І скучно, і важко, і ноги болять, і не можна дочекатися, поки зміна наступить, і стояти треба не тільки вдень, а й вночі, коли спати сильно хочеться. Часом задрімаєш стоячи, коли відчуваєш – вже падаєш. Стаєш на місце, й знову: то дрімаєш, то падаєш. Але це, коли ніхто не бачить. На виду в начальства спати не будеш, бо через день знову в наряд відправлять. А ще неприємно було з "тумбочки" постійно рапортувати або кричати:
– Рота! Падьом!.. Смір-на-а! Товаріш капітан, рота находіться на занятіях!.. Дєжурний па ротє, на виход!
В армії мені прийшлось пройти не тільки фізичні випробування, а й духовні, моральні. Одні я не пройшов, а з іншими справився.
Мати, сильно віруюча людина, дала на дорогу маленьку іконку, щоб оберігала мене від злої напасті, щоб захистила в біді. Проносив цей материнський оберіг-подарунок через всю армію, через цілих два роки, а таке – ой як нелегко, особливо в перших пів року. Солдат не має нічого свого, нічого повністю особистого. Одна невеличка тумбочка на двох із напарником-сусідом, яку постійно "шманають-трясуть" всілякі командири, аби не було в ній нічого забороненого, нічого крім зубної пасти, мила, бритви й листів із дому. Молодого солдата весь час обшукують. Одна з команд звучить: "Лічниє вєщі к осмотру! Вивєрнуть содєржімоє карманов!". Куди тут щось сховати? Я зашив іконку в пояс штанів і завжди боявся, що знайдуть, адже потрібно було систематично роздягатися, кидати одяг без мого догляду, ходити в баню, чи лягати спати, попередньо склавши все що на тобі на закріплену за мною табуретку. Одяг час від часу треба прати, міняти зношений на новий, перевдягатися з робочої форми в "парадку" або ту, яку носять на патрульній службі. Сховане потрібно було кілька разів знову зашивати й розпорювати. Таке заставляло мене ловчитися аби не попасти комусь на очі з материнським оберегом. Ніхто б мене не тільки не зрозумів, а й могли перетворити на дурника-ізгоя "задурманеного опієм релігії", піддати постійним насмішкам і безпощадному цькуванню.
Другого випробування не витримав. Коли замполіт сказав до всієї роти, підняти вгору руки тим, хто вірить у Бога, я, як і всі в нашій роті, руки не підняв. Почував себе після того великим зрадником віри, до якої привчила з дитинства мати. Ще довго мені пекло за цю малодухість, і навіть зараз до кінця не відпустило.
Страх велика сила. Навіть більша за сон і лінощі. В армії на страху покарання все тримається. Хто чогось не вміє, чи не хоче, тут швидко цього позбавляється.
Для тих, хто вже дуже сильно не підкоряється, чи пробує грубо порушувати армійські порядки, є гауптвахта, дисциплінарний батальйон. Дисбат – страшна і жорстока тюрма для солдат, але про неї я тільки чув. Гауптвахта ("губа") в нас теж дуже серйозна. Попадати туди ніхто не хотів.
Якщо в Мінську ще нічого, то в Москві, де я потім служив, ця вахта явно наганяла страху.
Коли наш учбовий батальйон дивізії Дзержинського щонеділі зранку стояв біля кінотеатру й чекав, поки можна буде в нього зайти, аби подивитися часто бачене вже кіно – повз нас завжди спеціально проганяли арештантів із гарнізонної "губи".
Картина була ще та… Якби сам не бачив, ніколи б не повірив.
Спочатку чулося голосне тупання ніг, потім із-за рогу показувалася дивна процесія. Двоє конвоїрів із оголеними блискучими багнетами автоматів вели зо тридцять арештованих солдат. Збирали, напевно, з усієї Москви.
Ті, хто був із виду сильнішими, несли ноші з землею та камінням. Збоку від них йшли з ломами й лопатами. Ці лупили чоботами по землі з такою силою, ніби збиралися ноги повідбивати. Найменші та найслабші бігли навкруг процесії високо піднімаючи коліна й теж голосно гупали ногами. Здавалося, що йшло не тридцять-сорок арештантів, а зо дві сотні – так сильно били солдатські чоботи об асфальт. Сама картина нагадувала щось середньовічне, бузувірське. Дуже підсилювали враження оголені багнети в конвоїрів, хтось, мабуть, придумав, аби страху додавати. Ніколи й ніде більше при мені ці багнети не діставали з їхніх спеціальних сумок – "ножен".
"Губачів" вели, без перебільшення, на каторжні роботи. Довбати велетенське каміння, переносити його з місця на місце. Влітку на палючому сонці, зимою на морозі, часом на дощі.
В цьому місці – свої спостерігачі. Поряд – плац, на якому постійно тренується спеціальний підрозділ, який ходить парадним маршем по Червоній площі на комуністичні свята. Для цих "парадників" арештанти стали ніби страшилкою, аби маршируючі не лінилися високо й чітко піднімати ноги й не послаблятися. Хто "ламав" стрій, або недостатньо старався, міг прямо на плацу отримати декілька діб арешту, назавтра перейти до каменебійників. Інколи над маршируючою "коробкою" чулося в рупорі залізним голосом полковника Мальцева:
– Трєтій в сєдьмом ряду – вишє подбородок! Второй в дєсятом – нє завалівайся на спіну, ровно дєржісь! Правофланговий, єслі дальшє будєшь філоніть і слабо ногу поднімать – получішь двоє суток арєста! На пєрвий раз –замєчаніє тєбє!
Напевно, тому й ходила на парадах дивізія чи но не найкраще всіх.
Перший раз це побачиш – забути не можеш. Страх перед такою муштрою, перед такою гауптвахтою надовго вселяється.
В Мінську такого не було й близько. Єдине, чим запам'яталася тут гауптвахта, це тим, що одного разу на ній сиділо майже пів команди футболістів мінського "Динамо". Програли вони бездарно якусь гру, а на поле вийшли "з бодуна". Чутка була, що відмічали за день до гри присудження одному з гравців звання заслуженого майстра спорту. Тодішній тренер "Динамо" Малофєєв відправив тих, хто найбільше відмітився, під арешт, як військослужбовців внутрішніх військ.
Хлопці з караулу тягли жереб, щоб супроводжувати в їдальню відомих футболістів. Найдовше сидів Сахаров, який після цього відразу перейшов із Мінська в московське "Торпедо". Після від'їзду Сахарова в команду прийняли новачка – Жору Кондратьєва, заставили аж два-три дні прослужити, носити армійську форму, чомусь привселюдно на плацу підстригли наголо. Правда, більше ніхто його в частині не бачив – став "служити" лівим нападником "Динамо", хіба приходив у штаб зарплату отримувати раз у місяць. Розповідали, що його на футбольних зборах тихенько запросили-засватали в московську армійську команду – ЦСКА, познайомили з красунею-москвичкою, аби надійно прив'язати. Проте в аеропорту молодого талановитого футболіста випадково помітив начальник мінської команди, майже зняв із літака до Москви. Призовника Жору взяли міцно за руки й повели до ближнього військкомату, терміново призвали в армію й зарахували в нашу частину, щоб не дати змоги втекти. У нас із цього довго та їдко кепкували: "Слабак Карл у Клари вкрав лише корали, а от ми: в Москви цілого Жору вкрали!".
В тому лісі, під Мінськом, в перший місяць служби, прийшлося мені приймати рішення, де дальше служити – в сержантській "учебці" в Москві, чи залишитися рядовим на місці. Спочатку я від сержантської школи відмовився, бо чув, що там сильно ганяють солдат і дресирують, немов собак. Але потім змушений був згодитися. Не було в мене іншого виходу.
Якось у неділю ввечері в нас було кіно. Крутили його на літньому майданчику – екран і лавчинки. Комарів, як завжди, – тьма-тьмуща. Всидіти не можна. Коли один із них дуже вже мене впік, то я голосно скрикнув і заматюкався. Сержант, який сидів попереду, зробив мені різке зауваження і, як водилося, сказав щось принизливе-огидне. Я ж іще повністю не став підкореним, дав йому відсіч. Штовхнув, аби не варнякав. Він був із вигляду не сильнішим мене, а я ще недавно в цивільному житті в сутичках бував. Хоча якоюсь хоробрістю не відрізнявся, проте "барзота" з мене вийти не встигла.
Про конфлікт сержант доповів старшим сержантам, старшині. Ті вирішили мене гнобити. Не давали спокою ні на хвилину. Заставляли бігати, віджиматися, довго стояти по стійці "струнко", і всяке таке. Почали спеціально, сильніше ніж завжди, муштрувати всю роту – настроїти проти мене. Погрожували, що коли перейдемо з карантину в казарму, то там мені життя не дадуть, задавлять-замордують.
Пішов я назад до командира роти й напросився в "учебку". Через декілька днів відправили мене в Москву, в Реутово.
Ще під Мінськом, перевели мене з простих внутрішніх військ у міліцейські – СМЧМ (спеціальні моторизовані частини міліції). Майже півтора року я виходив ввечері на патрульну службу в формі міліціонера, а вдень носив чорну робочу форму. До обіду в нас – справжня солдатська служба з ранніми підйомами, з шикуваннями, зі стройовими та бойовими заняттями, а після обіду, шість разів на тиждень, патрульна міліцейська служба – правопорушників формою лякати, аби боялися хуліганити, п'янствувати-буянити, бити когось, грабувати, чи щось вкрасти. Інколи приходилось мати справу й із серйозними злочинцями. У великому місті всяка злочинність присутня, найчастіше живе вона на вулиці – де проходить наше патрулювання, нам ніяк не розминутися. Вночі солдати СМЧМ стають господарями вулиць, із ними не можливо домовитися, їм не можливо помститися – казарма служить надійним прихистком.
В Москві я прослужив трохи більше шести місяців. З них на патрульну службу вночі виходив приблизно місяць, а то все щоденна й дуже сильна муштра.
За пару тижнів став почувати себе роботом, який миттю, без вагань виконує чисельні команди, недоїдає, недосипає, літає всюди, наче накручена ключем дитяча дзиґа-іграшка.
Швидко навчили мене тут робити вправи на турніку, бігати кроси по "полной боєвой", тобто з усім солдатським спорядженням, підніматися та вставати в стрій за сорок п'ять секунд. В нашій казармі все було "образцово— показатєльним". До лінолеуму можна було причесатися, ніби до дзеркала. В туалеті було, мовби в операційній, вигляд у всіх був, наче під копірку нас намалювали, всі майже одного росту, приблизно 180 см. І жодного неслов'янського лиця. Якщо в Москву приїжджав якийсь великий іноземний воєначальник, то приводили його саме до нас. Показати клас.
Все це коштувало нам цілодобовим навантаженням, без хвилини послаблення.
Відпочинок давався одну годину на день – листа додому написати. І то, в цей час, треба було, крім своїх справ, підшити білий комірець до гімнастерки та випрати старий, вчорашній.