— Тут від самого повітря можна вмерти, не то що захорувати, чи силу стратити.
Ніхто не сказав нічого, а мені було ніяково. Я відчував, що сказав не так і не те, що треба було.
В бараці вже були Чижик і Смик. Вони вдали, що не помітили ні нас, ні Пєтьки, і цією іґноранцією підтвердили, що мають якісь потайні наміри.
Вибила година сну — і ми полягали. Поміж нашою чвіркою чомусь залягла напруженість, ще відчутніша, ніж попередніми днями. Здається, не дивлячись на втому, ніхто з нас не міг заснути. Мені, наприклад, далі ввижалася незаймана білість блискучої тайги, а рівночасно гнітила думка про Святкову хворобу. Я був переконаний, що, коли б нам удалося вирватися на волю, він би подужав. Скільки людей живе довгі десятки років з хворобою серця! Не міг би жити й Святослав?
Здавалося мені, що зовсім не хочу спати, а, отже, заснув, не спостерігшись, коли. Саме піднявся у солодку ясну блакить, що нависла над білою тайгою, як несподіване падіння чогось важкого зверху мене збудило. Ще перше, ніж розплющити очі, я вже інстинктивно наставив руки, захищаючись від ударів, які літали довкола, й одночасно старався висмикнути з-під тягару своє тіло, яке стало ареною бою.
Від мого маневру багаторуке й багатоноге клубовисько перекотилося вбік і гепнуло на підлогу. Я зрозумів, що відбувся планований напад, і також кинувся у боротьбу. Але моєї допомоги вже не було потрібно: Чижик лежав нерухомо під нарами, а Смик сидів на долівці й спльовував кров'ю. Кров стікала також із його похиленого обличчя й капала на підлогу.
В коридорі почулося гупання багатьох ніг — і ми всі, як рівнож і всі інші в'язні, розбуджені бійкою, вмить попадали на нари, прикинувшись сплячими. Лишилися тільки Смик із Чижиком, і на них упав гнів сторожі.
— Не вспіли з лікарні повиходити і вже знову побилися, с... сини?! — кричали конвоїри, додаючи ще міцніших словечок. — Ану, збирайся!..
Блатні не зрадили нікого, коли їх тягнули з бараку до карцеру. Все ж таки і в них були свої засади, які не дозволяли "капати" на інших.
Після того, як конвоїри з (парадокс!) заарештованими арештантами відійшли, в бараці почав повзати тихий шепіт запитів і здогадів, але ми нічого не казали. Лишень Петро, повернувшись до Святослава, простягнув руку:
— Дай п'ять, Ваньок (він знав Святослава лишень по фальшивому імені). І знай: кому Пєтька Большой подав руку — друг до смерти! І ти, Арпашка, також дай п'ять! Від сьогодні — моя кров — ваша крав, хоч ви, дураки, й чесні...
Виявилося, що то Святослав урятував Пєтьку від неминучої смерти. Він не спав і почув таємничі шелести. Та все ж, поки вспів нас побудити, Чижик і Смик напали. І був би Петро позбувся життя, коли б Святослав не відбив руки з піднесеною фінкою.
Пєтька мав за що дякувати.
По цій події ми ще не вспіли поснути, як почався трус. Нас голими повиганяли на коридор і протримали так дві години, поки "собачники" перевертали все в бараку догори коренем. Дві фінки, відібрані Пєтькою та Арпадом у блатних, опинилися в руках конвоїрів. Добре, що хоч мої колеги вспіли їх підсунути під піч, і тому лишилися поза підозрінням.
Так ми щодня виходили на розвідки і двічі повернулися з добрими пробами. Сталося це не завдяки старанням, чи знанням Петра, але завдяки тому, що над Алданом, як і здовж цілої Лени є багато золота.
Місця знахідок позначено, до Москви напевно вислано відповідний звіт, і адміністрація табору могла очікувати винагороди. Нас же лишень "підбадьорили" подвійною порцією таборового макуха і пачкою махорки на кожного чоловіка, хоч серед нас не було ані одного курця.
Кожного разу, коли нам доводилося йти вгору, я з тривогою слідкував за шуряком. Він, сердега, вдавав бадьорого й усміхався, але сили його зраджували, і це часто було причиною злости конвоїрів. Петро при тому гнівно морщив брови, а мене тоді збирала охота скочити на цього "друга до смерти" і скинути його сторч головою вниз.
Якось то ввечері, коли ми повернулись до бараку, Петро раптом рикнув і скочив убік.
— Та, вошивче! — заскрипів він, підіймаючи когось за комір. — А я ж тобі не казав, щоби ти мені більше поперек дороги не ставав?!
Нападений безсило тріпав руками, але протестував енергійно, як певна себе людина:
— Підожди, підожди, не бийся!.. За добро не б'ють!.. Ти знаєш, кого б'єш?! Ти знаєш, хто тебе попередив?..
— Ти?!
— Я!
Це був Крюк.
Пєтька з люттю штовхнув його від себе і з ненавистю сказав:
— Краще би мені було бути зобов'язаним собачникові, ніж тобі, вошивче! Але — твоє щастя... Та, однак, знай: як тільки поквитуюся за добро — поквитуюся і за... Ти знаєш...
Отже, Крюк знову опинився між нами. Дивно, але виглядав притомнішим і здоровішим, хоча напевне не від ліків, яких у лікарні не було. Очевидно, примхлива хвороба зробила свій черговий поворот до кращого. І в мене навіть зродилося бажання — бодай вибити його на рахунок давніх і важких боргів. Та знову зупинила від розправи думка, що я безсилий виміряти йому заслужену кару. І я знову махнув рукою.
Події йшли второваною дорогою. Наша група, як і всі інші робочі бригади, виходила з табору ранком і віддалялася не більше, як на півдня дороги, щоби другу половину дня мати на поворот назад. Мірило півдня було нашим радіусом, Кугурча — центром, а ми крутилися довкола нього, неначе теля на прив'язі. Зрештою, розшуки виявилися успішнішими на лівому — західньому березі ріки, і нам наказано ходити в той бік.
Дні стояли морозні, соняшні й тихі, сторожі якось не показували своєї влади, навпаки слухали наказів Петра, харчі ми одержували окремо, тому їли краще, і через те все наше життя, якщо й не було добрим, то в усякому разі було кращим, ніж в інших в'язнів. Бувало, заїдемо далеко в тайгу, виберемо відповідне місце і розкладемо два вогнища: одне для нас, друге — для "собачників". Джаґани[42] й інше знаряддя поскладаємо в купу, і біля нього конвоїри садили вівчура, щоби ми не вжили його, як зброї. Отак і відпочиваємо та гріємо страву: конвоїри біля свого вогнища, а ми — біля свого. Нам було навіть зручніше, бо ми не мали зв'язаних автоматами рук, як сторожа. Припечемо на вогні хліб, шматочок дичини, або риби, зваримо окропу, або й узвару з диких ягід, — все ж не смердяча таборова юшка, — і якось на час призабудеться наше справжнє положення.
Журив тільки нас Святослав. Не лишень мене й Арпада, але також і Петра. Розбійник любив дряпатися на гори, хоч на шпилях звичайно ніхто ніколи золота не шукав. Але він, чи то з якоюсь іншою метою, все намагався лізти вгору. Ми слухняно лізли за ним і, хоч ці підйоми звичайно бували дуже круті, не протестували б, коли б не Святослав. Йому приходилося погано. Через яких десять хвилин він уже починав вибиватися з сил, задихався й хитався на ногах. Намагаючись прикрити слабість усмішкою, викликав у нас велику жалість до себе й змушував Петра гнівно супити брови. Ніби похопившись, наш проводир затискав уста й починав обгинати гору обручем, або, взагалі занехаявши намір, наказував спускатися вниз.
Я знав, що Святославова амбіція в таких випадках була глибоко зранена, що він сердився і страждав. Бо Чепи-Ходоровські були дуже милосердними, але самі не привикли бути предметом милосердя. Та ще й, в даному випадку, — чийого!..
Тим часом Петро, не знати з яких причин, починав з години на годину проявляти все більшу приязнь до Святослава. Чи то зростала вона із вдячности за рятунок життя, чи будила її гарна, щира вдача мого шуряка — на це напевно ніхто, ані не сам Петро, відповісти не могли би. Зрештою, хто зможе збагнути всі примхи й відрухи темної розбійничої душі? Та, як би там не було, Петро перший кидався на допомогу Святославові, коли той її потребував, розділюючи харчі, завжди відділював йому кращу й більшу пайку, не дозволяв носити наших шукацьких знарядь, а одного дня заявив, що Святослав, який досі спав скраю біля мене, спатиме посередині між ним (Петром) і мною. Ми не сперечалися, бо з такої зміни Святославові, правда, користи великої не було, але й шкоди — також.
Увечорі я почув муркітливий шепіт Петра, звернений до Святослава:
— Ти, Ваньок, десь холодного повітря вхопив. Холодного, або гарячого. Повітря — то таке: як його забагато вхопити — воно в легені не пройде і згусне в клубок. Тоді ні туди, ні сюди. Тільки на серце давить. У нас його лікували так: як холодне повітря шкодило, то давали пити горілки з медом і в суху парню хворого садовили. Як попопарять дві години, одразу кращає. На гаряче ж повітря перший лік — п'явки. Ех, коли б оце мій батько жив, а ми на волі були, ми би тебе вилікували раз-два!
Я слухав це і радів, що Петро позбавлений можливостей застосувати способи свого лікування на моєму родичеві. А Петро, ще більше обнизивши голос, шепотів:
— І на волю не так важко дістатися, але силу треба мати, Ваньок. Перші два-три дні людина мусить в'юном звиватися, щоби собачників з толку збити. Треба без передишки бігом бігти через гори й долини, через ліси й ріки, не ївши, не пивши і не спавши. Як же з тобою тікати?..
А в мене й Арпада пляни втечі приблідли й зів'яли.
Ми не зрікалися їх, лишень чекали якогось щасливого випадку, а, коли по щирости сказати, то в глибині душі надіялися на Пєтьку.
Та сталося не так, як гадалося. Саме по новому році в табір прибуло кілька вантажних машин, повних жінок. Досі населення нашого невеликого табору складалося виключно з чоловіків, і поява жінок викликала сенсацію, особливо серед блатняків. Одночасно розійшлася вістка, що на місце жінок мають вивезти частину чоловіків. Одні казали, що цих чоловіків мають вивезти до копалень золота Том-Мату біля міста Алдан, другі казали, що до Аляну на березі Охотського Моря, де також були копальні золота.
— Може і нам доведеться потрапити в цей транспорт, — міркували ми. — І, може, по дорозі лучиться нагода тікати?..
В таборі був особливий рух, і це підтверджувало поголоски.
Дивно, ми рахувалися з тим, що можемо лишитися, рахувалися з тим, що можемо потрапити на транспорт, але зовсім не передбачали того, що якраз сталося: що нас розлучать. Справді, до транспорту викликали Космача, Артеменка, Жучка і...