Коли під подушкою нема нічого і коли він згодиться кинути той згорток у вогонь — значить небезпеки нема... І ще скажи йому, що знаєш про його таємницю на Ґваїрі.
— Яку таємницю?
— А от нехай тобі розкаже, коли має чисту совість... Ну, чав, і хай тебе Бог боронить від усього злого...
— Дякую, Жакобе... Щасливої дороги!..
На землю спускався вечір, і постать Пойзе скоро розчинилася в каламутному присмерку. Коли б Жульо пішов за ним і послухав, що він бурмоче, то почув би таке:
— Пойзе, кожний порядний християнин повинен знати, що ніяких чарів нема, а хто мішає до чарів молитву — робить великий гріх. І хто висміє такого дурня, як той Жульо — зробить богоугодне діло. Ги-ги-ги!..
Але Жульо не ходив за Жакобом і нічого того не чув. Він розгубився від страху і не знав, що починати: чи замикати собак, чи будити страшного гостя, чи взагалі тікати звідси геть? Це ж бо перший раз у своєму життю він зустрівся з чарівником. Правда, чув уже про них безліч різних оповідань, але ніколи не бачив на власні очі.
Взагалі, коли б цього парубка з лісу спитати, що він знає зі світу, не зв'язаного з лісом і оселею, то він би міг хіба сказати, що знає тільки про різні дива. Бо вістки рідко коли доходили до цієї закинутої в лісі господи, але коли вже й доходили, то все були якісь надзвичайні. З тих вісток Жульо знав, що в Бразилії неодмінно з'являються по кілька разів на рік різні чудотворці, які масово уздоровляють сліпих, глухих і спараліжованих; що десь об'являються могили, на яких відбуваються різні таємничі події; що в якійсь місцевості вже роками карається якийсь грішник, провалившись за зневаження хреста по пояс у землю і неспроможний з неї вилізти. Ну, а фантазми[70] і чари були такими звичайними речами, що вже нікого не дивували. І Жульо у все те свято вірив. І чому ж не мав вірити він, неграмотний хлопець з лісу, коли кожний пересічний бразилієць в це вірить?.. Вірить, хоч Церква веде уперту боротьбу проти тих забобонів, що часто-густо набувають характеру масової психози.
І тепер, коли Жульо залишився сам, йому все довкола почало видаватися підозрілим і зловіщим. Навіть сама сцена прибуття двох несподіваних гостей представлялася в якомусь особливому світлі. Жульо тепер дуже дивувався, що відразу не помітив багатьох різних дрібниць:
Чому той чужий хлопець з дивним іменем так пильно роззирався по господі, коли Жульо стояв напроти нього з рушницею? Чому собаки дивилися на нього так неприязно, наїжували шерсть і крутили хвостами? Чому він був таким мовчазним?
Ні, Жульо тепер щораз, то глибше переконувався, що Жакоб мав рацію. Жульо не знав тієї простої істини, що, хто вдягне червоні окуляри, бачитиме цілий світ червоним, а тому і не розумів, що всі ті страхи є лише витвором його власної уяви. І він почав діяти.
Насамперед, як йому радив Жакоб, пішов позамикав собак. Потім, хрестячись і молячись, почав обережно наближатися до хатніх дверей. Відкрив їх і зараз же кинувся засвічувати свічки. Одну поставив на столі, а другу взяв у руку і підійшов навшпиньках до Данка. Хотів уже його збудити, але передумав і перше розложив на столі три кулі.
Данко спав міцно, дихав рівно і зовсім не помічав того, що робить господар. Тому зірвався злякано, коли Жульо штовхнув його під бік і крикнув:
— Ти, ану вставай!..
— Що?! Чого ти хочеш?.. — спитав здивовано, зі страхом у голосі.
— Хочу подивитися, що ти там маєш під подушкою?
Данко пригадав, що під подушкою лежить пістоль, і тому навалився на неї цілим тілом:
— Того, що в мене під подушкою, я тобі не дам! — крикнув.
"Значить, таки правда!" — подумав Жульо і злякався ще більше, як Данко.
— А що то ти маєш за поясом, га? — спитав знову, однак не дуже зближаючись до Данка. — Ану, покажи!..
Данко покинув подушку і вхопився за пояс:
— Пойзе! — закричав. — Пойзе, ходи, сюди!. .
Жульо зрозумів це так, що Данко кличе нечисту силу. На це він не був приготований і не знав, як новому лихові запобігти. На всякий випадок тупнув ногою і крикнув:
— Не клич, не клич, бо це тобі не допоможе! ВІН сюди не доступить, бо он, дивись, на стіні хрест висить.
Данко кліпнув очима і повів рукою по очах, стараючись це все зрозуміти і прийти до рівноваги. Зібрав усю силу волі і спитав, яко мога спокійніше:
— Скажи мені, Жульо, чого ти хочеш?
Жульо відчув, що гість подається, і в душі подякував Богові.
— Чого я хочу? — перепитав. — Хочу, щоб ти мені показав те, що маєш під подушкою.
— Ну, маю пістоль, — відповів Данко.
— А ще що?
— Більше, здається, нічого.
— Ану, покажи!
Данко підніс подушку..
— А це що? — здивувався щиро, беручи в руки вузлик з брудної ганчірки.
Здивовання його було таке очевидне, що Жульо навіть трохи розгубився. Однак, не дав того по собі пізнати.
— Що? — перепитав. — Чари. Не знаєш?
— Чари?! — дивувався Данко. — І навіщо ж вони тобі?
Жульо стояв, мов дурний:
— Мені?.. Мені вони непотрібні. А ти ліпше скажи, звідки вони там взялися?
Данка почало це врешті смішити.
— Знаєш, Жульо, ти бавишся в погані жарти. Коли ти знав про ці, як кажеш, "чари" раніше від мене, то мусиш також знати і те, звідки вони там взялися. І, зрештою, не стидно тобі, такому великому парубкові, вірити в якісь чари, як баба? Ану, я зараз подивлюся, що в тій ганчірці є?
У розв'язаному вузлику знайшли кілька зерен рижу, фасолі, вуглину і грудочку глини, — все, як казав рижий.
Данко почав сміятися, а Жульові було трохи стидно.
— Хто тобі сказав, що це чари? — спитав, пересміявшись Данко.
— Це все одно...
— Ну, але все таки цікаво, хто?.. І... де це подівся Пойзе?
— Хто?
— Та По... — і Данко зареготав ще голосніше. — Ну, той довгов'язий, як його?
— Жакоб?
— Ага, Жакоб. Де він?
— Ти мене не випитуй, — знову нахмурив брови Жульо, — а скажи ліпше, що то ти маєш за поясом?
— А яке ж тобі діло до того? — відразу наїжився Данко.
— А таке, що я хочу, щоб ти то спалив!
— Та ти здурів, Жульо?!
— Ні, не здурів, але кажу тобі, що, коли ти того не кинеш у вогонь, то з тобою буде погано!.. — пригрозив Жульо, відчуваючи, що підозріння знову росте в його душі з великою силою.
— Але навіщо тобі, щоб я це спалив? — дивувався Данко.
— Бо так...
— Ну, вибач мені, але я ніколи не слухаю дурних розпоряджень!
— Ага, так?.. — дедалі більше хвилювався Жульо. — То тоді, може скажеш, що то в тебе за секрети на острові Ґваїра?
Данко зблід.
— Звідки ти знаєш про мої секрети на Ґваїрі?
— Я все знаю, все! — крикнув Жульо несамовито. — І ти звідси вже живим не вийдеш!
Данко зірвався на ноги і приготовився до оборони, але, на його велике здивовання, Жульо, замість того, щоб нападати, підбіг до стола і почав спішно шептати:
— Отче наш, іже єси...
Данкові стало моторошно.
"Божевільний! — подумав про Жуля. — Цілком певне, божевільний! Щось ворожить над кулями... І рушниця приготована лежить... Матінко Небесна, рятуй мене від нової напасти!.."
Схопив пістоль, підняв з землі чоботи, на ходу позривав зі шнурка свою одежу, що висіла над піччю і вилетів з хати.
"Собаки!.. — мигнула думка. — Господи, хоч би ж собаки не почули!.." .
Але собак не було чути. Змотуючи на ходу всі речі, аби не погубити чого, Данко підбіг до брами. Не відчиняв її, але переліз, як кіт, і кинувся бігти стежкою, що ледве виднілася у темноті. Ледве пробіг яких сто кроків, як побачив перед собою якусь постать і зупинився.
— Пойзе, — обізвалася постать, — хто не слухає доброї поради, то потім мусить утікати без штанів...
— Пойзе, ти?! — втішився безмірно Данко і мало не кинувся рижому на шию. — Ох, Господи, що я тепер мав там у тій хаті!.. Що той хлопець, божевільний?
— Пойзе, зовсім божевільний. Хотів мене застрелити.
— І мене також... Тепер чогось молиться над якимись кулями...
— Так? О, то поганий знак: значить зараз пуститься в погоню.
— Ну, він нас не знайде в цій темноті так легко... Почекай, хай но я взуюся і вберуся.
Рижий нічого не казав, поки Данко одягався і взувався, але, коли вже скінчив, сказав:
— Пойзе, але я думаю, що, коли той божевільний випустить на нас своїх псів, то переодягнення мало поможе.
— Ой, справді! Я й забув!.. Тікаймо ж, тікаймо!..
І обидвоє, що було духу, побігли стежкою вниз.
Через кілька хвилин від оселі донісся постріл.
— Пойзе, — сказав рижий, не зменшаючи бігу, — він вже вийшов за браму...
— Сили, Жакобе, сили! — шептав хлопець.
Гнали, як вітер, мало не викручуючи ніг на нерівній дорозі.
Незабаром почули й другий постріл, і погнали ще скоріше. Врешті впав третій постріл.
— Данку, — раптом спинився Пойзе, — закричи!
— Що ти?! Навіщо?
— Хай подумає, що тебе підстрелив, тоді вернеться і не буде за нами бігти.
— Думаєш?
— Певно. Кричи, щосили!
— О-о-о-й! — зойкнув Данко так голосно, що аж сам перелякався.
— Пойзе, кожний розумний тепер повірив би, що ти вже мертвий, — сказав рижий. — Але божевільного трудно переконати. Біжім далі!..
Стежка, якою сьогодні спиналися цілих півгодини, тепер лишилася позад них за п'ять хвилин, і вони вже бігли відкритою скелею Ітакваї. Незабаром перебігли і її та опинилися над крутим берегом ріки.
— Що тепер, Пойзе? Що тепер? — нетерпеливо перепитував Данко.
— Пойзе, тепер одна рада: сідати на човен і плисти. Собаки по воді не побіжать.
— Але де ж візьмемо човна?
— Та у них, у цих розбишак, мусить бути човен. Бачиш, стежка йде аж сюди. Тут десь мусить бути глибока і вигідна заточка, а там на березі — човен.
Пішли трохи стежкою проти течії ріки і незабаром справді побачили в тому місці, де починалася Ітакватія, глибоку і вигідну заточку, а на березі — човен.
— Пойзе, — почухав потилицю рижий, — красти — не входить у мої звички, але інколи чоловік, якщо не хоче згинути від кулі божевільного, або від його божевільних псів, мусить вкрасти човен. Ходи!..
— Жакобе, а ми ж не потопимось?.. Дивись, яка темінь, і ріка неспокійна...
— Пойзе, то все залежить, як дивитися на справи: або миліша неспокійна ріка у темну ніч, або миліші пащеки навіжених собак.
— Я волію неспокійну ріку і темну ніч!
— Пойзе, я також...
Зашипіло днище по мокрій землі, сколихнулося ще більше нервове сьогодні плесо глибокої затоки, хлюпнули стиха весла — і човен відплив від берега...
Новий удар
Коли човен пристав до берега, четверо чоловіків полегшено зітхнули і, оглядаючись на бурхливу смугу ріки, яку щойно перебороли з неймовірними труднощами, побожно перехрестилися.