десь у п'ятдесятих, уже як у мене трійко діток народилося – взяла та й пропала. А в шістдесятих, як твоя мамка до школи пішла, стали в школі та клубі ялинки на Новий рік ставити, прикрашати. Тільки, що звізда на них була не Вифлеємська, а таки совєцька, та й Різдва в нас все одно не було, не дозволяли. …А ще Гансів образочок той часто згадувала, він мені схожий ніби на ту листівочку, що ти торік прислала. Отаке воно життя складне, онученько, – і вороги бувають людьми, і свої часом нелюдами. І таких чудних людей Бог нам посилає, що й дивуєшся, і забути не можеш… Та досить уже на кухні сидіти, ходімо спати.