Проти переконань

Було якось легко на душі, глупо-весело й приємно.

По півночі Березовський почав прощатися.

— Я вийду з тобою, — відважно підвелася Маруся. — Не думайте, що я така полохлива. Вийду — і все! Навіть коли б мені і привиділися вдруге роги, то вже не зляка­юся. Але то було смішно: знаю ж, що це Ігор, аж глип — така страшна пика, зуби вишкірені й роги. Ха-ха-ха!

Переступивши поріг, спіткнулася й розсміялася знову.

— Але ж я зовсім п'яна! — вигукнула таким голосом, як то звичайно кажуть усі жінки, що їм трошки шумить в голові. — Справді п'яна!.. Дай руку, Ігорю, бо впаду... Ти не гніваєшся на мене? Не гнівайся, я сама не знаю, що зі мною сталося. І знала ж, що це був ти, аж — глип!..

Біля хвіртки стала близько до нього лице-в-лице, і в світлі пізнього місяця можна було виразно вичитати по її очах усе те, що мала в серці: закоханість, тугу й безмежну відданість.

— Добрий день, Ігорю! — шепнула благально, стоячи нерухомо, але всім своїм єством тягнучись до нього.

Іскра якогось божевільного хмелю прошила його від тім'я до п'ят, викликавши вмент загрозливе клекотання крови. Опанувало його бажання відповісти на цей "добрий день" не таким вимушеним голосно-безсмачним поцілун­ком, як Варці, але вхопити у залізні обійми туго налитий дівочий стан, припасти до піврозкритих у чеканні теплих уст і з зойком крови у скронях, але зовсім тихо, вгризтися в них до болю, до безтями, до втрати свідомости!..

Небезпека була дуже близька і дуже спокуслива, але вмент обізвався розум, виставивши червоний вогник осто­роги: "Істеричка!"

— Добраніч, Марусю! — відповів підкреслено тверезо, стиснув дівчині руку і відійшов.

А за ним по п'ятах бігла гостра спрага обманутої кро­ви, чи то його власної, чи то тієї постаті, що, сумно бовва­ніючи, лишилася під замкненою хвірткою...

* * *

Холодні вітри напинали блакитні вітрила весняних днів, і вони пливли один за одним кудись разом зі сонцем та пропадали десь в позаобрієвій безвісті. Благально про­стягали за ними свої зелені руки вибуялі дерева і, не вбла­гавши нічого, лишилися далі на місці, журно хитаючи головами та розсіваючи по землі дзвінкий шепіт свого взористого жалю. Сонце ж, уперто відпроваджуючи одних, сипало пригорщами золоті цукерки другим, і все лиша­лося незмінно-ласкавим, щедрим і одночасно байдужим.

А всі вони — і блакитно-вітрильні дні, й пишно-шатна зелень, і життєдайне сонце були запеклими ворогами пе­реобтяжених працею останніх тижнів навчального року.

Вони грали всіма відтінками барв, дзвонили різноголоси­ми мелодіями, дражнили найніжнішими ароматами, напов­нювали сонною нудьгою атмосферу авдиторій і кабінетів, ставали упертими стінами поміж мозками та конспектами й манили за собою геть далеко на лоно природи. І юні ду­ші, подібно до дерев, тягнулися навздогінці за весняними днями, нетерпеливо чекаючи моменту, коли увірвуться пу­та, що приковували до скрипучих шкільних лавок і прижовклих паперів.

Березовський перебував у стані постійного пригноб­лення й неспокою, безуспішно шукаючи розв'язки тих за­гадок, що їх ставила поведінка Марусі. Вона знову повер­нулася до свого попереднього стану зовнішньої апатії й байдужости, нічим не зраджуючи, що повеликоднева роз­мова, випадок у пивниці й прощання під хвірткою з ви­кликаючим "добрий день" лишили в її пам'яті якийсь знак. Хіба що стала ще більше несміливою й мовчазною і часті­ше мала непритомний погляд, від якого Ігореві ставало не­добре. Сказавши щиро, він боявся її, і цю мовчанку вважав найкращим з того, що могло бути, але знову муляла його ненатуральність, з якою дівчина від таких поважних ви­падків так просто перейшла до порядку денного. Так, ніби нічого не було, або було щось зовсім звичайне, природне, не варте уваги.

Як це пояснити?

Але, хоч шукав відповіді на питання, не зачіпав її, не питав нічого, чекаючи, поки вона сама заговорить.

Це чекання втомлювало його й дратувало, так що лек­ції з Марусею перетворилися для нього в кару, яку тяжко було довго витримати. Він сидів з нею годину-дві, але врешті, втративши терпець, ішов у кухню до Григорія Сте­пановича. '

— Ну, богобоязний і праведний майстре, що ви там сьогодні у Бога випросили? — починав провокативно, ба­жаючи виладувати своє роздратовання. — Скинуло вам небо які підошви, чи бодай устілки?

— А ти, нехристе, думаєш, що по кожній молитві Бог тобі зараз так і почне скидати лопатою, що лиш захочеш? — негайно відгризався Кобзаренко.

— Певне! Це був би найкращий доказ, що Бог існує, що наші молитви до Нього доходять, — і тоді всі вірили б і всі молилися б.

— Ну, знаєш, козаче, Богові на таку "віру" начхать! Ти вір йому, люби Його і молись Йому, не жадаючи напе­ред нагороди, — тоді й побачиш. А то торгуєш наперед своєю любов'ю і своєю молитвою, мов той жид на ярмарку, і Самого Бога хочеш ошукати: мовляв, я Тобі на копійку молитви, а Ти мені відразу на червінець добра. Хитрий!

— Я нічим не торгую і нічого не прошу, але другі щи­ро вірять, щиро люблять, щиро поклоняються, а їм ані трохи не краще від таких, як я.

— Звідки знаєте?

— Ну, от також питання!..

— Ні, звідки знаєте, я питаю?

— Та на власні очі бачу.

— Нічого ви не бачите, сліпі ви, як кріт — от що! — розходився Кобзаренко. — Тими очима, що в лобі маєте, зможете заглянути в людську душу? Ні! То звідки знаєте, чи краще, чи ні?

— А-а, ви про душу? — вдавав Ігор, що м'якне.

— А тож про що? Про шкіру на пришви[23]?

— Ну, як про душу, то я згоден з вами. Як то там ска­зано? "Блаженні нищії духом" і "блаженні плачущії"... Зго­ден! Ви мене побили цим словом! Дайте чарку горілки!

— Не дам!

— Та дайте, не будьте такі скупі, бо на душі моїй бла­женній смутно чогось.

— Помолись Богу — і полегшає.

— Бач, які ви! Самі по розраду — до пляшки, а мене до Бога відсилаєте.

— Ну й окаянний чоловік оцей студент! — крутив го­ловою Кобзаренко. — Його тільки послухати — і то гріх. — Марусю, чуєш, Марусю? Дай-но там чогось такого щоб у зубах в'язло. Твій учитель, як жуватиме — то мовчатиме. Не дурний же видумав, що гріх не стільки в губу йде, як з губи, а за цим урвителем десь уже давно пекло плаче...

Скоро, однак, виявлялося, що при "жуванні" мовчати ще важче, і сам Кобзаренко це підтверджував.

— Ні, Ігорю Олександровичу. — починав він, — мені здається, що вчені люди мусять бути мудрішими від невчених, а виходить — навпаки.

— Себто?

— Та от, і дурному ж ясно, що вселенну мусів хтось сотворити. Наука он так далеко пішла, що видумала всякі машини, літаки, електрику, радіо. А от дурної вам мухи, чи там хробака якого — такого, значить, щоб воно було живе і плодилось — ще ніхто не видумав. А хтось же ви­думав і рослину, і звірину, і людину. Кажуть, природа. Та хай і природа. Тільки чому ж у природу вірять, а в Бога — ні. От питання!

— Зовсім не питання. Природа — це реальність, мате­рія, а ваш Бог — це Дух — одним словом — ніщо!

— Дурна твоя матерія! — аж підскочив Кобзаренко. — Як в матерію духа не вложиш — нічого з неї не буде. Камінь все залишиться каменем, глина — глиною була, є і буде. А то Бог взяв глину, вдихнув у неї душу — і стала людина!

— Хто ж це таке доказав? — перехиливши голову на­бік, спитав Ігор.

— Хто? Та й учені ж кажуть, що живе з мертвого по­стало. Чи, по-твоєму, наука так зробила? Докажи мені, що наука виникла раніше від усього живого — то я й по­вірю, що це вона з глини усякої тварі натворила.

Ігор добродушно сміявся, страшно вдоволений зі сво­го співрозмовника, але врешті й собі заговорив поважно:

— Бачите, Григорію Степановичу, людський розум є дуже обмежений, щоб пізнати певні речі, і тому для нас не все зрозуміле.

— Скажи ліпше, що людський розум дурний! — бурк­нув Кобзаренко. — Коли б був мудріший, не відкидав би Бога. А то сам признає, що нічого не знає, а хоче все толкувати.

— І толкує, Григорію Степановичу, толкує! Вже ба­гато він витолкував, а з бігом часу витолкує ще більше.

— Хіба, як помудріє, то дотолкується до того, що те­пер відкидає.

— Ой. мабуть, ні!

— А я тобі кажу, що за сто, чи за тисячу літ, люди визнаватимуть Бога ще більше, як признавали тисячу літ тому. От побачиш!

Ігор засміявся на цілі груди:

— Того вже напевне ні я, ні ви не побачимо!

— Ге-ге-ге! — перекривив Кобзаренко і з пересердя почервонів. — Стережись лишень, щоб тобі не довелося на це все дивитися з преісподньої, бо там сірка очі виїдає.

— Та що ви, Григорію Степановичу?! — сміявся далі Ігор. — Хіба ж душа має очі? І як це може сірка духові очі виїдати? Сірка ж — матерія!

Кобзаренко трохи сконфузився.

— Добре, добре! — поспішив завернути розмову до того пункту, що був у Березовського найслабшим. — А от ви все таки скажіть, звідки життя взялося, і хто сонце на небі тримає, і хто зорям дорогу вказує? Хто?

— Кажу ж вам, що є закони, яких ми ще не збагнули.

— І хто ж видав ті закони?

— Ніхто не видав — вони вічні.

— Та хоч і три рази вічні, то хтось їх мусів таки вста­новити! — нервувався Кобзаренко.

— Хай буде по-вашому, — годився Ігор, — признає­мо якусь вищу силу, яка їх встановила. Але ця вища сила також є нічим іншим, тільки законом вічної матерії.

— Їхали-возилися!.. — з досадою махав рукою Григорій Степанович. — Як це матерія видаватиме закони для матерії? Нехай там тобі камінь, чи ціла скеля, видасть якийсь закон — хочу я бачити...

— Ви їх не бачите, але наука доказує, що не лишень скеля, а кожна порошинка має певні закони.

— Мають, бо ними Дух командує.

— Таки ні, Григорію Степановичу! Наука вже навчилася пізнавати ці закони, обраховувати їх, передбачати і навіть підкоряти. А Духа, про якого ви говорите, не мож­на б ні зрозуміти, ні обрахувати, ні передбачити, а тим більше підкорити. Скажіть, чи не так?

Суперечки були переважно односторонньо-завзяті, бо Кобзаренко гарячився, а Ігор відповідав йому поблажли­во, як людина, свідома своєї вищости, хоч і не завжди ця "вищість" мала за собою тверді підстави. Та інколи й Березовський розпалювався, особливо, коли дискусія впиралася в християнство і його засади.

— Ваша релігія народилася серед рабів, рабам на по­тіху служила і цілу свою історію рабів виховувала! — нервувався він. — Поганство вже куди ліпше, бо погани вірять у богів добрих і в богів злих, богів, які винагороджують, і богів, які карають.