Парамон-Парамоша

Василь Шкляр

Він любив літаки.

Любив їх у небі і на землі, може, на землі навіть дужче любив, бо тут ні-ні та й міг коли-небудь сказати про кожного з них: "Мій". Така робота.

Цілий день Парамон снував по аеродрому на "горбоконику" — так величав свій багажний транспортер,— і ще жоден пілот не злетів у небо, поки Парамон не доправив до його літака гору валіз. Робота, правда, не з легких, цілий день дзиґою крутишся, але без аеродрому він уже не міг. Та й без Парамона тут, як без рук: він і багажеві дасть лад, і поле змиє зі шланга, і зробить що не попросиш, бо все вміє.

Даремно з нього кепкує аеропортівський буфетник Валькуй — і "старшим куди пошлють" називає, і дужче вщипне, як не в настрої (це коли в нього з виторгом погано), але ж сам Валькуй тільки й знає, що пиво качати із діжки, того, видно, й казиться, що до літаків йому зась. І що воно за людина така, хлібом його не годуй, а дай підкусити Парамона. Бува, заглянуть хлопці після зміни до буфету, то не буде Валькуй Валькуном, як не скаже: "Парамоша! Позич форму похраєрицця".

Не давала йому життя та форма, яку Парамонові зшили на замовлення,— льотчицька! Глянеш ізбоку — завидки беруть; крильця на рукавах, крильця на картузі, не гріх і покозиритися. Ну, льотчик, та й годі, всяк би сказав, аби ж Парамон був ще й зростом удався. А то ж ні, підкачав він у цьому ділі, ще й як підкачав. До півтора метра доріс, а там доля розгнівалася на нього й сказала: досить. Отак і живи. І лишився Парамон приземкуватим, як боровичок, хлопчиком, можна сказати, лишився, тільки з лиця і видно, що прожив цей хлопчик немало і небагато, а так: може, двадцять, може, тридцять, а то й усі сорок. Бувають такі — не вгадаєш їхнього віку.

Валькун казав, що Парамоша в аеропорту ще відтоді, як самі лише "драбинки" літали, але Валькун не той чоловік, якому слід вірити, перебільшує, звісно. Він би уже доскуб Парамона, аби хлопці не заступалися. Степан Гой, вантажник, так тільки бровою поведе, і той відразу язика прикусить. Куди ж тут за барки братися, як у Валькуна саме пузо гойдається, хай і велике, мов ота його діжка, а в Степана руки ніби з канатів вив'язані, такі жилаві. Спробуй скажи йому слово впоперек — мокре місце зостанеться.

А Парамона Степан любив: не вмів хлопець на чужих плечах виїжджати, і своєї роботи не цурався, й іншого підмінить як треба.

Траплялося, що підміняли й Парамона. Це якщо його зміна припадала на той день, коли міська баскетбольна команда "Буревісник" приймала когось у себе вдома. Тоді Парамона ще зранку мучила сверблячка, і він обіцявся віддячити вдвічі тому, хто стане за нього,— так боявся проґавити той баскетбол. Бувало, пропускав і футбол, і хокей, і що завгодно, а як тільки грав "Буревісник", то вже неодмінно побачиш у Палаці спорту й Парамона. Його здалеку видно: хоч і маленький, зате ж он форма яка в літачках.

Та якби Степан Гой чи ще хтось із аеродромівських прийшов на баскетбол, то, мабуть, не впізнав би їхнього тихенького Парамошу. Чоловічок мінявся на очах, ставав крикливим і задерикуватим, як півень, ти йому слово, а він тобі десять, гарячий — не зачепи. Сидів завжди у першому ряду, поближче до лави тренерів (як він квитки діставав — ніхто не знає), і коли на майданчик виходили хлопці-гулівери, Парамон вставляв у рот вказівні пальці і так свистів, що куди тому Солов'ю-Розбійнику. Щоки надималися двома м'ячиками, між ними аж потопав носик-барабулька.

— Охрім! — кричав Парамон до "Буревісникового" тренера Охріменка.— Давай Гору на них! Де Гора?

Що вже найзаядливіші болільники горласті, і ті дивувалися, як галасує цей дрібний чоловічок — чи не оглух він там під свист лайнерівських турбін? Але підбадьорювали:

— Правильно, Шланга! Підкажи йому!

"Шланга" — так вони прозивали Парамона, бо кожен же відомий чоловік мусить мати якесь прізвисько, он і баскетболісти мають. І сталося ж те на футболі, але хтось переніс вісточку і сюди, в Палац спорту. Одного разу котрийсь із наших футболістів цілив у порожні ворота, але потрапив, як це найчастіше буває, у штангу, і вражений Парамон зненацька вигукнув па весь стадіон: "Шланга!" Чи язик йому якось спорснув, чи само воно вирвалося оте "шланга" замість "штанга" — хто його знає, але ж людям тільки дай: довкола вибухнув регіт, і слово навіки причепилося до чоловіка. Може, через ту кляту "шлангу" дехто й здогадався, що Парамон ніякий не льотчик, а так хтось — із шланга аеродром поливає абощо.

Прізвисько, значить, на футболі пристало, однак не про футбол мова, понад усе Парамон шанував "баскет", сміх і гріх, як лежала його душа до цих гуліверів, майже удвічі вищих за нього. А найдужче — до Гори.

— Гора! — кричить-надривається Парамон.— Напхай їм у кошик, щоб не довезли додому!

Гора — так любляче називають болільники відомого на весь світ центрового Горенка — аж горбиться трохи, наче соромиться свого зросту (два двадцять!) але на Парамонові гуки, певно ж, і вухом не веде, хоча цей писклявий голос, мабуть, йому знайомий. Може, десь на зарубіжних турнірах Горі навіть не вистачає цього відчайдушного голосочка, але ж не був би він зіркою, якби озивався до кожного, хто гукає його на трибунах.

Та на радощах всяке буває. На радощах і Гора забува, що він найкращий центровий світу, і тоді прокидається в ньому отой цапок, що ладен стрибати до неба.

О, що то за матч був! Мабуть, найкращий за всі, які тільки проходили на цьому світі. Та ще й сталось на ньому таке, ну таке вже сталося, що Парамона після того як підмінили. Не впізнавали аеродромівські хлопці свого Парамошу, наче він заново на світ народився, та й народився ж на голову вищим, як був. І носик-барабулька задерся, і в плечах поширшав, і ходить із підстрибом, а одного разу навіть так розперезався, що натякнув Валькунові, нібито його пиво той, водичкою відгонить.

— Ти що,— визвірився Валькуй.— Та за такі штучки...

— Ша? — перебив його Парамон.— Ти Гору знаєш?

— Яку гору?

— "Яку", "яку",— перекривив Парамон і, зморщивши носика, повернувся до Валькуна спиною.— Бачили такого грамотія? — показав на буфетника великим пальцем через плече.— Він Гору не знає. Пиво качати із діжки мастак, а кращого баскетболіста світу не знає.

— Це ти про Горенка? — допетрав Валькуй.

— Для кого Горенко, а для кого й Гора,— багатозначно сказав Парамон.— Це мій друг, ясно? Він за мене кому хоч в'язи скрутить. Так що — ша! Лучче налий ще кухоль, бо щось не бере твоє пиво. Видно, на воду не поскупився.

загрузка...

— Та я тобі зараз...

— Ну-ну,— сумирно обізвався з-за столика Степан Гой.— Він же шуткує.

Парамон узяв пиво, швиденько підсів до розвеселілого гурту, а Степан, підморгуючи до мужиків, попросив:

— Ану, Парамошо, розкажи, як ти нашу команду виручив?

— Я ж вам уже сто разів розказував,— Парамон щиро дивувався людській забудькуватості, але видно було, що готовий розказувати і сто перший раз. Очка його займалися сухим блиском.

— Та не всі ж чули,— підохочував Степан.

— Ну хіба що...

І Парамон починав розповідати чистісіньку правду, але ніхто не вірив йому, бо сталося все після того, як по телевізору матч закінчився. По телевізору закінчився, а в Палаці спорту — ні. І про це тепер всім відомо, прочитали в газетах, однак, як воно там було, ніхто з аеродромівських не бачив. А вони такий народ, що повірять тільки тоді, як побачать та ще й помацають. Але щось же там, видно, було, якщо Парамон тепер індиком ходить, хвоста розпустив віялом.

Було.

Тоді "Буревісник" зустрічався з грозою усіх європейських команд — італійським "Атлантіком". Виграй у професіоналів — і кубок у кишені, і знай наших, отоді й побач, де гроза, а де тільки мжичка.

Що творилося того разу в Палаці спорту! Забиті трибуни жили одним подихом, то був якийсь нечуваний оркестр людських голосів, що акомпанував грі своєї команди, і якщо й мав той оркестр диригента, то ним, безперечно, був Парамон.

— Шланга, давай! — кричали з усіх сторін.— Підкажи там Горі, нехай не валяє дурня. Хай візьме верхи, а то водиться, як пацан.

— Шланга, візьми на себе їхнього тренера, франко-італляно, чорт забирай!

— Шлангу на поле!

Парамон не ображався тоді ні на "Шлангу", ні на що, всі думки його були там, на майданчику, біля Гори; Парамон бігав разом із ним, віддавав Горі паси, прикривав його корпусом од настирливих італійців, і коли Гора вкинув перші два очка, Парамон обійняв його за гарячі плечі й вигукнув: "Виймай!" Гора потиснув Парамонові руку і, змахнувши піт із чола, побіг на свою половину майданчика, бо все ще тільки починалося.

"Атлантік" і справді виявився міцним горішком, мало не всі гравці за два метри, рукасті, чіпкі, і за секундудругу м'яч уже шугнув у наше кільце, а Парамонові здалося, що то його серце вийняли із грудей і шпурнули у кошик.

Він схопився на ноги, приклав до рота долоньки й заскандував:

— "Бу-ре-віс-ник"! "Бу-ре-віс-ник"!

Його підтримали на задніх рядах, але якось невпевнено, ніби не могли відтягти голосу, ніби не поснідали сьогодні, і тоді Парамон обернувся лицем до болільників і замахав руками у такт своїм вигукам, точнісінько як диригент:

— "Бу-ре-віс-ник"! "Бу-ре-віс-ник"!

І раптом усі загукали влад, те слово гойднулося могутньою хвилею і понесло нашу команду в наступ, і м'яч знову затрепетав у кошику італійців, як риба в підсаці.

А Парамон тієї миті уже був суддею, рукою описав у повітрі коло і чітко показав пальчиком униз — це був бездоганний суддівський жест, що означав: зараховано!

Потім суперник зрівняв рахунок і навіть вийшов уперед, однак Парамон не падав духом, він знову увесь був на майданчику, бігав за трьох, спритно обводив довжелезних італійців. Особливо йому щастило на верхових перехопленнях, і Парамон тут же віддавав м'яч Горі, найкращому центровому світу, а той уже знав своє діло добре — не вкидав, а, чортяка, клав м'ячі в кільце, високо вистрибуючи над суперниками і зазираючи зверху в кошик, наче у вороняче гніздо.

Розлючені італійці не знали, що з ним робити, із цим Горою, наступали на ноги, відштовхували його у повітрі і навіть підсідали, і тоді розгніваний Парамон волав на весь палац:

— Фол! Фол!!! Це ж десятий штраф! Треба пробивати фол, він що, той суддя, осліп? Чи вони привезли його з Італії?

— Суддя з Франції,— підказували збоку.

— Це те саме! — падав у відчай Парамон.— Його купили.

1 2 3