— Але, хоч і невчений, знаю, що, входячи у чужу хату, треба "добрий день" сказати; а як до моєї хати хто ввійде, то на "добрий день" мушу "дай Боже здоровля" відповісти. У вашій хаті хіба інакше?
— А, бісової пари личино, то ти мене сповідати прийшов?! — крикнула молодиця, зіскакуючи з віхтем у руках зі стола і наступаючи на Андрія. — Геть мені з хати!
Андрій стояв, як укопаний, і сміливо дивився їй в очі.
— Міг би і я вам сказати: "Геть із хати"! — промовив тихо. — Але...
— Ти?! — визвірилася Кузьменчиха. — А що ж ти за птиця така?!
— Не птиця я, а людина, тому ще раз кажу вам: добрий день, тітко.
— А я тобі кажу — тікай звідси, бо квачем по пиці заїду!
Справді замахнулася щіткою і була б мазнула його по носі, коли б він не перехопив її в руки.
— Помалу, тітко, помалу! — остеріг могильним голосом і зблід. — Як сила на силу піде, то я вас разом із вашими віхтями і горшками так потурю на вулицю, що й черепків не позбираєте...
Відчувши хлопцеву силу, молодиця вирвалася від нього, відступила два кроки набік і зі злістю пошпурила квачем на підлогу, аж бризки розлетілися довкола.
— От життя настало, кат би його взяв! — лаялася у безсилій злобі. — Влізе тобі в хату отаке чорт-зна-що, і права на нього нема!
— Наші права у цій хаті однакові, тітко, — так само тихо і з такою самою окритою силою в голосі заговорив Андрій, — себто, ніякі: я не приписаний, і ви не приписані. Як ви мене можете виганяти, то і я вас можу.
— Писало б тебе вздовж і впоперек, собачий недокурку! — заверещала Кузьменчиха. — Він зі мною рівняється! Хата моя!
— Хай і сто разів ваша, але ви в ній не приписані. І доки ваша братова вам подвірної книги для приписки не дасть, не масте права тут командувати!
— Ха-ха-ха! — розсміялася штучним їдким сміхом Кузьменчиха. — Питала б я оце в тієї приблуди дозволу! Подвірна книга вже в мене, ключі від хати в мене — хай мені тепер на хвіст солі насипле!
— Угм, значить вдалися до злодійства, або примінили грубу фізичну силу!.. Тепер без міліції не обійдеться, а там уже вирішать, хто кому і куди солі всипле...
Сказав це так рішуче і погрозливо, що Кузьменчиха сполотніла і розгубилася.
— То це ти за тим і прийшов? — спитала з ненавистю.
— Ба, ні, тітко, я прийшов до вас із добрим словом, — сумно відповів Андрій. — Як хочете, вкланюся вам ще раз і скажу: Боже поможи!
— Нема тепер Бога! — майже істерично вигукнула молодиця.
На обличчі хлопця виступило межуюче з переляком здивовання, що поступово змінилося в згірдливу усмішку ледь помітно викривлених уст.
— Тоді вибачайте, товаришко Кузьменко, — озвався повільно, не спускаючи пильного погляду зі співрозмовниці, що раптом знітилася від сорому і стала наче аж нижча. — Коли для вас Бога нема, то будемо говорити так, як би Його справді не було. Отож, ви зараз підете до вашої братової, віддасте їй ключі й подвірну книгу, а за хату, коли хочете свою половину мати, передасте справу в суд. Та, поки суд справу вирішить не смійте й носа на поріг показувати. Зрозуміли?
Кузьменчиха раптом розплакалася.
— То так?! — захлипала у фартух. — 3 Бога починаєш, а кінчаєш тим, що з батьківської хати виганяєш?!
— А так, хочу показати вам, як то буває, коли люди на Бога не оглядаються. Ви милосердя до людей не маєте, то й для себе його не чекайте. Наскочили на чесних людей і живцем хочете їх з'їсти? Коли б Гречанючка була такою, як ви, то вас би поганою мітлою з двору вигнала! Вона по закону вдова по вашому братові, вона тут приписана і повинна би була вже давно в хаті сидіти, а не в повітці!
— Нема тепер правди на світі, нема! — плакала Кузьменчиха. — Забув нас Господь, одвернув Своє лице від нас!..
— Ов! — здивувався Андрій. — Та чого ж нарікаєте, коли щойно сказали, що Бога нема?!
— Ет! — махнула рукою молодиця. — Мало чого дурний язик ляпне!! Коли б я справді Бога в душі не мала, то воно не дійшло б до того, до чого оце дійшло тепер. А я по-Божому хтіла робити. Як захорував Василь, як став пити та бешкетувати, то люди мені радили: "Піди, Наталко в міліцію і заяви. Хай його кудись заберуть, чи посадять, чи з хати виселять". А я не слухала. Де ж таки на рідного брата, та ще й на смерть хоробою засудженого, у міліцію заявляти?! А разом жити також годі було. Спати нікому не давав, дітей на смерть лякав. То ми з чоловіком постановили самі вступитися. Думали — хай уже він, нещасливий, одмучиться, скільки йому Бог призначив, а тоді назад вернемось. А тоді знову донесли нам, що Василь якихось голодуючих у повітку прийняв. Син ходив дивитися. Вертається і каже: "Справді, прийняв. І ліжко їм дав і перину". А воно ж — іще з маминого приданого. Знову люди остерігали: "Будете клопіт мати. Василеві все одно, але хату можуть відібрати за те, що не приписані у дворі переховуються". А ми знову нічого. Ані в міліцію не ходили, ані баби з хлопцем не зачіпали. Думали, як що до чого прийдеться, то скажемо: "Знати нічого не знаємо і відати нічого не відаємо. Брат несповна розуму і за себе не відвічає: або п'яний, або без пам'яти лежить. Звідки може знати, що там хтось у повітку вліз?" Аж уже як дали нам знати, що він помер, а ми прийшли його ховати — еге!— показується, що у нього жінка законна завелася. Кажеш, чесна, вона? А я тобі скажу, що пройда вона всесвітня, от що! Коли б крихту чести та сорому мала, то не обплутувала би слабоумного. А то підійшла, його, може, й дурманом яким напоїла, змусила оженитися, вмостилася на чужому добрі і чесною називається. А я, бачите, нечесна, я живцем людей їм! Маєш Наталко, за м'яке серце, за те, що на Бога оглядалася!..
Трохи правди в тому було, й Андрієвий гнів на Кузьменчиху пересійся, як мороз у відлиту. Хлопець розумів тепер краще причину цієї ненависти скривдженої господині і її безоглядної поведінки з небажаними "родичами". Але він знав також і другу половину правди, а тому вступився за Гречанюків. Розказав Кузьменчисі по-щирості, як усе сталося, і запевнив, що Гречанючка таки чесна жінка і нічиєї кривди не хоче.
— Вона сама вам з подвір'я вступиться, — божився, — тільки не женіть їх, поки не потепліє, або поки вони самі собі якогось пристановища не знайдуть.
Кузьменчиха трохи зм'якла, але коріння недовір'я ще цупко трималося її навченої досвідом життя душі.
— Боюся, — сказала, — щоб мене знову в дурні не пошито. Пристановище тепер важко знайти. За комірчину без вікон по тридцять і сорок рублів на місяць правлять, і звідки ж їх та Гречанючка возьме? Залишу їх до весни, за весною літо збіжить, а там знову осінь і зима почнеться. І сидітимуть далі. А повітка нам потрібна. Десь же в господарстві й лопата мусить бути і граблі, чи якесь інше барахло — куди ж із тим подінешся?
Андрій скипів.
— Соромтеся, тітко! — крикнув несподівано. — Через дурні граблі чи якесь барахло двох людей на видиму погибель засуджуєте?! А ще кажете, що Бога в душі носите, що м'яке серце масте!
— Тю на тебе, хлопче! Нікого я не засуджую!
— Ба, засуджуєте! Не виганяєте серед зими голих-босих на вулицю?!
Марно боронилася молодиця перед аргументами розгніваного хлопця і врешті виставила останній козир:
— А як вони мені повітку й хату спалять? Не сидіти ж мені вічно над ними і не сторожити! Примус — завжди небезпека. А там одне старе, друге дурне, що в селі примуса й на очі не бачило, — до біди недалеко.
— Як такої біди боїтеся, — знайшов і на це відповідь Андрій, — то мусите дозволити їм отут у хаті варити. Раз окропу, раз якої юшки — хати вам не переварять.
— А, це вже вибачай! — одразу наїжилася Кузьменчиха. — Відколи світ світом стоїть, дві господині біля одного припічка ще не помирилися і не помиряться!
— Мабуть тому тепер сотнями в одній спільній ямі мусять миритися...— з понурим глумом кинув Андрій. — Так же, тітко?
— В тому я вже не виненна!
— Всі винні, тітко, всі! Тим винні, що потопаючому руки не простягнемо, ще й від берега кілком відіпхнемо. Як у селах розкуркулювати почали, то не гризлися найближчі сусіди за чуже добро, мов собаки за кістку? Навперейми дерлися за одежу, за реманент, навіть за вазонки з калачиками. А скінчили тим, покинули і награбоване й своє, та й пішли смерти по дорогах шукати.
У глухому голосі хлопця задзвеніло щось таке гірке і болюче, що Кузьменчиха затремтіла і зблідла. Дивилася на Андрія наллятими жахом очима і мовчала. Мовчав і хлопець. Але за мить, прогнавши марева, заговорив знову, м'яко і пристрасно:
— Тіточко, вірте мені, що баба Гренанючка скоріше вмре, як вашої ласки попросить. Два дні з унуком на сухому хлібі й воді сидять, каганця не світять, бо вашу волю хазяйську шанують. Я їм чужий, ще чужіший ніж ви, але прошу за них. Чуєте, тітко? — прошу, як рідну неньку просив би: згляньтеся на них! Не печіть їх, бо вони вже й так спечені до живого. Прошу вас!
З цими словами Андрій ухопив замащену вапном руку жінки і підніс до уст.
Палкі слова і такий незвичний у ті часи вияв пошани цілком обеззброїли Кузьменчиху. Жінка знову задрижала і, з трудом перемагаючи ридання, заговорила уриваним голосом:
— Та Бог з ними!.. Хай сидять... Хай варять і ночують у хаті, поки холодно. Ми й так за місяць сюди не переїдемо... Чоловік розгнівався на мене... Від похорону й не говоримо... Сказав, що проти закону не піде і з подвір'я силоміць нікого не виганятиме, а в хаті й пальцем нічого не торкне. То я мажу отак собі, на злість йому. Тут же спочатку стіни обтинькувати треба, грубу пересипати, бо всередині вже чисто перегоріла і розсипалася...
— То, кажете, можна варити, тітко? — нетерпеливо перебив її розповідь Андрій.
— Та ж кажу, можна. Хай варять, хай сплять, а там — побачимо, Що Бог дасть — те й буде.
Андрій притьмом вискочив на ґанок.
— Грицю, гов! — крикнув. — тягни но сюди свого горщика! Зараз будемо крупняка варити!
Грицько спочатку не повірив, але, переконавшись, що Андрій не жартує, з'явився вмент. Вірніше, спочатку з'явилася кривобока каструля і несміливо пролізла у двері. Тоді показався Гриць. З острахом поглядаючи на Кузьменчиху, привітався, а каструля помандрувала до плити й скромно притулилася на самому краєчку, як той смиренний прохач, що боязко присідає на кінчику стільця перед високопоставленою особою. Вслід за каструлею та Грицем крізь двері просунулася величава постать Гречанючки, і частина Богові духа винної чуприни хлопця вмить натягнулася настроєною на найвищий тон струною.
— Боже поможи, хазяйко!..