Ти ліпше піди до нашого двірника і спитай його, що це за один? Може двірник знає, бо мені здасться, що той міліціонер виходив від нього.
Біжу до двірника.
— Слухайте, Іване, що це за .міліціонер приходив?
— Та це не міліціонер, це з санітарного відділу. Хіба ж ви не бачили по відзнаках? Вони тільки однострої мають однакові, а відзнаки різні... Цей приходить сюди щомісяця на ревізію: чи виходки чисті, чи сміття де нема, чи яма на відпадки в порядку утримується...
— То це ви йому сказали, що мій чоловік хворий?
— Та сказав, бо він питав, що це у пас на подвір'ї діється... А хіба що?
— Нічого!..
Прийшовши до хати, попадаю в істерику. Мене опановує і радість, що тривога так смішно скінчилася, а разом — невимовний біль на ганебність життя, що перетворила нас в наляканих зайців, які боїться власної тіни...
Олександрові той інцидент мало не коштував життя. Коли я знову прибігла до лікарні з іншою запискою, він уже був без пам'яти від страшної гарячки, спричиненої тяжким нервовим потрясінням. Лікар потім казав, що маячив судами, якимсь Руденком і якоюсь кімнатою № 22...
Не менш смішний і характерний випадок стався на кілька місяців пізніше, коли чоловік уже був здоровий.
В один день ми умовилися, що він прийде за мною до школи, коли я скінчу свої години. І він прийшов, але саме захворів один учитель, і директор попросив мене заступити його і дати ще одну годину.
— То ми так зробимо, — каже мій муж: — ти йди на цю годину, а я там часом пройдуся містом і. за 45 хвилин прийду по тебе.
На тому розходимося.
Година минула. Я приходжу до учительської кімнати, але Олександра нема. Чекаю 10 хвилин, 20, півгодини — нема! Трохи здивована, що він не дотримав своєї обіцянки, збираюся і йду додому.
Але і дома Олександра нема.
Минула година, минула друга, а він все не приходив.
Поденервована, вдягаюся і йду його шукати, нічого не кажучи матері. Вийшовши на вулицю, хвилину зупиняюся, а потім направляюся в ту сторону, де знаходиться НКВД. Дійсно, інстинкт мене не обдурив, і, минувши кілька кварталів, зустрічаю чоловіка.
— Бійся Бога, чоловіче! — накидаючи на нього. — Де це ти блукаєш?!
— Тільки не гнівайся! — виправдується чоловік. — Слово чести, я невинен! Ти уяви собі, яка була зі мною пригода!
Вийшов я зі школи і пішов у .місто. Мене давно цікавила та частина, що є коло костелу, бо там є будівлі дуже старої архітектури. Отже, пішов я туди. Ходжу і розглядаюся.
Кілька разів мало мені під ноги не влізла якась стара жидівка, котра все забігала наперед і поглядала на мене з великою цікавістю. Але я не звертав на неї жодної уваги.
При самому костелі є один дуже старий наріжний будинок, може 17-го чи 18-го століття. Над самим входом виритий якийсь герб і латинський напис, але такий збитий, що його не можна відчитати. Будинок видно, був кілька разів ґрунтовно ремонтований. бо нові вікна і інші поправи цілком зіпсували його початковий стиль.
Я обійшов будинок з двох сторін і зупинився перед входом, стараючись відчитати знищений часом латинський напис.
В цю хвилину до мене підходить та сама жидівка і питає: — когось шукаєте в цьому домі?
— Ні.
— Ви тут когось чекаєте?
— Ні!..
— Ну, а чого ж ви так заглядаєте?
— А вам до того яке діло?! — визвірився я, роззлощений таким нахабством.
Жидівка щезла.
Я хотів оглянути будинок з іншої сторони, але різні прибудови і мури внутрішніх дворів запирали мені дорогу, так що я змушений був перейти аж на другу вулицю.
Тільки обійшов я на другу сторону і зупинився перед заднім виходом, як до мене приступило двоє міліціонерів.
— Громадянине, що ви тут робите?
Спитати їх своєю чергою, яке їм до того діло, вже було неможна, а тому я відповів:
— Дивлюсь,
— На що ж вп так дивитесь?
— Адже бачите, що дивлюсь на будинок!
— Ага!.. Ну, ідіть за нами!
І мене ведуть... в НКВД!
Проходячи коридором я зауважив, як в одній кімнаті мелькнула голова знайомої вже жидівки і сховалася за двері.
Заходимо до дижурного. І знову, як колись:
— Впіймали підозрілого!
— Обшукати!
Мене ревізують, витягають мої документи, серед яких є копія вироку Верховного Суду УРСР, відповіди Хрущова і секретаря Сталіна.
Подивитись на всі ці папери і задавши мені кілька питань, дижурний очевидно, прийшов до висновку, що розібратися у тому всьому — є понад його сили, а тому наказує мені чекати начальника.
Поки той прийшов, минуло десь з півтори години.
Спочатку дижурний до кабінету начальника пішов сам, і лиш через якийсь час покликали туди мене.
З перших запитань я зрозумів, що вся моя історія, включно з протестом прокуратури, в місцевому НКВД дуже добре відома, і начальник, допитуючи мене, хотів лише вивірити, що я буду відповідати.
— То ви і тепер заперечуєте, — спитав мене нарешті, — що належали до контрреволюційної збройної організації?
— Заперечую!
— Гм!.. А для чого ж вам треба було так докладно оглядати місто?
— Я завжди цікавився архітектурними пам'ятками.
— Так? Ви хіба з професії — архітектор?
— Ні, але я люблю історію.
— Що значить "люблю історію"? І що спільного має історія і архітектурою?
— Має багато спільного!
— Невже?! — здивувався начальник. — Але ж ви не є істориком?
— Ні...
— То чого ж ви тоді дурниці говорите?!! Скільки в місті є учителів історії, і ніхто з них ще не був зловлений на тому, щоб вони оглядали будинки. А ви не історик, і так раптом ними зацікавилася!
Я не мав, чого відповідати.
— Ви маєте фотоапарат? — знову спитав начальник.
— Адже мене ревізували...
— Я питаю, чи маєте дома?
— Ні!
— А маєте, може, плани міста?
— Також — ні!
— Напевне?
— Можете піти до мене додому і переконатися...
— Гм!.. — задумався начальник. — Але скажіть, — спитав ще раз. — Що цікавого в тих будинках?
— Особливого нічого.
— То чого ж ви їх так вивчали?
— Кажу вам, що вони представляють собою певну історичну вартість.
— А я думаю, — багатозначно вимовив начальник, — що вас цікавила більше їхня СТРАТЕГІЧНА вартість па випадок війни!..
Я зробив великі очі.
— Що?! Ну, знаєте, начальнику, я не розуміюся на воєнних справах, але мені здається, що мало є в цілому Совєтському Союзі таких місць, щоб так не відповідали стратегічним вимогам, як та дільниця міста, де я був! Скажіть самі: для якої стратегічної мети вона могла би надаватися? Лежить за високими будинками, на косогорі, над самим болотом. Отже, не представляє собою зручности ні для наступу, ні для оборони, ні навіть для втечі. Господарська чи промислова вартість її також ніяка, бо там нема жодного підприємства. Це — просто купа каміння, придатна хіба для розплодження щурів!
Начальник несподівано образився:
— Ну-у-у, ви так не обезвартнюйте цієї дільниці! Ви бачили, які там грубі мури? Це також чогось варте!
Я ледве стримав сміх. Але, побачивши, що він стратив ґрунт під ногами, з оборони перейшов у офензиву[22].
— І що ж з тих мурів?
— Чи мало, що?! Там, наприклад, можна встановити артилерію.
— Артилерію?!! І куди стріляти? В довколишні будинки, чи назад, по жабах на болоті?
Начальник розсміявся.
— А ви ж казали, що не розумієтесь на воєнних справах?..
Я хотів сказати, що треба бути хіба круглим дурнем, щоб не розуміти такої простої речі, але своєчасно вкусився за язик і відповів:
— Ви забуваєте начальнику, що я скінчив високу школу, а там також вивчають основи військової справи в обов'язковому порядку!.,.
Так з великою бідою мене звільнили, але, мабуть, напишуть до прокуратури рапорт і проти мене повстане якесь нове обвинувачення.
— Ах! Ти завжди влізеш в якусь історію! — кажу Олександрові з докором.
— Перепрошую! В даному разі історія налізла на мене!
В тому моменті, обганяючи нас, рівняються з нами два військових старшини. Олександер, зауваживши їх, ніби на закінчення розмови, робить страшний, хлоп'ячий вибрик:
— "Я друґой такой страни нє знаю
Ґдє так вольна дишєт челавєк!"
Рявкнув на ціле горло слова дуже популярної пісні, аж старшини здригнулися від несподіванки і обернувшись до нас, стали, роззявивши роти.
Я мало не зімліла, але Олександер попав у якийсь шал зухвалого дурачества:
— Чого дивитесь? — спитав здивованих старшин. — Може, не вірите, що — найвільніша і найщасливіша людина під сонцем? Чи, може, забороните мені про це співати?
— Забагато випив! — прийшли до висновку старшини і, потиснувши плечима, пішли далі, А чоловік розсміявся таким щирим сміхом, якого я вже не чула в нього давно.
— Олександре! — шарпаю його за руку. — Що це ти за комедії виправляєш?! Чи ти при своїм розумі?!!
— Ті, що співають цю пісню, ніколи не бувають при своєму розумі, а тільки при партійному... — шепче він, схиляючись до мого вуха.
Коли приходимо додому, я скаржуся матері на дику поведінку Олександра, котрого все більше розбирає спазматичний сміх.
— І скажи мені, — злощуся я, — чого ти смієшся? Що ти такого цікавого зробив?
— Як "що цікавого"?! Та це ж неповторне! Це ж тема для безсмертного віцу! Та ж ті старшини геніально зрадилися! Як ти не розумієш: мільйони людей щодня, щохвилини при КОЖНІЙ нагоді співають хвалебні пісні на честь Сталіна, вихвалюючи своє щасливе життя. І коли це робиться під залізною палицею партійної і енкаведівської диригентури — все в порядку, і ніхто не дивується. Але коли хтось починає те само робити з власної охоти, то його вважають або за п'яного, або за божевільного. Отже, щиро хвалити наше життя може тільки божевільний, або п'яний!..
— Тебе вважали за п'яного зовсім не тому, що ти щось там хвалив, а тому, що ти закричав.
— От і неправда!
— Правда!
— Ще раз скажу: неправда! Хочеш зробити спробу? Вийдемо зараз на місто і, як будемо йти в один кінець, то заведемо розмову про нашу біду і злидні. Побачиш, що ніхто не буде звертати на нас уваги, бо такі розмови чути на кожнім кроці. Хіба наскочить якийсь енкаведист, ну, то тоді заарештує... А як будемо йти назад, то станемо на всі способи хвалити наше "свобідне, щасливе і заможне життя". Тоді побачиш знову, що на нас будуть зглядатися всі перехожі і навіть самі партійці та енкаведисти кидатимуть зауваження, що ми п'яні або божевільні. Може, навіть затримають і поставлять перед лікарською комісією! Хочеш перевірити? Ходім!
— Ах, дай мені спокій! — відмахуюся я, але відчуваю, що чоловік має стопроцентову рацію...
* * *
Так серед клопотів, роботи і дрібних пригод минали місяці.