Воскресіння
А мені б ще додому і хай буде свято,
Де по небу знайомім ходить радісна хата,
Пригорнуся до неї, землі поклонюся,
Наридаюсь, наплачусь, навік залишуся.
І воскресне вона, бо святі ж воскресають,
Наче знята з хреста, та хрести ж підіймають,
Над усім, що було, і ще віриться — буде,
Не пройшло, не пішло, хай збираються люди.
За великим столом, на велике причастя,
Ми ж прийшли, бо із нас оцей край розпочався.
Підіймемось над світом, де небо і зорі,
Де вишневі сади в павутинні прозорім,
І висока трава, що давно усе знає,
Ми прийшли, щоб пройти, хай нас вічність згадає.
Де шумить ковила, посивіла від горя,
Де ущерть нам війна всім насипала горя,
Де ми вийшли з глибин, як святі пекторалі,
Де ми всі як один, ті, що не помирають.
А ідуть, та ідуть, волю взявши в поклажу,
Білі воїни путь нам посвітять відважно.
По корінню тепер можна нас пізнавати,
Пуповина вросла, коло кожної хати.
І намолений простір стає усе вище,
Повертаєм до себе, неначе на віче.
Тут і правда, і біль, і оте, що з народу,
Бо ми всі як один українського роду.
Присвята Нестору Махну
Та, чуєш Батьку, ти уже вставай!
Немає діла тут у нас без тебе.
Горить наш край, болить наш рідний край,
Немає місця на землі й на небі.
Ти тільки свисни, хлопці тут як тут,
Одним кошем до тебе позлітають,
Бо як нам, Батьку, нині перебуть,
Коли кацапи волю забирають?
Вставай, рідненький, вже така пора,
У ножнах шаблю нічого тримати,
Бо мама плачуть, плаче дітвора,
Ридає в місті нашім кожна хата.
Веди нас, Батьку, хай земля гуде,
Хай дико виє проклята вражина,
Бо все, що є в нас, то воно святе:
І степ, і воля, й мати Україна.
Гора
Не підніму цю гору, така гора важка,
Там пам'ять коло двору і хата в рушниках.
Така вона красива, тендітна і легка,
Там я була щаслива у всіх своїх роках.
І вечір коло серця, приліг і задрімав,
А ніч вона пасеться — як треба — у лугах.
Ляга туман на Гайчур, на спомин мій ляга,
Там ще мій давній пращур рубає ворога.
Він знав усі дороги, таємні стежечки,
Іще оту, до Бога, що видно з-під руки.
Зійду і я на кручу крутезну, як життя,
Внизу земля болюча, замішана в сміття.
Не вірю, ще не вірю, хіба це так бува?..
Хай кожному по вірі, а вічним — сон-трава.
Зіпхну камінну груду, що в серці й голові.
Ми мусимо, ми будем! Бо ми іще живі!
Тут сатана щасливий правив бал.
Горіло так, як начебто дуріло,
Музей спливав між вогняних дзеркал,
Як велит падав, лиш стогнало тіло.
Прожив багато, так, як мудрецям
Набрала доля на життєвих п'яльцях,
Він скільки бачив, а ще скільки знав,
Що не злічити всіх подій на пальцях.
Він не кричав, приймав життя як є,
Навколо люду людно вирувало,
Він помирав і думав про своє,
А може і про наше, що пропало.
Упала ніч, розгублено-німа,
Такі на смерть бува приходять ночі,
І був це час, коли ішла війна,
І безпорадний Бог відводив очі.
Прокляття
Що ж ви натворили в Україні,
На моїй омріяній землі?
Тут по кожній пустці бродять тіні,
Наших душ прибитих до землі.
Що ж ви натворили, діти вражі,
Варвари безумної "страны".
Отака немислима зараза,
Брешете усім: "Та то ж не ми..."
Вже ж не ви, з очима людожерів,
Вже ж не ви, бо вбралися в святе.
Забрехались світові в етері,
Мізки людські з кавою п'єте.
Будьте прокляті на всі століття,
На усіх земних материках,
Нездорова нація у світі,
З кров'ю українців на руках.
Безсмертя
Куди не гляну в нас війна, війна у нас, ви знаєте?
Така війна, що всім вина, що брязка, клаца, лає.
Собаки навчені любить, коти знімать поранення,
Ручними стали голуби, що в путь несуть останню.
А у раю, там у раю, де смерть, навіки смертна,
В своїм останньому бою, солдат кує безсмертя.
Безсмертя зна, на те воно із вічністю у тузі.
За ним поранена весна, за ним кохана, друзі.
За ним усе, за що ішов, за ним болючі будні.
Безсмертя — це така любов, де ходять незабутні.
З ОСЕНІ БОЛЮ
Я стою на початку свого кінця,
Іще тільки стою на початку.
Доля в тіло моє вже давно вбила цвях,
А життя лише ставило латки.
І боліло мені. І було – як було…
І горіла – як вся Україна!
Це десь в іншім житті:
Біла хата, село,
А тепер ми із ними – руїна!
І кочують народу мого жебраки
По усенькому білому світу.
Все іде – як іде,
І минають роки.
Десь ростуть ненароджені діти.
І наважилась я закричать на ввесь світ:
"Зупиніться, багаті і ситі!".
Це Шевченко для нас залишив "Заповіт",
Та степи наші кров'ю залиті…
Ходять цвіту земного красиві мужі,
Кулі в тілі, отам, на тім світі.
Боже милий, спаси мій народ, збережи,
Кістку кинь ненажерливій свиті.
Я пройшла по стежках, де буяла любов,
Де сонців в кожнім гені по вінця.
Я бажаю вам, люди,
Лишайте в собі цвіт вкраїночки і українця.
І коли піді мною не стане землі,
І піду мандрувати по світу.
Ви приходьте у гості в мої білі сни,
У вишиваних льолях із літа.
Залишаю вам сонце, і море, і степ,
Сині хмари розсуну, як стіни.
Залишаю тепло на болючій Землі
Із величним ім'ям – Україна!
Ліричні вірші зі степу
Я ВИЙДУ ЗА ТЕБЕ ЗАМІЖ…
Я вийду за тебе заміж...
І стану дружиною для поцілунків, лунків,
Я приручу твоє серце, щоб стати на щабель ближчою до Бога, а у хвилини сімейного дозвілля я стану семидільницею, семитільницею на твоєму тілі.
І ніхто хай не здогадується у якому віці на цій сторінці я ще була молодою…
Гей, гой-я, гей, гой-я…
***
Закричалось і затужилось,
Степ обіцяне віддає…
Як любилось " не долюбилось,
Хай святиться ім'я твоє!
Білий світе, на білі крила
Ти візьми мене ще, візьми!
Я ж любила, не долюбила,
Середзим‘я, серед зими.
Білим небом накрию хату,
Нічці, ніченьці постелюсь.
Нагукаю його на свято,
Біле вогнище розпалю.
За снігами, за білим, білим,
Спрагу в келихи розіллю.
І на білім, на білім тілі
Всі гріхи свої відмолю.
Біле сонце іде зі сходу,
Долі в ніженьки помолюсь.
І в степу на самісінькім споді
Відлюблю, як ще не люблю…
Заспів
Ой, леле, леле, – день пливе за хмари,
Ой, леле, леле, що там за біда?
Ордою йдуть чи турки, чи татари,
Чия ж оцього разу та орда?
Чия, чия? Поляни чи древляни,
Чи половецькі сіті на вітру?..
Мовчать, мовчать насуплені кургани
Лиш тирса вслід посвистує: "Ату!..."
Ячить красуня в небо половецька,
Кульбаба їй у очі сипле цвіт,
І на щоці сльоза уже, здається,
І серце обертається на схід.
Була ж вона для когось незвичайна
І вимріяна, бажана була.
І бились войовничі половчани,
І скіфи не жаліли свій булат.
Тепер отут в степу стоїть торішня,
І кличе серце серденьком: "А-у-у!!!"
І вже не баба, а висока пісня
Ногами розколихує траву.
Зайду у степ глибокий на світанку
І за світ серце випущу – лети!...
І кличе хтось: "Чарівна половчанко,
Світи ж мені іще, не одсвіти…"
Половчанка
Я Вас украла посеред зими,
Украла — очі небом зав‘язала.
Десь я, десь Ви, іще немає "ми",
Та закрутилася земля і стала.
Жінки – вони спиняють час на мить,
А потім душі грішні п'ють уволю.
Це " як окраєць сонця відломить
І обпектися, й не почути болю.
Гукаю Вас, маню у вільний степ,
Де нас пізнає кожна кураїнка.
Там баба мудрим поглядом пряде,
Давно знайома скіфська українка.
Питаєте: це ж із яких країв
Я так ішла… І коло серця стала?
Ви гляньте в очі баби і мої,
І більш нічого. Я усе сказала…
Спрага душі
Іди, іди, і будем раювати,
Горить вже тіло не одну добу.
Бери мене чужу і не засватану,
Неси мене, як прокляту судьбу.
За білий світ, а чи за край, не знаю,
Туди, де тіло з тілом відболить.
Де арфа серця щось таке співає,
А губи шепчуть: "Пить, любити.., пить…"
На золотому березі печалі
Візьми мене і вже не загуби.
Ми чверть століття, Господи, мовчали,
І гріли небо, наче голуби.
Гніздечко звий у пазусі, на денці,
Таке маленьке, щоб ніхто не знав.
Я поселюсь в твоїм великім серці,
Серед васильок, грициків і трав.
Сьогодні так любити вже не модно,
Скажи, де так востаннє раював?
Чи рай отам, де сонце йде зі сходу,
Чи рай отут, де ти мене пізнав.
Свято половчанки
Учора приходило свято,
Бо вчора була неділя.
Стрічала його радо,
Як водиться, хлібом-сіллю.
Садила його на покуті,
Поїла його чар-зіллям.
І падало серце покотом
На щедрім оцім застіллі.
Стелила м'якеньке ложе,
Це бачили тільки стіни.
А ще я була гожа,
Легесенька, як пір'їна.
І бажана, і красива,
І в щасті своєму радісна
А ще я була щаслива.
Маріє Пречиста, радуйся!
Бо вчора була неділя,
Бо ще у вазоні свято
І поцілунки на тілі,
І усміхається хата.
І засинаю тепло,
Серцем твоїм помічена,
І лебедить над степом
Пісня кохання вічна.
* * *
А нам з тобою вже ніяк тепер,
Бо неділимі ми, як Україна,
Я жду тебе у п'ятницю, четвер,
У всі віки, які чекать повинна.
А ти мене попробуй розбери…
Таких, повір, найперших розбирають…
Гудуть в моєму тілі явори
І золоті веселки визрівають..
Громи лежать – не треба їм меча,
Приручених пасу в розкішнім слові…
Я – українка, з мене степ почавсь:
Із вічного, із вірного, з любові…
* * *
Не вмовляла вечір – сам прийшов:
"Тупу-туп, гоп-па!"
Не чекала милого та зустрівся гречний:
"О-па-па!"
Він прийшов із буднів.
Гомоніли люди навкруги: "Ги!..",
А я привселюдно
Цілувала блудно –
Мерли вороги.
Ой ви, воріженьки,
Ваш мізочок – жменька
Ось така…
Я ж у тата й неньки
Одна однісінька – розтака…
Він іде за мною,
За мною одною,
І земля м'яка…
Тулюся до нього,
До нього одного – ось яка…
Гойда, гойдалочки,
Падали зірочки,
Та до мене в двір.
А я його схочу – горе перескочу,
Буде поговір…
* * *
З моєї постелі грішної ростуть вірші,
тягнуться до тебе, до Божого причастя, до щастя.
І стою я тоді перед світом, намолена тобою,
І ряснію, яснію, і квітну любов'ю…
ПЕТРІВ БАТІГ
А ти зустрінь мене в степах,
Де ходять хмари бурунами
Де теплий вересень пропах
Лелеками і гарбузами.
Я поведу тебе туди,
Де зайченя дріма під мохом.