Йому здавалося, що ось зараз він прокинеться і все це зникне, лише спокійно пастимуться вівці і жито гнатиме свої лагідні хвилі.
— О, новий кіномісяць забув про все земне і гадає думку про небо! — Над ним стояла Неля. Степан підвівся. Вона вже була в коротенькій сукні з глибоким декольте.
— Хіба можна забути про все? — сказав він і сам злякався своїх слів.
— Кого ж це ти не можеш викинути з голови?
— Хоча б тебе.— Степан не знав, куди подіти очі.
— О! — від неспокійного дихання підіймалися і опускалися її груди. Наче двоє круглих їжачків було замотано в тонку тканину і вони намагалися якось виплутатися з пастки.
— Шкода, що у вас немає річки, — сказала Неля. — Такий спечний день — і ніде викупатись. Я б зараз не знаю що віддала за будь-яку копанку.
— У лісі є одне озерце, але воно дуже маленьке. І вода там джерельна й холодна, бо ніколи не вигрівається. — Степан видобув із себе, либонь, найдовшу фразу з усіх, які мовив їй за весь час знайомства.
— І тобі не соромно? Досі не показати його мені!
Вони продиралися крізь густий чагарник. Неля подряпала ногу об гілку шипшини і з жахом відскочила вбік.
— Ох, я думала — гадюка, — зітхнула вона полегшено, притулившись до Степана.
— Зараз гадюки там, де суниці, — заспокоїв її хлопець. — Ти любиш суниці?
— Хто їх не любить.
— Я знаю поблизу гарні ягідники, — зрадів Степан. — Тепер стоять сонячні дні, і суниці дуже солодкі. Це якщо літо хмарне, тоді вони кислі.
— Але ж там, ти кажеш, гадюки.
— Ні… Чи той… Не бійся, — попрохав він врешті.
— Гаразд, я не буду, — сказала Неля.
Та коли вони підійшли до ягідника, що поріс дикими кущами, вона відмовилася йти далі. Степан збирав суниці сам. Потім він простягнув їй долоню, на якій червоніли, як жарини, соковиті ягоди. Вона нахилилася і губами визбирала їх з руки. Степанові пальці тремтіли. На її вустах загорілися багряні крапочки соку.
— Справді, дуже солодкі, — сказала вона, і в блакитних очах знову майнули ті вогники, від яких йому робилося тяжко. — Спробуй, який солодкий сік.
Степан глянув на свою долоню, але вона була порожньою. Тільки на розтулених Нелиних губах яскравіли звабливі крапельки. Це літо видалося жарким, і вони були дуже солодкими, ті червоні бризки. Не пам'ятаючи себе, він обійняв її і притиснувся пересохлими губами до її губ, ніжних і вологих, змочених пахучим соком лісових ягід. Вона випручалася з його ведмежих обіймів.
— Ти покажеш мені озерце? Мені душно, — сказала вона спокійно, ніби нічого не трапилося.
Степан покірно пішов далі в глиб лісу. Він мовчав, і скрізь стояла тиша, навіть не шуміли верховіття дерев, бо то був гарний день погідного літа.
Озерце насправді виявилося зовсім крихітним. Холодна джерельна вода була геть прозорою, і виднілося чисте піщане дно. Нелю це задовольняло цілком. Вона повільно стягла з себе легеньку сукенку і зосталася у веселковому бікіні. Крізь верхів'я дерев пробивалися промені сонця і, несміло торкаючись її тіла, золотили засмаглу шкіру. Вона наблизилась до озерця і, схилившись, дивилася на своє віддзеркалення. Потім опустила ногу у воду й одразу ж вихопила її назад.
— Ух, і холодна ж. Як крига! — скрикнула і озирнулася на Степана.
Він примружив повіки, наче в очі ударило сонце, але погляду не одвів. Неля помітила це й, сколихнувши, мов балерина, руками, побігла у воду, збиваючи за собою рій бризок. Ніби веселка у водограї, майнуло її тіло, а за мить Неля вискочила з озерця вся мокра, тільки сухе блискуче волосся розсипалося по гладеньких плечах. Змерзла, вона лягла коло Степанових ніг на вигріту сонцем траву. Від холоду її плечі здригалися, і на них тремтіли крапельки роси, як розсипані перла.
— Холодно, — сказала вона, і голос її теж затремтів.
Він опустився додолу і гарячими долонями торкнувся остуджених пліч. Пасмо волосся упало Нелі на обличчя, він простяг руку, аби його відгорнути, прихилився до неї і вже не знав, чиї губи першими подалися назустріч.
Змерзле тіло здригалося й билось об нього, як метелик об шибку, а перед очима все тануло, вкривалося золотим туманом. Якусь мить він ще бачив розкидані на траві в'юнкі коси, золотаві, наче притрушені солодкою бджолиною пергою, а потім і вони щезли.
5
Небо затягли хмари. Сірою лядою опустилися вони над землею, і, коли Степан їхав до лісу, на серці не було так просторо, як раніше. Степана не залишала думка: як тепер зустріне його вона? Якесь недобре передчуття засіло клубочком у його грудях і весь час давало знати про себе. Він силкувався його забути й думав тільки про Нелю, а вгорі купчилися насуплені хмари, і небо ховало за ними ясний колір її очей.
Бровченка Степан застав теж не в найкращому гуморі.
— Знов доведеться перенести роботу, — сказав він. — Сподіваюся, ненадовго. Тут уже все залежатиме від погоди.
Збоку, поміж струнких стовбурів, промайнула Нелина постать. Степан підходив до неї повільно, важко ступав на глевку землю.
— А, це ти? Сьогодні зйомки не буде, — сказала вона байдуже.
— Знаю, — сказав він, пригнічений тим, що вона почала з цього мову.
— Так що, вважай, не повезло.
— Кому? — насторожився Степан.
— Ну, як кому? — знизала плечима. — І тобі, мабуть.
Він побачив на її лиці награну посмішку. Образа підступила до горла, але зараз він був готовий прощати цій дівчині все що завгодно.
— Я ж… Хіба я… Плювати мені на зйомку. — Степан ближче ступив до неї. — Я… — Він кволо простягнув руку, аби торкнутися її ліктя, але Неля, ніби не помітивши того, крутнулася на одній нозі і відійшла убік.
— Вибач, у мене тут одна справа…
— Я підожду, — він знову підступив до неї. — Мені не спішно. Я підожду.
— Навіщо?
Степан мовчав. Він глянув їй в очі, та вони вже були холодними і кидали блакитний крижаний відблиск десь убік.
— Навіщо? — знову спитала вона.
— Що навіщо? — не зрозумів Степан.
— Ждати мене.
Він не знав, що й відповісти, і стояв, низько насупивши брови.
— Сьогодні похмурий день, — сказала Неля, — і мене купатися не тягне.
Степан начеб аж зрадів.
— Можна збирати суниці, — знайшовся на слові.
— Ти ж сам казав, що, коли хмарна погода, суниці кислі, — сказала вона.
І раптом Степан зрозумів усе. Вона вже ніколи й нікуди з ним не піде, навіть якщо буде сонячний день. Він їй більше не потрібний, їй байдуже, чого йому хочеться і що він зараз відчуває.
Свинцевий тупий біль стиснув йому горло і не дав більше промовити й слова. Він круто повернув і кинувся до коня.
— Завтра приїзди якраніше! — крикнув йому навздогін Бровченко.
6
Акторка стояла у високій траві в довгій білій сорочці, а через поле летів на коні Степан. Він мчав до неї тому, що так наказував Бровченко. Він каже, що в Степана все славно виходить. Авжеж, славно. Степан це й сам знає.
Либонь, аби він ішов пішки, ноги б самі не послухалися і повернули назад. А Гривань, хіба він розуміє?.. Та й нехай, Степан покаже, що він теж не ликом шитий.
Неля ближчає, Степан бачить її білу, як статуя, постать. Лунко стукотять копита, і той стукіт відлунює аж у скронях. Вона майже поруч, видно, як вітер грається її розтріпаним волоссям. Хлопець рвонув на себе вудила, і кінь зупинився. Степан заціпенів на ньому нерухомо. її холодне лице застигло перед ним. Десь убік кидали крижаний відблиск байдужі очі. Він знав, що йому треба підхопити її, пригорнути до себе і мчати, мчати ген аж за обрій. Але руки намертво прикипіли до вудил, закам'яніли. І раптом йому захотілося закричати, заволати, що все це брехня! Навіщо брати її в обійми, коли вона цього не хоче? Навіщо її примушувати? їй усе байдуже! Геть звідси!
Степан скинув із себе заціпеніння. Він щосили шарпнув за вудила, кінь розвернувся й пішов у галоп.
Геть звідси! Туди, де пасуться його вівці, де розлігся попід лагідним житом Гриць.
…Хвилястою стрічкою миготів обрій. Вгорі небо синє-синє. А долі трава. Стелить дорогу зеленою скатертиною.