Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

— Щовечо­ра падре Вісенте особисто перевіряє всі замки й засуви, а сьогодні, видно, забув...

Вже аж за брамою Сокіл взувся і пішов до пристані, надіючись там відчепити якогось чов­на.

Ішов напомацки і майже нічого не бачив, тіль­ки по плеску догадувався, що ріка недалеко.

Скоро відчув під ногами втоптану землю і зро­зумів, що прийшов на пристань. Дійсно, приди­вившись добре, побачив кілька човнів, що бов­ваніли на чорному плесі ріки. Один з них був особливо великий і навіть у темноті відрізнявся від інших.

— Моторовий! — зітхнув Сокіл. — От, як би ключі — то на ньому скоро можна осягнути ці­лі...

Не вспів він додумати цієї думки до кінця, як десь поблизу впав виразний шепіт:

— Іване!..

Сокіл так здригнувся від несподіванки, що ма­ло не впав.

— Іване, це я — Коарасіаба, не бійся... — за­шепотіло далі, і перед Соколом виросла з пітьми постать старого індіянина.

— Бійся Бога!!! — пошепки зойкнув Сокіл. — А ти тут що робиш?!.

— Чекаю на тебе.

— Чекаєш на мене?! То ти бачив, як я втікав?

Почулося тихеньке, як шелест вітру, хіхікан­ня, а за ним голос:

— Не бачив, бо втік раніше.

— А чого ж ти втікав?

— Щоб відчинити тобі вікно й браму і щоб їхати з тобою.

Сокіл не міг з дива вийти:

— А звідки ж ти знав, що я буду тікати?

— Ех, ти гірше від малої дитини!.. Та ви ж там так кричали, що я мало не оглух. І я знав, що ти втечеш. Я чув, як ти вставав і бігав до вікна...

— Але як же ти вийшов, що я не чув?

— Ти — білий. У вас, білих, можуть у вусі оси зробити гніздо — і то ви не почуєте... Але нема часу на балачки... Я їду з тобою.

— Коарасіабо, та тобі ж не можна ходити!..

— Тобі також...

— Я не маю зломаної ноги!

— О, а моя зломана нога тепер така тверда й міцна, як не була зроду!..

— Коарасіабо, вернися зараз же!

— Я не вмію слухати наказів інших, тільки сам наказую, — сказав старий таким тоном, що сперечатися не було сенсу. — Ми попливемо оцим великим човном, що тарахкоче, як залізне урубу, і глушить всю рибу. Сідаймо!

— Для цього треба мати ключі.

— А де вони?

— Та напевне в Пості Опіки.

— Ну, то піди й принеси.

Це було сказано так просто, що Соколові ста­ло смішно, і разом з тим у нього зародилася дум­ка така ж проста, як і Коарасіабині слова.

Він обернувся і пішов до Посту Опіки.

Двоє вартових, які скорочували години служ­би грою в карти, побачивши Сокола, дуже зди­вувались.

— Добра ніч вам, хлопці! — спокійно приві­тався Сокіл. — Чи є тут моторист з того човна, що стоїть на ріці?

— Так, пане, — відповіли вартові. — Але він спить.

— То розбудіть його, бо я маю негайно їхати на Ґваїру і говорити з поручником Шав'єром в дуже невідкладній справі.

— Тепер?! Вночі?!

— Так; тепер, вночі.

Моториста розбудили, але він категорично від­мовився їхати і викручувався різними прерізними претекстами. Сокіл розумів, що фактичною причиною відмовлень був страх перед Великою Коброю, і усміхнувся в душі.

— Коли не хочеш їхати разом, — сказав мо­тористові, — то дай мені ключі. Я поїду сам. Справа дуже пильна.

Моторист почав вагатися:

— А сеньор уміє керувати моторовим чов­ном? — спитав з недовір'ям.

— Я вмію керувати навіть цілим океанським кораблем, — зіронізував Сокіл, — не то що мо­торовим човном. Давай но мені ключі і не затри­муй мене!

Моторист, подумавши ще трохи, приніс ключі. Сокола знали всі, то ж не було загрози, щоб він украв човна.

Не минуло й десяти хвилин після цієї розмови, як човен з гуркотом прострибав по пружно-твердих хвилях геть від берега.

Хоч Сокіл і хвалився, що вміє керувати океан­ським кораблем, але насправді він мав лише ду­же загальникові поняття про керівництво чов­ном, і тепер мусів проявляти максимум уваги, щоб не наскочити на якийсь острівець і не роз­битися. Дякував у душі Богові, що пару разів, подорожуючи по Парані до Сете Кедас, з цікавости просив моториста показати йому секрети ведення моторизованого човна і під наглядом фахівця кілька годин простояв за керівницею. Тепер цей невеликий досвід став у великій при­годі.

Довгий золотий сніп світла з уміщеного на но­сі прожектора прорізував нічну темінь і лягав на чорне плесо ріки. Вона оживала під його доти­ками, іскрилася й кололася на блискучі скалки. Побіч пролітали в темінь острови, що виглядали тепер, як копиці сіна.

Обидва їздці мовчали, бо через гуркіт мотору й так би один одного не чули.

Соколові часто голова ішла обертом, в тіло вступала страшна ослабленість і він уже побо­ювався, чи зможе витримати цю ризиковану по­дорож до кінця. Однак, витримав.

Було вже десь коло четвертої години ранку, як він завів човен у тиху затоку і вилучив мотор,

— Слухай, Коарасіабо — обізвався до індіянина, обтираючи змокріле обличчя, — ти ли­шишся тут і пильнуватимеш човна. Ходити і так не зможеш, то я піду сам.

— Добре, — погодився Коарасіаба і цілком не­сподівано додав: — То Арасі упав у пропасть.

Немов сліпуча блискавка роздерла густу за­пону і освітила все, так ті слова відразу виясни­ли Соколові таємницю, над якою він надарма ла­мав собі голову від вчорашнього дня, і він став, як укопаний.

"Боже! — крикнув у душі. — І чого ж то я такий недогадливий?! Адже Семипалий сказав ясно, що пустив по слідах Арасі якогось чолові­ка. Тим чоловіком був Зенобіо. Він, коли з'явив­ся на виклик падре Вісенте, перш усього пішов висповідатися, а потім зложив свідчення Шав'єрові. Священик не міг мені нічого казати, а в Шав'єра могли також бути свої міркування. Що ж до дати?.. Ну, хіба ж не могло статися, що Данко й Арасі загинули в той самий день?.. За­гинули... Ах, Боже, яке то страшне слово!..

Та вголос Сокіл не сказав нічого про свої мір­кування, тільки ще раз наказав індіянинові, щоб той не покидав човна, а сам пішов у глиб остро­ва, в ту сторону, де мусіло бути озеро Великої Кобри.

"Коли вже я дістався сюди, то треба перешу­кати ще раз печеру", — думав собі, уважно ви­бираючи дорогу.

Плутався він по хащах наосліп з годину. В літ­ню пору вже б розвиднялося, але саме тепер сто­яли дуже короткі дні, і до світанку треба було чекати ще добру годину.

Перед світанком темінь згустилася ще більше, і Сокіл тільки з великим трудом пробивався впе­ред.

І нараз він прикипів до місця: до нього донес­лися сухі звуки пострілів і крики.

Сокіл тільки хвилинку постояв, прислухаю­чись, але потім з усіх сил рванувся в тому на­прямі, звідки доходили відголоски якоїсь тяжкої боротьби.

Та бігти було страшно тяжко. Незнайома міс­цевість, нерівний терен, болото під ногами і гу­щавина ставали непоборними перешкодами. Со­кіл кидався то в один, то в другий бік, падав, загрузав у трясовиннях, обпікався на жалких рос­линах, вганяв у своє своє тіло колючки, і на­решті зупинився. Бахнули ще кілька разів постріли, донісся ще слабий відгомін криків, а по­тім усе стихло.

Сокіл присів на землі, бо вже не мав сили. Він і так був нездоровий, а тепер, після їзди човном і витрачених у великому напруженні останніх зусиль, не був спроможний навіть віддихатися. І тільки, коли засіріли перші несміливі проблески світанку, — піднявся знову на ноги та рушив у дорогу.

Ледве ступив кілька кроків, як почув гуркіт човна, і спинився знову:

"Що це все має означати? — подумав. — Чи не зустрівся Шав'єр і справді з Великою Коб­рою?"

Але довго роздумувати він не міг, бо боявся, що його втеча буде викрита, і падре Вісенте за­раз же зорганізує погоню.

Прийшов до озера Великої Кобри тоді, коли сонце вже піднеслося і вдарило промінням прос­то на завалений землею вхід до підземелля. З завмираючим серцем Сокіл придивився пильні­ше і побачив, що вхід був відкритий.

"Значить, тут уже хтось був! — подумав зі страшною тривогою. — Значить, скарби викри­то! І напевне той, хто їх викрив, не залишив на місці нічого!"

І Сокіл вгадав: скарбів у печері вже не було...

А лисичка його — гам!..

Інтуіція, на яку всеціло поклався Данко, не за­вела, і за пару годин несподівано для себе самого він вийшов просто на ряд каміння, коло якого був убив сукурі. Далі починалася вже знайо­ма місцевість, і веселий Данко йшов бадьорим кроком вздовж потока, наспівуючи:

"Я від баби утік,

Я від діда утік..."

Фрузя тепер не лише не тікала, а, навпаки, стала дуже сміливою і навіть настирливою. Во­на вже ніяк не хотіла пнятися по деревах і ви­брала собі кращий спосіб подорожування, вмос­тившись зверху на Данковому наплечникові.

Спочатку це тішило хлопця, але пізніше, коли припекло сонце, а шнурки наплечника врізались в тіло, він почав скидати Фрузю додолу. Та впер­та мавпа не слухала, і, ледве Данко ступав кіль­ка кроків, як вона знову чіплялася за його оде­жу і миттю опинялася на наплечнику. Хвилинку сиділа тихо, але зараз же починала заглядати до мішка, шарпала шнурки, смикала Данка за во­лосся або нюхала його вуха і пробувала їх на зуби.

— Фрузя! — кричав Данко, затуляючи вуха руками. — Не дурій і сиди тихо, бо скину на землю! Мої вуха не є капустяними листками, і ти не маєш чого їх куштувати!..

Фрузя, почувши своє ім'я, негайно перехиля­лася наперед, запитливо заглядала Данкові в об­личчя і показувала язика.

— Ну й мавпа з тебе! — сміявся Данко. — Справжня мавпа! Та ти ж мене затримуєш, не­розумне сотворіння!..

Фрузі, однак, це було байдужісенько, і вона не звертала найменшої уваги на Данкові докори, продовжуючи свої витівки.

Сонце вже ставало на полуднє, а хлопець від учорашнього дня нічого істотного не їв. Втратив­ши свого поганенького списа, він одночасно втра­тив і можливість піймати хоч би рибу, бо факон для цієї цілі не надавався.

Та от помітив він, що до потоку простує тату[55]. Цей великий мурахоїд, вкритий міцним панцирем, цілком подібний до черепахи і відрізняється від неї хіба формою голови і будовою лап. Тату, як і його "колеґа по фаху" — тамандуа — має надзвичайно сильні ноги з ціпкими лазуря­ми, так що коли він ними вчепиться за землю, то відірвати його неможливо. Зате, відірваний від ґрунту, тату стає цілком безпомічним.

Знаючи, що м'ясо тварини є надзвичайно смач­не і поживне, Данко вирішив спробувати щастя. Він підкрався до тату з-заду, вхопив його за ку­ций хвіст, підніс вгору і перекинув на спину. Тату заборсався, але було вже запізно: Данко одним махом факона відтяв йому голову.

— Ну, сьогодні я матиму чудовий обід! — скрикнув хлопець.