Кислі суниці

1

Тиша. Яскраво-жовті кола пливуть по стиглому житі. Стебла, колосся зливаються в єдину золотаву масу, що вигинається м'якими хвилями. Вони колишуть дівчину. Тіло її теж золотисте, ледь притрушене оранжевим пилком, наче бджолиною пергою. Вигини плечей, рук, в'юнкі коси — тануть, вплітаються у хвилі жита і губляться в них. Дівчина розтає, видіння зника, і на мить западає темрява.

Гарячий храп коня торкнувся обличчя, і Степан розплющив очі. Над ним схилив голову Гривань. Тупцювали на місці його довгі стрункі ноги, і здорові м'язи коня, бігаючи під цупкою гнідою шкірою, вилискували на сонці.

Степан почувався напрочуд легким, мовби, лежачи, він ледве торкався трави і вона навіть не згинала під ним свої тоненькі зелені язички. Він здогадався, що це від того сну, який побачив, ненароком задрімавши, і йому дуже кортіло його пригадати.

Враз хлопець згадав про отару, підвівся на лікоть і поглянув у видолок, де паслися його вівці. Велетенською білою плямою вони вирізнялися на зеленому тлі.

На пагорбі Степан несподівано побачив якогось чоловіка з невеличкою кінокамерою. Овець знімає, здогадався хлопець. Той ще довгенько ковзав блискучим об'єктивом по видолку, вряди-годи переводив його на небо і щулився від задоволення, поки, нарешті, повісив камеру на плече й озирнувся до Степана.

— А, прокинувся, козаче! — гукнув він, простуючи до чабана. Не гніваєшся, що я без твого дозволу овець знімаю?

— А мені хіба що? Знімайте собі на здоров'я, — одказав Степан. — Не мене ж.

Хлопець уже дібрав: цей чоловік із тих, що приїхали до їхнього лісу знімати кіно. Він був у білих штанях і такій же сорочці, на примружені очі кидав тінь дашок маленького картузика.

— Хіба аби тебе знімав, то вже й образився б? — Чоловік опустився додолу поруч хлопця. Степан на хвилю запнувся. Він уже уявив себе на екрані. Обов'язково кольоровому і верхи на Гриваневі. Мчить полем. Миготить обрій. Зверху небо синє-синє. А внизу трава. Стелить йому дорогу зеленою скатертиною.

— Та хто зна? — сказав Степан, вдаючи, що те його зовсім не обходить. Все одно цей чоловік тільки балакає. А як до діла… — А ви ж хто такі будете? — запитав для порядку.

— Оце він і є, наш хліб, — той поплескав стінку камери точнісінько так, як Степан плескувату щоку свого гнідого, й усміхнувся, від чого поглибшали брижки біля країв його очей, а сухувате обличчя так зіщулилось, що, здавалося, вже не могло розправитися і прибрати сердитого виразу. Степан посмілішав.

— Овець ви нащо знімаєте? Теж у кіно?.. Стривайте, я їх зараз наверну, а то жито почнуть толочити, — кинув Степан і схопився з місця.

Він скочив на. Гриваня, і той одразу пішов у галоп. Режисер захоплено дивився услід вершникові, що обліг коня ногами і хвацько нісся поперед отари, яка витяглася тепер білою смугою. Вівці збивалися в гурт і повертали назад у видолок. Налякані мигтінням копит, вони кидалися всередину, шукали прихистку одна за спиною іншої, й утворювався живий круг.

Режисер уже хотів було схопитися за камеру, але чомусь передумав і тільки підмахнув рукою, мовляв, отак їх, козаче.

— Добрячого коня маєш, — сказав він Степанові, коли хлопець знову сів навпроти.

— А то ж як, розумна коняка. Мені без неї як без рук. Бригадир хотів дати Гриваневі роботу поважче. Але ж овець пасти тепер не кожний і схоче, от я й сказав йому: буде Гривань — буде й пастух. В полі без коня робити нічого.

Усміхнені очі режисера посерйознішали, приглядаючись до юнака. Йому подобалася і дужа постава, і глибокі сірі очі, і широке вольове підборіддя пастуха. Навіть горбинка, що виступала на гордому носі, пасувала до його засмаглого обличчя. Тієї хвилини режисер, можливо, волів бути скульптором. Він дивився на Степана, зрідка киваючи головою, але, видно, думав про щось своє. Мабуть, про те, що завжди в нього з'являються якісь ідеї тоді, коли вже починається робота. Доводиться багато чого міняти.

А час не жде.

— А знаєш, юначе, я таки зніматиму тебе. Звісно, якщо нічого не матимеш проти. Але затям собі — це не забавка. Це… а втім, зрозумієш усе потім. Приходь, ти знаєш, де ми зупинилися. Запитаєш Бровченка. А тепер мені пора.

Він підвівся і швидкими кроками пішов у бік лісу.

Уже далеченько зупинився й гукнув:

— І неодмінно приїжджай своїм конем! Чуєш?!

2

Ген попереду замаячів ліс, і хлопець нервово потягнув на себе вудила, пустивши коня кроком. Спочатку його підганяла цікавість, та, коли перед ним постав ліс, зробилося боязко, і Степан став притримувати коня. Либонь, аби він ішов пішки, ноги б самі не послухалися і повернули назад. А так… Ні, Степан покаже, що він теж не ликом шитий. Чекати лишилося обмаль. На узліссі вже видніються намети.

Степан зупинив коня і звернувся до якогось молодика, котрий умостився на поваленому грабку, гортаючи журнал з кольоровими малюнками.

— Мені треба Бровченка, — він намагався говорити якомога впевненіше.

— Тобі? Бровченка? — здивувався той, від чого Степанові знов захотілося облишити все і чкурнути геть, у своє поле, де спокій і тиша. Але хто такий врешті-решт цей хвалькуватий хлопчисько і чим гірший за нього Степан?

— Авжеж, Бровченка, — повторив пастух.

"Режисера", — хотів додати, але це вже було б зайвим.

— А, приїхав-таки. — Бровченко сам ішов до Степана. — Я чекав на тебе. — Він, здається, був радий зустрічі, і це трохи заспокоїло хлопця. Степан зіскочив з коня, і режисер подав йому руку.

— Ну от і молодець.

Вони поволі йшли поміж дерев, кожен думав про своє.

— Гарно тут у вас.— Бровченко не квапився переходити до основного.

Степан чекав.

— Ти весь час тут живеш?

— Атож.

— Чабануєш, кажеш?

Хлопець тільки повів плечима, мовляв, самі ж бачили.

— А отара ж твоя за ким тепер? І як тебе відпустили з конем?

— Гриця впрохав, щоб попас день-другий, — сказав Степан, буцім Бровченко знав того Гриця. — Довго б не довелось торгуватися, але ж той зірвиголова тільки тому й погодився спочатку, щоб на Гриваневі погасати. Так я й приїхав, як казали. А якщо вже не треба, то… — Степан випалив це одним залпом, щоб одразу покінчити з усіма зайвими розмовами.

— Он який ти жвавий. — Бровченко був задоволений. — Тільки ж не все одним махом. — Він зупинився і пильно глянув Степанові в обличчя. Бровченко помітив, як міцно стислися його губи.

— Я знаю, в тебе це славно вийде… Ти повинен промчати полем на своєму коні до того місця, де на тебе чекає кохана. Тоді ти підхопиш її і зникнеш за обрієм. Це буде спогад, її спогад, розумієш? І таким ти з'являтимешся на екрані кілька разів. Та про це ми ще поговоримо, а зараз я тебе познайомлю з твоєю коханою, — засміявся він, і на мить Степанові здалося, що з нього глузують.

— Юрко! — гукнув Бровченко на хвалька, який усе ще гибів над своїми малюнками. — Поклич-но, будь ласка, до мене Нелю.

Хвалько зник за деревами і незабаром з'явився з біловолосою дівчиною.

— Ви мене кликали, Леоніде Петровичу? — Дівчина метнула за спину золотаві змійки кіс, і її погляд на хвильку зупинився на Степанові.

— Так, ось познайомся, Нелю. Це твій вимріяний коханий. Гарний, чи не так? Уяви собі, як він підхопить тебе у білій льолі і помчить степом.

Хлопець глянув на тонкий стан акторки. Невже йому дозволять обійняти її? І хіба він може бути коханим цієї красуні?

— Але ж цей епізод випав із сценарію, — здивувалася Неля і, кивнувши Степанові, закопилила малинову губку.

— Випав, бо не було дублера.

— А тепер є… — Чи то спитала, чи ствердила дівчина. Блискучий жмуток волосся знову ковзнув із-за плеча до її розкішних грудей, і вона звичним жестом одкинула його назад.

"Вона не хоче цього", — подумав Степан і відчув, як зашарілося його обличчя. Ось недалечко пасеться Гривань. Кілька стрибків — і ці люди його більше не побачать ніколи. Тільки ж Бровченко…

— Рада була познайомитись, — ніби здалеку долинув до нього Нелин голос.

3

Коли вона підходила до Степана, він ненавидів себе за свою недолугість і не знав, куди подіти громіздкі руки. А вона, ніби навмисне, робилася такою легенькою, як польовий метелик, і до неї було боязко доторкнутися, щоб не струсити ніжний пилок з її гладенької шкіри.

Вона завжди весела. У неї все гаразд, і це дозволяє їй кепкувати над іншими. А з ним вона добра, тільки дивиться ледь здивованими очима, розтуливши рожеві губи.

Зараз вона теж наближається до нього, загадково усміхнена.

— Готуйся, Степане. Завтра будемо репетирувати мій спогад. — Її миле личко стало схожим на дитяче.— Ти міцно триматимеш мене? Не кинеш? Бо я боюся.

Від цих слів, а скорше від самого її голосу у Степана напружився кожен м'яз.

— Не бійся, — сказав він. А потім розгубився і підійшов до Гриваня, не знаючи про що говорити.

Неля теж підступила до коня і погладила його гриву.

— Він у тебе не злий?

— Ну що ти!

— А мені можна на ньому проїхати?

Він тільки кивнув головою і ніяково розвів руками, мовляв, що ж тут неможливого.

Вона підійшла до Степана зовсім близько, і хлопець відчув на своїх щоках її тепле дихання. Він обхопив її тонкий стан і висадив дівчину на коня. Та коли Гривань зрушив з місця, Неля зойкнула і попрохала зупинити його.

— Зсади мене, — сказала вона Степанові.

Дівчина стрибнула на землю, і її гарячі руки ковзнули по Степанових плечах, а в його очах спалахнуло світле волосся. Потім вона довго дивилась на нього, і, коли здригнулися її губи, Степан відчув, як незрозуміла втома налила його тіло.

— До завтра, — вичавив із себе він, плигнув на коня і зник за деревами.

4

Неля стояла у високій траві в довгій білій сорочці, а через поле до неї летів на коні Степан. І не був уже він незграбним, а почувався сильним, і навкруги було вільно й просторо. Степан сам хотів цього і думав, думав про неї, навіть і не згадуючи настанов режисера. Гривань зрозумів Степана, його задні ноги на мент прикипіли до землі, а передні метнулися вгору. Степан перехилився набік, і Неля опинилася в його обіймах. Золотокоса голівка припала до його грудей. Десь біля його занімілої долоні билося її серце.

— Чудово! — вигукнув Бровченко. — Ти сам не знаєш, що ти за молодець. Завтра ж зробимо зйомку. А Зараз можете бути вільними, голуб'ята. Юрко! Ходімо мерщій зі мною.

Степан ліг на м'яку траву і заплющив очі. Гаряче припікало сонце. Стрекотали коники. Чиїсь легкі кроки наближалися до нього.