Спершу ввели великий податок на садки — за кожне дерево мусив господар платити до державної скарбниці. Та люди не мали таких коштів — цілий рік треба було працювати, щоб заплатити за такий садок, як оце в нас нині. Хто не міг платити, то до нього приходили й вирубали дерева круг хати — і яблуні, й груші, й сливи.
— І в нас вирубали?
— І в нас. Усе, крім однієї груші-дички, бо побачили, що вона не родюча. Тому й лишили. ...Заплакали люди — сумно без садка біля хати, голо. Не біліє весна квітом. Не пахне літо яблуками. Нема тепер дітям ласощів. Але жити можна — то треба жити... сіяти хліб, саджати бараболю, городину, порати худобу. А наступного року ввели великий податок на корів і коней, на свиней і курок. Хто не міг заплатити — приходили й забирали скотину. Тяжко стало — ні молочка, ні яєчка. Сухий хлібець і пісна картопля. Але треба далі працювати, біля землі ходити. А тоді. Була якраз осінь, як оце зараз, прийшли "буксіри" — це такі ледацюги були, що не хотіли коло землі трудитися — й почали в людей забирати й зерно, й картоплю. Все-все. Казали, то державі треба. А ви, люди, живіть чим хочете. А як бажаєте мати миску баланди, то ходіть робити у колгосп. Забрали все-все — й вивезли. Й не стало чого їсти. Почали люди мерти від голоду. І старі, й молоді, й діти. Було в селі пів тисячі дворів, а за рік лишилося хіба з двісті. Так люди мерли, що й ховати не було кому. Їздила від колгоспу підвода та збирала покійників по дворах, кидали їх до рову глибокого, одного на всіх, і присипали трохи землею, а наступного дня знову кидали до нього мерлих. А бувало й ще живих із мертвими ховали. Страшно. Усі, хто той тридцять третій пережив, наступного року до колгоспу записалися. А хто не записався, того на чужину вислали, на північ. І назвали куркулями.
— Бабусю, а як ви пережили той "тридцять третій"? — я не зрозуміла, що тридцять третій, то просто 1933 рік, один звичайний рік у ланцюгу століття. Мені здалося, що то якась особлива назва для голодного року й це містичне число ніби вкарбувалося в моїй голові вже назавжди. — Це ж не можна цілий рік нічого не їсти. День можна, два. Тьоті, як операцію робили, то вона три дні не їла. Але цілий рік не їсти не можна.
— Що ми, дитинко, їли?.. — бабуся зітхнула. Її погляд знову блукав у далині десятиліть. — Як забирали зерно, то все забрали — і пшеницю, й овес, і ячмінь. Навіть те, що на насіння було — забрали. І картоплю — всю чисто. Лихі ті "буксі— ри" були. І якби ще чужі нелюди, а то свої ж, односельці. Навіть квасолі вузлик забрали. Хіба совєцькій державі той вузлик треба був? Певне, що собі. Але чогось торбу з маком лишили. А того літа, в 32-му, дуже мак уродив. Ото кажуть: сім год мак не родив — і голоду не було, а того літа такий багатий уродив, що й диво. А голод прийшов. .То ж мати цілу велику торбу маку навіяла. І чогось "буксіри" той мак не забрали. А ще ми якраз щойно кукурудзу були перелущили та ще качани не викинули. То зерно, звісно, забрали. але мати терла ті качани і з них робила коржики. А ще тоді вродила цибуля. То ми пекли її в жару, в попелі.
Але найбільше нас виручила грушка-дичка. Ох та грушка! Ангел Божий, а не грушка! Не було на ній грушок роки зо два перед тим, а тої чорної осені вона зродила так рясно, як ніколи в світі — цілий мішок мати насушили. І були ті груші дрібнесенькі, як біб, а солодкі-солодкі, наче мед. І це стільки грушок і цибулі було в нас знову тільки в 46-му, коли після війни теж голод був. Ото мати візьме, та потре тих грушок на муку, та додасть маку, та кукурудзиння, та насмажить млинчиків. А навесні в ті дні, що ходила до колгоспу, за день роботи приносила жменю дерті чи макухи, а ми з Івасем теж не гуляли — за день нашукаємо якоїсь кропиви та пшінки, та лободи, то й маємо увечері кашу таку зелену. І так оце рік протрималися, що й навіть не попухли. А далі трохи легше стало.
— Бабусю, а це тільки в нашому селі такий голод був?
— Та де ж, дитино, тільки в нашому! По всій Україні. Немає такого села, щоб він не зачепив. Це в нас тільки половини дворів не стало, та ще хутір пропав. А є такі села, де до душі вимерло.
— І всі-всі люди бідували, як оце ви?
— Ой, мала, бідували ще гірше... В нас же якась цибуля лишилась, і маку торба, а головне, грушки. Цілий мішок. А в декого й того не було. Проте. Жив у нас через яр чоловік один. То колись моя мати з його жінкою дружили. Мати ж моя, прабаба твоя, ткалею була — на пів села ткала. Ото буває, як занесе вона тій сусідці полотно, то та і заплатить, і якогось коржа нам з Івасем на гостинчик передасть, жаліла нас, сиріт. А чоловік її партійний був і, як колгосп робили, то в коморі працював. То ж у них на столі завжди достаток був — і хліб, і до хліба. Дізнався він якось, що його жінка сусідці потай шматок вділила й насварився дуже. Більше нам ніяких гостинчиків не перепадало. І навіть тієї осені, як усе в людей забирали, то його хату обійшли — бо він колгоспний, та ще й начальство. Тож коли усі вже голодували, у них іще хліб на столі був. А на весну вивезли з села все зерно. то і йому також урвалося. Похворіли в нього діти, не звиклі їсти колгоспну юшку з бур'яну та дерті. А йому з горя кров у голову вдарила. Прибіг він якось до матері, увірвався в хату, схопив її за свитку й трясе: "Скажи, відьмо, чого в тебе діти вже скільки місяців хліба не нюхали й живі-здорові, а мої попухли й лежать колодами?" Ми на печі принишкли — страшно: дядько, мов той ведмідь у кожусі, а мати худа, зморена, в латаній свитині. Мати стала, ставно так, аж виросла наче, подивилася йому в очі та й каже: "Бо мене Бог на світі держить! Бог і правда!" І він якось ізнишк тоді, ніби й поменшав, розвернувся та мовчки пішов. Проте змилувався тоді над ним Господь, одужали його діти, — оте "Бог і правда!" навіки закарбувалося в моєму серці.
Вже давно був перемитий посуд. Я помогла бабусі перетерти його та сховати в мисник.
— Отаке воно, дитино, було в світі, як я малою була. Не дай, Боже, нікому! Тож ти шануйся! І хлібець святий шануй — бо він дар Божий.
Того дня я мала багато роботи: наче білочка, збирала горіхи, що натрусив за ніч вітер, разом із дідом різала гарбузи — вибирали насіння, а решту кришили корові й телятку, палили бур'яни на городі, а потім ще й варили свинячу картоплю. Натомилася. Але все ж увечері, коли бабуся мене помила та вже постелила спати, я дістала книжку казок і мовила:
— Бабусю, як ви у школу не ходили, а я ходжу, то давайте я вам почитаю казочку перед сном, — і раптом заплакала. Цілий день не плакала, а от увечері, коли вкладатися, взяла й заплакала. Так мені стало шкода моєї маленької бабусі, і її братика, що давно-давно загинув на війні, і прабабці-ткалі, котрої я теж ніколи не бачила, проте вона лишила по собі домоткані рядна та строкаті доріжки. Й усіх-усіх покривджених, замучених, закатованих, заморених. — Я тут казку знайшла про панну і золоту грушку. Там ще була лиха відьма, що спершу забрала в панни хату, потім зарізала корову, що панну гляділа, а потім хотіла зрубати стару грушу. Але все добре скінчилося — панну сам князь посватав.
***
Минуло десять років. Знову осінь золотою панею ходила по світу. Приїхали в село.
У хаті й досі пахло бабусиною любов'ю. Пахло піччю й чеканням. І зелом, і сушкою. На столі стояла банка молока — купленого в сусідки. Городами пливли гіркуваті дими від спаленого картоплиння. Вже пів року, як бабуся пішла. Пішла до Бога. Ніби на хвильку вийшла до сусідки потеревенити. Тому в хаті й обійсті досі пахло бабусею. І дитинством.
Але й дитинство теж пішло. Я вже була студентка. Студентка університету.
В мене десять професорів і ота-акенні товстющі книжки. Приїхала в село не на канікули — у свою першу наукову експедицію. Завідувач кафедри історії мобілізовував добровільних помічників, які збирали б свідчення людей, що пережили Голодомор. Зранку з нотатником я обійшла усіх старших людей на селі... "Мені б журналістський диктофон! Ох." Розшифровувати записи малася наступного дня. Бо по обіді ми з мамою ще поралися в садку — збирали останні зимові груші. Обривали їх з дерева, складали в ящики й ховали в погріб, а там вони достигнуть. І будуть солодкі й соковиті, з ніжно-рожевою м'якоттю. Усі мої друзі чекають на грудень, коли я пригощатиму їх нашими грушками. Таких грушок немає ніде в цілому світі — їх щепив мій покійний дідо, давно-давно, ще як мама малою була.
Ми вже верталися до хати. Зупинились на хвильку біля дровітні. Вітерець, легким порухом крила, обсипав нас дощем із золотих червінців. В цієї старої груші-дички, що в малиннику, листочки схожі на дрібні монетки. Але жодної груші. Я зітхнула:
— Все життя мрію покуштувати хоч найменшеньку гниличку з цієї груші. А вона ніяк не вродить.
— Та. — й собі зітхнула мама, — я теж ніколи не бачила з неї грушок. Аж не віриться, що тоді, в 32-му вона врятувала нашій родині життя. Тоді моя баба насушила з неї цілий мішок, дрібних, як біб, та солодких, як мед.
Вітер знову кинув на нас жменю золота. Мама ввійшла до кухні. А я все ще стояла, завмерши. Згадала дитинство. Перші шкільні канікули. Перехрестившись, вклонилася в бік старої груші. Крізь чорні корчуваті гілки виднілося небо — вже багато червінців обтрусив із груші осінній вітер. І раптом помітила, що те чорне вузлувате віття дуже схоже на струджені руки моєї любої бабусі. А ще на крила. Крила скорботного ангела.