— Зроду горда була. Не то щоб лиха, чи пихувата, а така якась... одне — слово — горда. А, як переселили її сюди, то ще гордіша стала. Воно, бач, дурніші гнуть кирпу, як розбагатіють, а другі, з добра в біду попавши, голови підносять. Так і Лідія Сергіївна: чи гнівна вона, чи ображена, тільки ж ні з ким приятельства не заводить. "Добрий день" — "дай Боже здоровля!" — та й усе. І наче не пізнає ні­кого, хоч тут її багато людей знає. Тяжко їй. Була ж така панія велика, а тепер і воду носить, і дрова рубає, і хату маже, і город копає — все сама. Хтіли попервах люди їй допомогти — дякувала і відмовлялася. Лишень раз, як ото колонки на вулицях на воду поставили і звеліли всім криниці позасипати, то найняла одного сусіда, що мав шкапину й воза. То він їй землю десь із яру зо два тижні возив і криницю засипав. Заплатила йому — і квит! Отака вона! І до неї я б не прийшла до самої. Навіщо людині очі мозолити, коли вона нікого не хоче бачити? А до тебе, бач, прийшла. Шкода мені її і тебе шкода. Але ти їй нічого не згадуй.

Несторенчиха раптом перехилилася до хлопця і за­шептала йому у вухо:

— Це ж її вже третій раз беруть. За золото.

Андрій аж сахнувся і в першому менті подумав, що його відвідувачка несповна розуму.

— За що? — перепитав.

— Та кажу ж: за золото, — трохи голосніше пов­торила баба.

— За яке золото?

— Ну, та за яке! За золоте! Тепер же за ту "золо­туху" не один терпить.

Хлопець дивився широко відкритими очима на від­відувачку і далі не розумів нічого.

— Ну, бач, — усміхнулася Несторенчиха, — відразу по тобі видно, що ти не з міста, коли про "золотуху" нічого не знаєш. А воно так: винюхає десь ҐПУ, що в когось золото ще з царських часів може бути, чи перстені, чи там сережки з камінцями — зараз і хапають. Та з ножем до горла: "Віддай золото державі!" Котрі полохливіші, то відразу й віддають, не чекаючи, поки їх мучити почнуть.

— Мучити?! — пополотнів хлопець. Розумна жінка відразу похопилася.

— Ну, "мучити"!.. — постаралася злагїднити власні слова. — Лякають більше. Мовляв, як не віддаси, то не пустимо тебе звідси, чи там у Сибіряку заженемо. Але не чула ще, щоби кого справді не випустили. Навіть найтвердіші по тижневі, чи по десятьох днях додому вертаються. З тими ж песиголовцями жартів нема: кажуть не випустять — і не пускають. Що їм зробиш? От люди і віддають. Та найгірше тим, що не мають. Хтось по злобі наклепає, а людина терпить. От хоч би й дохторша: та її ж у революцію пограбували дощенту, навіть меблі позабирали, а решту поломили. Оце, що бачиш — оце все, що їй лишилося. А мала ж вона того добра, мала!.. Ну і, — Несторенчиха знову перехили­лася до хлопця і знизила голос, — це вже правди ніде діти: золота у Чернявських не бракувало. А що вже прикрас усяких Лідія Сергіївна мала — то й не пере­лічити. І перстені, і сережки, і браслети, і намиста — Господи! — коли б на власні очі не бачила — не пові­рила б. Та все ж золоте, та все ж із самоцвітами — наче на спокусу. А та ж босячня у революцію найбіль­ше за таким полювала, того і революцію робила. Оце пограбують, та й уб'ють на додаток. Ну, дохторші, прав­да, не вбили через чоловіка, а пограбувати — все одно пограбували. Не помогла й броня, чи як там її нази­вали.

— То чого ж вони до неї тепер чіпляються? — біль­ше сам до себе, ніж до оповідачки, сказав хлопець і за­раз же розсердився: "Чого чіпляються?!" А чого чіп­лялися до батька з податками, коли знали, що в хаті вже й зерна нема, коли всім видно було, що родина з го­лоду пухне! Чого чіплялися до всіх інших? Волочили ночами по сільрадах, знущалися, били!

— Та вони, сину, до всіх чіпляються, добра б їм не було! — висловила вголос думки хлопця Несторенчиха. А до Лідії Сергіївни можуть іще й за дітей чіплятися. У неї ж, бач, двоє дітей заграницею: син і дочка. Най­старша пішла у сестри-жалібниці на фронт і пропала без вісти. А двоє молодших десь у Франції. Пишуть до неї і гроші на "Торґсін"[53] присилають. Поштальйон[54] сам казав: "Ота Чернявська десь у чіпці ро­дилася: за царя в золоті купалася, а тепер на заграничні гроші житиме. Ношу їй одну повістку з "Торґсіну" за другою".

— Як ви сказали? — не зрозумів Андрій. — Що воно — отой "Торґ"?..

— От лихо! — здивувалася баба. — То ти й того не знаєш? Та відкрили ж таку крамницю, "Торґсін" нази­вається, а там усе, немов за царських часів, чи ще й краще. Тільки ж не продають за совєцькі рублі — треба заграничні гроші мати, чи золото. А за гроші заграничні й золото, чи камінці дорогоцінні видають якісь "бони", а вже на "бони" можна брати що хочеш. Тільки ж пройдисвіти вони великі. За царя за п'ять золотих рублів можна було мішок питльованої муки купити, а тепер за п'ятку то й разової пів мішка не дістанеш. Скрізь, куди не кинься, то здирство і грабунок. Така влада!

— Щось я не дуже в ті заграничні гроші вірю, — сказав Андрій. — Баба впроголодь жила. Ще в погребі зо два відра картоплі є, що зі свого городу зібрала, та морквин зо два десятки, та ще пів торби груш суше­них. Казала, що й ті з власної груші насушила. А на ячмінні крупи якусь одежу міняла і мене виваром го­дувала, поки я хворий був, а карток продуктових не мав. А й тепер, хоч і я вже ті картки маю, ніколи до­сита не наїдаємось. Які там "бони"!

— Ну, голубе, того я вже не знаю, — розчаровано відповіла Несторенчиха. — кажу тобі, що сама чула. А... ти ж працюєш де?

— Вчуся у фабзавучі на токаря. Півдня працюємо, а півдня — наука всяка. Найбільше Маркса й Леніна вив­чаємо... — скінчив глумливо.

— І за те слава Богу! —повчально відповіла Несторенчиха. —Все ж краще, як вуркаганити чи з простяг­неною рукою ходити... Ну, зоставайся щасливо, а я вже піду.

— Не йдіть, тітко! — схопився хлопець. — Ось я зараз кулешу зварю і повечеряємо разом.

— Вари, вари та й їж, здоровий! Не такі тепер часи, щоб інших частувати.

Але Андрієві не хтілося лишатися самому, і він почав наполягати, почав просити, запевняючи, що без товариства і їсти не зможе.

— Ну, хай уже! — погодилася баба. — Давай, що там маєш, то я й зварю.

Скинула кожух, закачала рукави і заходилася біля вечері. Андрія до помочі не допустила. Сама розпалила, сама змила пшоно, обчистила дві картоплини, моркву і, поставивши все варити, сіла оповідати. Говірлива вдалася, яких рідко. Оповіла хлопцеві все про себе і про родину, з якої походила, про дочку й зятя, при яких жила і з якими не дуже годилася, і про неслухняних внуків. Найкращими часами свого життя вважала роки служби у Чернявських. Їла й пила досхочу, нічим не жу­рилася, гроші складала, на Різдво й Великдень обнови діставала і ходила гладка, а вбрана, як пава. З насо­лодою перераховувала, які то вона страви вміла варити і як уміла догодити кожному в родині на його смак. Розказувала і про дітей Чернявських і про їхні вдачі: про тиху і поважну Таню — татову улюбленицю, що з дитинства мріяла бути лікаркою; про вередливу і не­посидющу Вірочку, що понад усе на світі любила тан­цювати і завжди викручувалася перед дзеркалом: про завзятого Бориса, який, начитавшись усяких книжок, неодмінно хтів знайти скарб під старою грушею-дичкою, що росла в гаю на дачі Чернявських над Лопанню.

— Цілими днями, було, під тією грушею вовту­зиться, — всміхалася Нестеренчиха. — Руки до крива­вих мозолів пообшморгує лопатою, так натрудиться, а ямки й на п'ядь не видовбає. Земля ж збита і корінням попереростала — там і мужик здоровий нічого не зро­бив би. І вже скільки тому Борисові наговорилися, скільки йому не радили бодай у другому місці копати, а він — ні і ні! — тільки під грушею.

Несторенчиха переривала розповідь, мішала куліш, пробувала і знову сідала розповідати. Але вже при ве­чері старалася видобути дещо і від Андрія. Закидала так, закидала сяк, висловлювала ніби ненароком усякі здогади, але хлопець кріпко тримав язика за зубами й не ловився на закиди, а на здогади мовчав. І баба Настя навіть образилася: наоповідавши стільки вся­чини, мала, здається, право й собі дещо дізнатися, а впертий і недовірливий хлопець ні в чому не звірився. Тільки коли вже гостя помила начиння і зібралася ви­ходити, спитав:

— Чи ви, тітко, не знаєте часом, де мені баби шукати?

Несторенчиха аж зраділа тому питанню.

— Не знаю, голубе, не знаю, і тобі також знати не треба. Можеш і сам у біду вскочити і дохторші ще біль­шої халепи наробити. Таж у ҐПУ тобі на слово не по­вірять, що ти справді її внук, а почнуть допитувати. І їм, синашу, — додала їдко, — не оповідатимеш казок про рябого бичка, ані не мовчатимеш, як оце переді мною. Там ти всю правду виложиш, як на лопаті. А тоді вже сам, здоров, знаєш, як воно буде...

Цими словами виладнувала свою образу й скінчила цілком лагідно:

— Хай тебе Бог береже, сину, бо ти добра дитина. І за своєю бабою, як ти кажеш, не побивайся. Побачиш, що її випустять. А як тобі буде треба чого, чи й так просто — приходь. Чуєш?

Попрощалася і пішла.

Андрій відчув полегшу, чи тому, що поговорив з живою людиною, чи, навпаки, тому що позбувся врешті надто цікавої співрозмовниці. А втім, дізнався також багато важливого — якраз такого, про що хтів знати, і це також і хвилювало і заспокоювало. Але понад усім верх брала втома. І мозок і тіло просили відпочинку. Спати, спати!..

9

На другий день Андрій несподівано вирішив піти до Грицька. Зима вже зближалася до переламу, день стояв соняшний, і тому хата видавалася ще понурішою і порожнішою. З прилиплим до серця камінним тягарем Андрій не знаходив собі у ній місця і тому пішов.

Допитався Устимівського провулка, знайшов по­трібне число і почав торгати клямку замкненої брами. Десь голосно зарипіли двері, захрупотіли на підмоклому снігу чиїсь кроки і знайомий голос запитав:

— Хто там?

— Та я, Андрій. Пізнаєш?

— Пізнавати пізнаю, але досі не знав, що тебе Андрієм звуть.

Хвіртка відчинилася, і в ній з'явився посоловілий і наче сам до себе не подібний Гриць.

— Заходь! — запросив.

Андрій переступив поріг і раптом побачив, що з ґанку будинку вихилилося оббризкане вапном облич­чя якоїсь молодиці й одразу сховалося знову.

— Це твоя баба? — кинув у бік ґанку Андрій.

— Яка там, у лиха, баба! Сестра покійного Манченка.

— Покійного?! — оторопів Андрій.