І лишень славне НКВД врятувало місто від загибелі...
— Здорово! — похвалив я. — Але і я не будь-яка пташка. Ану, вгадай, як мене звуть?
— Чемберлен? Юлій Цезар? Людовик П'ятнадцятий? Кощей Безсмертний? Гамлет?
Я заперечливо крутив головою і врешті сказав:
— Северин Михайлович Рибник!
— Е-е, братіку, то я тебе знаю: ти — герой армії Котовського[6]?
Я пригадав собі, що Святослав справді знав про цю довідку, і продовжував жартувати:
— Добре, що хоч свідка маю, який може потвердити, хто я є. Бо я вже і сам не знаю...
І почав оповідати Святославові свої життєві перипетії: про трагедію села, про партизанку, про невдачу з Басарабською Групою Другого Зимового Походу і нарешті про скитання в фальшивими документами і про фахи, які доводилося відповідно до всяких довідок міняти.
— Уяви собі, брате, — дійшов я до найтерпкішого, — що я і в цирку працював. Шість років — як один день! Головно займався акробатикою і навчився багато штучок. Але при тому, що вмію по линві з парасолькою ходити, стрибати й наслідувати малп на трапеції, знаю секрети — витягати по два тузини[7] хусток з кожної ніздрі, пересилювати шнурки з одного вуха в друге, яєшню смажити в капелюсі на свічці...
— Кидай колоду!!! — нагло[8] крикнув Святослав, і я, злякавшись, мало не впустив деревини собі на ноги.
А Святослав упав на колоду і зайшовся від реготу:
— Уявляю собі, уявляю!.. "Без пяти хвилин" священик, отець Нестор — і раптом... на линві з парасолькою... яєшню в капелюсі... Ох-ха-ха!..
Він реготався так щиро, що, здавалося, аж тайга тряслася, і, зовсім природно, що його почули.
— Замовчи! —— штовхнув я його. — Конвой!
Справді, до нас бігло аж два конвоїри з грізними пиками і з такими дурними побажаннями на нашу адресу, які навіть при найбільшому розвиткові науки й техніки не залишаться нічим іншим, лишень божевільним витвором московського "генія".
Я не чекав, поки конвоїри підбіжать близько, а закричав до них, махаючи руками:
— Сюди, сюди, скоріше!.. В нього напад астми і сухіт[9]! Поможіть!..
Святослав мене зрозумів і відразу зайшовся удаваним кашлем, почувши який, конвоїри завернули і, піславши мене до їхньої мами, пішли кожен своєю дорогою.
— Я думав, що він регоче! — обурено сказав один.
— Тут не зарегоче...— відповів інший, звичайно, замість частки "не", вживши більш образного слова.
Але ми таки реготали насправді. Святослав порскав, кахикав, стогнав і витирав сльози.
— Ну, голубе, ти на арештанта вродився, — прийшов до висновку він. — Перший день у таборі, а поводишся, мов каторжний ветеран! Не знаю, який з тебе був блазень у цирку, але що ти вмієш з інших блазнів робити, — в це вірю!
Я належу до таких, яким важко втратити бадьорість духа, і Святослав, що вмів сміятися серед таких сумних обставин, був для мене найкращою парою. І нам було весело вдвох. Впливало добре на наш настрій також і те, що ми обидва на власному досвіді переконалися, яке дурне і сліпе було вславлене НКВД. Ви ж таки подумайте: маючи в руках таких, як-не-як, непересічних ворогів режиму, якими ми були, засудили нас за те, чого ми не робили, і повірило в наші фальшиві документи, в яких не було ані слова правди!
Я з гадав про Крюка.
— Знаю, — відповів Святослав, одразу спохмурнівши. — Мабуть дивуєшся, що ми разом, а він ще живий ходить...
— Власне, що не дивуюся. Справедливість його побила гірше, ніж би це ми могли зробити.
— І я про це саме подумав, коли побачив його. Зрештою, він же й не відповідальний за свої колишні вчинки, бо збожеволів. Рідко коли яка ніч минає, щоб на нього не находило. Інколи й серед дня. Щось йому ввижається, хтось його переслідує, і він тоді скавулить звіриною, ховається, або тікає. Що з такого питати!..
— Він мене пізнав.
— Мене — ні. Але це однаково. Крюк тепер нешкідливий цілком.
По дорозі до ріки й назад ми кілька разів зустрічалися з Арпадом, але вдали незнайомих. Його рухлива фізіономія була дуже посоловіла, але я добре знав Арпада, щоби вірити щирості цієї машкари.
Сталося, що, скидаючи колоди, ми ненароком штовхнулися. Себто, воно так вийшло, та я не мав найменшого сумніву, що Арпад зробив це навмисне. Коли я обернувся, щоби побачити винуватця цієї малої "катастрофи", зустрівся з пронизливо-гострими очима клоуна. Він здер з голови облізлу вушанку, почав тулити її до серця і, ніби перепрошуючи мене, присідав та робив граціозні кніксени.
— Ти... што?! — визвірився на нього конвоїр, додавши при тому, як звичайно, найгіршу лайку. — Театр тут робиш?!
У відповідь Арпад, неначе смертельно переляканий, підскочив на півтора метра вгору, крутнувся й бігом побіг назад. На його спині було два шнурки, що починалися зав'язані внизу біля холошень й кінчалися десь у руках. Арпад біг і смикав за шнурки, витворюючи таке враження, що. йото стопи вилітають аж на плечі. В'язні й навіть конвоїри почали при тому реготати. Для мене ж, що розумівся трохи на акробатиці, ця штука виглядала зовсім не смішною. Щоб її втяти, треба було мати величезний сприт і ще більшу вправу. Крім того, я зрозумів, що така поважна людина, якою був Арпад (кажуть, що на загал всі блазні й коміки в житті приватному поважні й навіть прикрі), не стане на потіху юрбі виробляти жарти.
— Він божевільний? — спитав мене Святослав.
— Божевільний? — перепитав я. — Його розуму на трьох пересічних вистачить.
—Ти його знаєш?
— Ні.
Святослав готовий уже був образитися, але я заговорив:
— Чудний ти, братику: "Знаєш?" Мене слідчий три місяці випитував, чи я знаю цього чоловіка, чотири рази так пильно випитував, що мене холодною водою до пам'яті приводили... Одним словом, багато "давав", щоб я признався — і то я не признавався. А ти хочеш отак задаром? Аякже!
— Підозріваю, що якісь дуже поважні причини стримують тебе від знайомства з цією людиною...
— Уяви собі! Але якраз не вони стримували мене від признання перед слідчим.
— А що ?
— Звичайна впертість. Скільки разів люди признавалися до того, чого не було, то чому б я мав признатися до того, що було?
— Гм, — муркнув Святослав, — це не позбавлене логіки...
А з Арпадом у мене справді вийшла цікава історія. Свого часу ми з ним зустрілися в цирку, два роки ділили долю і навіть заприязнилися, хоч і не настільки, щоб сповідатися з минулого. Потім, коли столичний московський цирк збирав по цілому СССР найкращі сили для себе, забрали й Арпада — прекрасного клоуна, жонглера й акробата в одній особі. Так ми розійшлися, і я скоро забув навіть думати про нього. Знудившись цирком, я пішов шукати іншого зайняття і по кількох спробах осівся врешті секретарем сільськогосподарського відділу в одному з районів Середньої Азії. І сталося, що рятуючи життя такому самому сараці[10], як я, я видав довідку, яка стверджувала штампом, підписом і печаткою якраз те, чого ніколи насправді не було. Чоловічина, взявши папірець, виїхав, але незабаром дав про себе почути досить неприємним способом. Бо його впіймали з фальшивими документами, а через нього добралися й до мене. Мій ревний слідчий не вдоволився самою фальшивою довідкою, а забажав надати справі поважнішого характеру: до довідки причепив шпигунство та саботаж, власника фальшивої довідки зробив закордонним агентом, а яких 50 грамів формаліни, якої я додавав до води, миючи ноги, перетворив в отруту, призначену для знищення представників партії й уряду, саме тоді очікуваних в Алма-Ата у зв'язку з провалом чергового тваринницького плану. Мене примушено написати докладний життєпис, із якого слідчий потім добирав особи й факти, потрібні йому для створення цілої комедії "процесу". Так добрався він до Арпада. Я, щоправда, клоуна не назвав у своєму життєписі, але його знайшов сам слідчий, зажадавши від згаданого цирку імен усіх артистів та адміністраційного персоналу з того періоду, коли я там працював. Напевне був страшенно втішений, коли довідався, що один з клоунів на ім'я Арпад також заарештований і що в нього знайшли також пляшку з формаліною. Останній факт не був зовсім припадком, бо саме я порадив Арпадові, ноги якого мене часто дратували, цей простий спосіб гігієни. Уявіть собі, який радий був мій слідчий!
Але радість його скоро перетворилася в неописану лють, коли я почав уперто заперечувати своє знайомство з Арпадом. Справді, не мав у тому ніякої мети, ніякого пляну — просто мені хотілося слідчого подратувати. Хотілося показати йому, що не боюся тих заходів, які він мав у своїй розпорядимості, й уперто твердив, що ніякого Арпада не знаю. Слідчий зі шкури вискакував, тикав мені під ніс список співробітників цирку, погрожував, бив, тортурував карцером і безсонням, але надармо.
Чим керувався Арпад — я не знаю, але й він чомусь вирішив не признаватися до знайомства зі мною, і за те йому робили те саме, що й мені. Не помогла й очна ставка. Не змовляючись, ми вмент порозумілися одним поглядом, подивилися один на другого, з найдурнішим виглядом, відвернулися взаємно й в один голос заявили, що ніколи раніше не бачилися. Нас тоді змолотили до втрати свідомости й пообіцяли на найближчому допиті "прикінчити". Але до того другого допиту сталася непередбачена подія: нашого слідчого посадили, а новий не мав найменшого зацікавлення до того, чи ми були з Арпадом знайомі, чи ні. Він вдоволився тим, що ми обидва призналися в гарячому бажанні потруїти все ЦК ВКП(б), включно зі самим Сталіним, і дав нам "по десятці".
Але найцікавіше було в тій історії те, що ми з Арпадом були справді знайомі, і не з цирку, а значно раніше: з Першого Зимового Походу[11]. Під Вознесенськом билися поруч, і я на власних плечах виніс пораненого Арпада з лінії бою. Тільки що пізніше, зустрівшись у цирку, ні він мене, ні я його не впізнали. Себто, Арпад потім казав, що моє обличчя йому пригадувалося, але то могло йому просто видаватися. Про це все ми заговорили вже одверто, коли потрапили у спільний етап і опинилися в одному вагоні. Пригадка за пригадкою — і дійшли до найцікавішого.
Слухаючи мого оповідання, Святослав увесь час вдоволено кректав, з чого я догадувався, що оповідання йому подобається.
— І скажи мені, — озвався він урешті, — який би з тебе піп вийшов?
— Чому?
— Та тому, що тебе треба було б воєнним міністром зробити, або, принаймні, генералом.
— А я, Святославе, таки й далі хочу бути священиком.