На хуторі, правда, мобілка не ловить, однак, у селі бере, поштарка звідси й телефонує, коли треба.
Стало вечоріти. Підмерзає, рипить під ногами, однак, від такого тільки веселіше. Раніше мокра стежка ковзала під ногами, а тепер твердо. Добре, коли знаєш куди йдеш, коли туди, де чекають, де зустрінуть. В'ячеслав мимоволі подумав, що йде не в гості, а вертається додому, немов той бусел, що скоро прилетить до бабиної хати й зів'є гніздо на дерев'яному стовпі, з якого тягнуться електричні проводи.
У вікнах світилося, знать баба Сянька ще не спала. Потягнув за клямку – зачинено. Постукав у вікно:
– Баб Сянь, відкрийте, то я – Славчик!
– Хто-хто? – мабуть, недочула баба. – Кого там принесло поночі, я вже лягати збиралася?
Проте брязнуло засувом, двері відкрилися, з сіней пішло хатнім теплом. В'ячеслав переступив через поріг і вийшов на світло.
– То ти, Славчику, чи то мені здається?.. Де ти взявся, на ніч глядючи?.. Заходь-заходь!.. А я все думаю, хто то має прибитися, цілий день сьогодні кіт на вікні вмивається – гостей виглядає.
Не обіймалися, не цілувалися, бо не заведено, але радість зустрічі від того не поменшала. Баба Сянька заметушилася, стала діставати на стіл, що мала поживного – дорогого внука пригощати.
– От не чекала, то не чекала такого гостя дорогого, не думала, що внучок приб'ється… Ти надовго, Славчику?
– Та хотів би подовше побути, може місяців зо три, якраз роботи зараз не маю, звільнився недавно, нової ше не знайшов, вирішив скористатися моментом – рідні місця провідати, вас побачити, може когось із старих друзів зустріну.
– Аж на три місяці?.. Чудно… ти стільки ніколи не гостював, як з доми виїхав… Може зі свею посварився?.. Га?
– Ні… ну хіба, шо трохи… Але не це головне. Кажу ж: захтілося рідні місця провідати. Хочте вірте, хочте ні, а часом сняться мені наші поля, перелісок, пастовень, двір, хата… Тягнути стало.
– Старієш… На старість всіх тягне.
В'ячеслав з такою охотою взявся за господарство, що аж не зчувався, коли вже й день закінчувався, темінь у хату просила. Став порядкувати, наче збирався тут назавжди залишитися. Підправив огорожу, вкопав нові стовпи замість підгнилих, жердки приладнав до стовпів – теж нові. Замість штахет заплів вербовими патичками – жовтаво-зеленявим і трохи червонястим тин вийшов. Такий би і для гарного столичного ресторану підійшов, де під старовину дизайнують. Крівлю на хаті підбив-підшив, аби не протікало. Замішав глею з піском і комина полагодив, бо кілька цеглин із нього вилущилось. Двері підтесав, бо скособочились і важко закривались. Сажу в димоході потрусив-вишкреб, у колодязі дашок поміняв, бо геть протрухлявів. Курям нове сідало зробив, почистив коло них, бо давно вже тут ніхто цього не робив. Немічна баба Сянька лише курей тримала, але й біля них вже не мала сили ходити.
За роботою все ніяк не міг спромогтися на село вийти, з приятелями зустрітися, як намічав. Лише баба Сянька компанію складала, не втомлювалися разом згадувати, розповідати: що, коли, хто, де й з ким. Здавалося не переговорити.
Однак село є село. Чутка, що Славік повернувся й хазяйнує коло бабиної хати швидше всякої пошти рознеслася. Друзяки не чекали, коли столичний гість до них навідається, самі поспішили. Заходили, здоровались, чаркувались. Бувало й кепкували: "Шо, вигнали з того Києва, чи шо?.. Може жінка покинула й будеш нашу собі кралю шукати?.. От скажи, шо в нас у селі краще, ніж у тому бетонному нагромадженні! В нас огірочка зірвеш – це тобі не з магазину!".
В'ячеслав провідав батьків у райцентрі, провів з ними два дні, затим знову повернувся на хутір до баби Сяньки. Тут він почувався найкраще, тут відчував душевне тепло.
А сонце тим часом пригрівало все більше та більше. Спочатку лише кругом хати зазеленіло-завеселилося – пролісками, тюльпанами повискакувало з землі, а там, як почало все гнати вгору, до сонця, тільки встигай помічати. Затьохкало-защебетало-закувало-зацвіло, обдало щемким-духмяним від кущів бузку, жасмину, черемхи, засіялось по траві жовтими кульбабками. Так стало радісно споглядати на світ, немов дитинство вернулось.
Дуся приїхала на велосипеді. Нібито до баби заглянути, справитися про здоров'я, як не як – місцевий фельдшер, має думати про старих одиноких. Але очима відразу на Славіка – так радісно-привітно, неначе рідного сина побачила.
– Привіт, Славіку!.. Скільки зим!.. Сто літ скоро мине, як тебе бачила!.. Ти знаєш: мало змінився, ну хіба сивини трошки схватив десь, а так ніби й роки не позначилися. Добре тримаєшся, жінка, мабуть, зарядку змушує щоранку робити?
– І про тебе таке ж можу… зберіглася, наче в холодильнику сидиш цілими днями… Он, як на веліку гнучко прогинаєшся! Якщо не знати, хто їде, можна подумати – сімнадцятка!.. Тобі й зарядки не треба!.. За добрим чоловіком, напевно.
– Ха!.. Я – перша про жінку, а ти ніби повз вуха.
– Як так тебе цікавить – жінку маю, не розведений.
– А я сама… однісінька… Ніколи за чоловіком не була. Так вийшло… шоб довго не розказувати. От фельдшерую в селі, якшо треба буде – звертайся, з великим задоволенням вколю тобі шось, або таблеточку гірку випишу, можу й підсолодити, як захочеш.
– Не дражнись, а то завезу в ліс, і там покину, будеш знати, як до жонатих приставати!..
– Коли повезеш?.. Зарання скажи, шоб я знала, шось тепле з собою візьму!
– Ох і халєра ти, Дуська!.. Геть, як була колись.
– Я – така!
Дуся обдала сміхом, а там і забула за чим приїжджала, крутнула велосипедом і подалася в бік села. Залишила після себе привітні очі, гнучку поставу й заразливий регіт-сміх. Аж закрутилось щось у середині в Славіка, щось таке спокусливе, з раптовою симпатією, немов у тих випадкових супутників у поїзді. Аж настрій сильно піднявся, навіть співати-мугикати почав. Згадав, що насправді ця симпатія давно, ще в школі, з'явилася. Тільки тоді хлопець ще не доріс до любовних стосунків, побоювався дівчат, не знав, як до них приступитися, лише поглядом часто видавав себе. А Дуся за тодішніми правилами не могла почати першою, проявити якусь ініціативу, бо сказали б, що сама на хлопця вішається, насміхалися-соромили б. Лише одного разу вдалося Славіку й Дусі зблизитись, коли на шкільній сцені Лукаша й Мавку грали. Вивчені напам'ять слова персонажів говорили немов свої, немов ті, що хотіли б сказати одне одному. Може б і мало те все продовження, але школа закінчилася, розлетілися учні – хто куди.
Баба Сянька, підгледівши сцену зустрічі, стала глузувати:
– Шо, стару подружку свою здибав?.. Скажи: гарна ше!.. Вона в нас така!.. Кажуть: шо й молоді хлопці чіпляються… Та нікого не підпускає… Може тебе жде?.. Га?.. Дивись мені, скажу жінці, вона тобі покаже подружок!
– Ай, чого ви ото починаєте…
У лісі пішли весняні гриби – сморчки. В'ячеслав внадився їх збирати. Щодня виходив на це тихе полювання. Їсти гриби, то таке, а от збирати… Кожного разу, коли знаходив купку грибів, почував таке раптове задоволення, немов вигравав у лотерею. Ніде більше в житті удача не приходить так часто. Раз – і привалило, ще раз – і знову повезло. Повний кошик – повно малої тихої радості. Ідеш додому злегка щасливий.
– Славчику! – мовила баба Сяня до внука, – як побачиш може десь кущ багна, вже цвісти має, то нарви, засушимо, буде взимку чим простуду-кашель лічити. Та й так люблю пити з нього відвар. Запашний він мені дуже, краще всякого купованого напою. Ти ж пам'ятаєш, який він із виду, не забув?.. Білим таким цвіте…
– Чого це я маю забути, ви вже геть мене за городського маєте, ніби я не тут виріс. Побачу – наламаю.
Однак скільки не ходив В'ячеслав лісом, багно ніяк не встрічав. На знайомих місцях, де колись було його так багато, що не розминутися, виріс густий ліс, який затінив усе під собою, кущам життя не давав, закрив від них життєдайні сонячні промені. Це трохи досадило чоловіка – хотілося бабі Сяньці приємність зробити, забезпечити на зиму ліками й духмяним напоєм.
В пригоді стала Дуся. Знову випадково перестрілися. У сільський магазин за хлібом ходив, а поряд фельдшерський пункт. Жінка з вікна побачила, до себе запросила.
– Славіку, заходь не цурайся!.. Посидь трохи в мене, розкажи щось, а то поїдеш назад у свою столицю й знову десять літ не побачимось!
Білосніжний накрохмалений халат робив Дусю ще більш привабливою, якоюсь, мовби наскрізь чистою, до якої боязно підступитися, аби не порушити цієї чистоти. Свіжість і бездоганний порядок у кабінеті, заспокійливий, для В'ячеслава, запах медикаментів – здавалося, ще більше підсилювали враження незайманої чистоти.
– Я тут ніяких пригощань не тримаю – як не як – робота, не чаї ганяти сюди йду, так шо вибачай!..
– Забий! Які там пригощання… В тебе тут так затишно, шо й без пригощань обійдеться. І ти така!..
– Яка така?..
– Ну гарна ти… Гарна!.. Як кажуть: сам би з'їв, та грошей нема.
– Ладно… З'їв би він… Про жінку свою не забув?.. Ото ж то й воно… Але так тому й бути, за те, шо компліментом нагородив – віддячу. У мене тут у шафі настоянка глоду є – майже чистий спирт, може по краплі – за нове знайомство. Ти ж не той, шо колись був – жонатий, столичний тепер… І я вже не та… То шо – будеш?
– А давай!.. Настоянки глоду я ше не пив. І чесно скажу: хочеться випити з тобою на пару, ти мені ностальгію за нашою юністю навіюєш. Чого б і ні…
– Ти мені теж… цю ностальгію, Славіку.
Проговорили-посиділи майже кілька годин, час – ніби хвилина промайнула. Чи то ті краплі випитого посприяли, чи дійсно вони щось поєднавче-тепле зберегли від юності далекої, але говорилося-спілкувалося без краю, без бажання покінчити-розстатися. Добре, що В'ячеслав згадав:
– От моя голова забудькувата!.. Мене ж вдома баба Сянька чекає, без хліба сидить, не має з чим борщу з'їсти. Дякую тобі дуже, Дуся, але маю поспішити!.. Добре мені було в тебе, ше раз дякую!
– На здоров'я!
При виході В'ячеслав схопився:
– Слухай: а ти часом не знаєш, де багна можна нарвати?.. Мене баба попросила, а я ніяк не можу знайти, вже ніби весь ліс обходив – і нічого.
– Без проблем!.. Місце знаю… Як буду мати вільну часину, заскочу до вас на велосипеді, а там проведу куди треба. Я сама збиралася за тим зіллям піти, та все відкладала, ніяк компанії скласти не могла, когось із подружок підбити, а одній у ліс якось боязно.