Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

знаю, — ледве здобула голос Бар­бара.

— Ти знаєш! — крикнув злісно Коарасіаба. — Кажи, де Бенедіто?!

— Бенедіто пішов ловити рибу, — випалила раптом маленька дівчинка і, сама злякавшись такої відваги, сховалася за маминою спідницею.

— Пс! — сердито сикнула на неї зраджена мати. — Я не знаю, куди він пішов. А... для чого тобі Бенедіто?..

Та Коарасіаба не мав звички відповідати на питання. Почувши те, що йому було треба, він, навіть не глянувши на збиту в переляці родину, обернувся і пішов геть.

Прямував тепер в сторону ріки, де мав бути Бенедіто. Коарасіаба знав добре всі місця, в котрих найкраще ловиться риба, і відразу догадав­ся, куди треба було йти. Йшов, не дивлячись під ноги, і тільки, коли потрапляв у ямку або на засохлу грудку глини, поскрипував зубами від болю, котрий відчував, але над котрим не думав.

— Данко посилав Арасі до Саміра по їжу й питво, — бурмотів він. — А Арасі з Бенедітом носили якісь речі до ріки... Для чого?.. І куди міг подітися Данко?..

Шукаючи безуспішно якогось пояснення на всі ці незрозумілі речі, Коарасіаба досягнув краю крутого схилу, що біг вниз. З цього висо­кого берега побачив маленьку постать Бенедіта, який сидів над вудкою коло води.

Давній інстинкт прокинувся у старому індіянинові. Він не гукнув на хлопця, не пішов до ньо­го втоптаною стежкою, а якось зовсім не здаючи собі справи — для чого? — зігнувся і пірнув у густі зарослі, що росли обабіч стежки. Підкра­дався, не роблячи найменшого шуму, інколи тільки обережно підводив голову і поглядав дов­кола, а потім знову згинався і плазував, спритно і скоро, як ящірка. Не минуло й десяти хви­лин, як опинився в кількох кроках від хлопця. Бенедіто, ніби щось передчуваючи, озирнувся неспокійно назад, але, не зауваживши нічого підозрілого, тільки перевірив приманку на гачку і знову закинув вудку. В той же момент Коарасіаба зробив котячий стрибок і вп'явся чіпкими пальцями в плече хлопчини. Від несподіванки Бенедіто конвульсійно шарпнувся і повернув до напасника обличчя, посіріле від невимовного жаху. Цей жах іще збільшився, коли він поба­чив над собою лице індіянина, перекошене гри­масою великої злости. Подивившись в очі Коарасіаби, повні дикого вогню, Бенедіто мало не зімлів, а крик, готовий зірватися у першій хви­лині з його уст, застряг у горлі твердим клубком.

— Бенедіто, — зашипів йому просто в облич­чя Коарасіаба, — куди ти сьогодні ходив з Арасі, га? Кажи! — і він ще тісніше стиснув плече хлопця.

Серце зовсім завмерло в грудях Бенедіто. "Ого — шибнула в його голові думка, — та поїздка мені відразу видалася підозрілою!.. І напевне Арасі щось дуже погане встругнув, коли старий такий лютий".

— Ну, — наглив Коарасіаба, — куди ви ходи­ли?

— Я... Я... Я не знаю, — нарешті забель­котів Бенедіто, завертаючи сиво-блакитними білками своїх величезних очей. — Я не знаю...

— Знаєш! — тупнув босою ногою в землю Коарасіаба. — Ти знаєш! Що ви носили до ріки, кажи!..

"Ов, аж тепер я пропав! — помертвів Бенедіто. — Нема сумніву, що Арасі з Данком когось пограбували і втекли. А мене тепер посадять до в'язниці за те, що я їм помагав. Ліпше ж до нічо­го не признаватися!"

Так постановив собі хлопчина, а тим часом його тремтячі, задеревілі від страху уста, які не звикли говорити неправди, вимовляли зовсім щось інше:

— Я не винен, Коарасіабо, слово чести, не ви­нен!.. То Арасі... Арасі мене попросив, щоб я... щоб я... І... і я нічого не знаю...

— Що тебе Арасі просив?

— Нічого... Нічого він мене не просив... І я нікуди не ходив... Я не бачив Арасі... Я нічого не носив... — плутався у брехні бідний хлопець і в думках закликав: "О, мій святий покровителю Бенедіто, рятуй!"

Очевидна брехня не тільки злостила Коарасіабу, а й роздувала в його душі полум'я чим раз більшої тривоги й нетерплячки.

— Кажи правду!!! — крикнув він люто і так штовхнув переляканого муринчука, що той аж перекинувся на спину. — Кажи правду, бо я тебе вб'ю!!!

"Не знаю!" — хотів відповісти, Бенедіто, але страх поплутав йому слова, і він крикнув:

— Не скажу!..

Доведений тим вигуком до шалу, Коарасіаба кинувся до Бенедіто з кулаками, але той уже не чекав. Лежачи на спині, він блискавично кілька разів обернувся, скотився по похилому березі до самої води, а тоді схопився на ноги і кинувся тікати. До стежки на перешкоді стояв Коарасіаба, а тому Бенедіто побіг у другий бік, де круто здіймався вгору порослий ожиною і корчами, глинястий берег. Коарасіаба, як хижак, від яко­го втікла здобич, зробив величезний стрибок і пустився в погоню.

Дорога була рівно ж тяжка, як для втечі, так і для переслідування. Бенедіто, випередивши розлюченого індіянина на кілька кроків, одчай­душно спинався вгору, обдираючи собі обличчя, руки й груди, ранячи ноги на гострі колючки. Коарасіаба, випустивши з рук ціпок, ліз за ним, але його старе, жилаве тіло, проковзувалось по­між корчами, не зазнаючи ніяких пошкоджень, немов би було вкрите риб'ячою лускою. Бенеді­то був молодий і звинний. Коарасіаба був старий і хворий на ноги, але спритністю і вмінням лази­ти по гущавині на багато перевищав свою жерт­ву. Тому перевага була на його боці. Муринчук це відчував і з жахом помічав, що, помимо всіх його зусиль, віддаль між ним і Коарасіабою з кожною хвилиною скорочується.

Задихаючись від страху й тяжкого спинання вгору, Бенедіто нарешті опинився під стовбуром старого дерева, що росло на самому краєчку ур­вистого горбка і трималося землі тільки двома коренями. Решта коріння, оголеного і спорохня­вілого, звисала вниз, як безвладні тіла мертвих гадюк. Хлопець вчепився за це коріння, напру­жився і вискочив на горбок. Але тут з розпукою побачив, що тікати далі нікуди: довкола суцільною стіною стояло густе мереживо чіпкої, неми­лосердно колючої ожини, що переплітала корчі, зробивши з них цілком непрохідний живопліт. Єдиним, та й то не дуже певним рятунком зали­шалося те саме дерево, і Бенедіто, не довго ду­маючи, поліз на нього. Та ледве він досягнув перших гілляк, як Коарасіаба вже також видря­пався на горбок і кинувся лізти за втікачем. Дрібне листя тривожно зашелестіло і навіть по­декуди почало обпадати на землю, а старий стов­бур затріщав і загрозливо захитався під тягарем непроханих гостей. Але Бенедіто не зважав на це. Він ліз все вище й вище, а старий індіянин зі спритністю, неймовірною для його віку й немочі, п'явся за ним, щось грізно бурмочучи собі під носом.

Нарешті муринчук опинився на самому вер­шечку серед тонких гіллячок, готових ось-ось хруснути і скинути його вниз. Всяка дальша втеча стала неможливою, і Бенедіто з жахом ди­вився собі під ноги, звідки вже показалося по­хмуре, зловісне обличчя Коарасіаби. Потім над обличчям з'явилася шорстка, темна рука, цілком подібна до всохлої гілляки і вхопила хлопця за ногу.

— Тепер ти скажеш!.. Тепер ти мені все ска­жеш!.. — шипів задихаючись Коарасіаба і з силою потягнув хлопця вниз.

— У-а-ай! — верескнув Бенедіто, стараючись звільнити ногу і хапаючись з усіх сил за крихкі гіллячки.

Та Коарасіаба підсунувся ще вище і вхопив його за стан.

Старе дерево голосно крекнуло і звалилося з обома борцями вниз.

— Злазь на землю, брехуне! — говорив, зліс­но блискаючи очима. — Злазь!..

Але Бенедіто не піддавався. Він тримався, мов кліщ, непевної опори і відбивався з усіх сил но­гами.

Почалася дуже небезпечна боротьба в повітрі, яку супроводили вигуки, погрози, сопіння і тріск гілляк...

Несподівано це все скінчилося тим, що старе дерево, яке вже й так ледве-ледве трималося землі, голосно крекнуло і звалилося з обома бор­цями вниз...

Бенедіто вирішив, що наступила його остання хвилина, і вже навіть перестав борюкатися. Та скоро відчув, що падіння не принесло найменшої шкоди для його тіла, ні тим більше не загрожу­вало його життю. Натомість велика небезпека загрожувала йому від розлюченого діда, котрий і далі не випускав його ноги зі своєї твердої долоні. Нарешті, визволившись з-під тягару гілляк поваленого дерева, Коарасіаба опинився верхи на хлопцеві і, схопивши його за горло, нахилився над переляканим обличчям:

— Скажеш тепер, чи ні? — сичав люто. — Скажеш?

Бенедіто мусів піддатися:

— О, Коарасіабо, — прохрипів покірно, — я тобі все скажу, тільки пусти мене!..

— Ну, — відразу пустив його шию Коарасіа­ба, — кажи!

— Я невинен, Коарасіабо, присягаю, ось!.. — і Бенедіто, зробивши великим пальцем правої руки знак хреста на своєму чолі, потім побожно поцілував палець. — Я собі сидів удома, переби­рав мамі фасолю на обід і нічого не знав... А тут прийшов Арасі і викликав мене з хати. Я не знав, чого. А він попросив мене помогти йому занести якісь речі від склепу Саміра до човна на ріці... Я ще не хотів іти, бо мав перебирати фасолю... Але Арасі пообіцяв мені заплатити, і я пішов... Ми принесли якісь пакунки, що їх Арасі мав перевезти на другий беріг ріки... Потім Арасі дав мені три крузейри[17], і я собі за них купив гачок на рибу... Але, присягаю тобі, я нічого не знав!..

Бенедіто тремтів і загикувався, переповідаючи це все, і Коарасіаба бачив, що він не бреше.

— То чому ж ти мені не хотів того відразу сказати? — спитав він трохи здивований.

— Бо вони просили мене нікому нічого не казати.

— Вони? — насторожився індіянин. — Хто ж був з вами ще?

— Та Данко ж...

Коарасіабі відразу забило дух, але він недо­вірливо нахмурився:

— Данка не було з вами, не бреши! — сказав гостро.

— Був, Коарасіабо, слово чести, був! Сидів у човні й чекав...

Індіянинові видалося, що його хтось ударив по голові танґвапемою[18].

— Ти, може, не добачив, хлопче? — перепитав ще раз, відчуваючи, як якийсь смертельний холод розливається в його душі. — Це напевне не був Данко!..

— Ні, це був таки Данко, Коарасіабо! Я ж говорив з ним і навіть побажав їм щасливої по­дорожі!.. Вони обидва поїхали до Мато Ґроссо і мали скоро вернутися... Так казав Арасі...

"Отже, Данко зрадив!" — прошибла страшна думка Коарасіабу, і йому здалося, що земля під ногами провалюється, а він летить у чорну прір­ву.

Сидів, згорбившись, ніби мав на плечах страшний тягар, і мав такий скорботний і при­гноблений вигляд, що добросердечному Бенедітові стало його жаль.