Проти переконань

Але не дав того по собі пізнати, зробив строгу міну й повільно ви­тягнув нову цигарку.

— Ти, Марусю, говориш про нашу ненормальну добу, — почав крізь зуби, припалюючи цигарку сірником. — Ми опинилися в такій ситуації, де не можна керуватися іншими засадами, крім однієї — зберегти життя. А я говорю вза­галі.

Але дівчина далі не розуміла й ще завзятіше терла скроні.

— Так, це правда... Тільки ж, поки та "нормальна до­ба" прийде, ми ж мусимо щось робити, ми мусимо чимсь жити. Чи... Як ти скажеш?

На це він мав уже приготовану відповідь:

— О, дівчино, звичайно! Ми повинні готуватися до хви­лини, в якій сповнення обов'язку стане можливим і невід­кличним — це раз; плекати в собі любов до своєї нації — це два; нарешті, вчитися, здобувати освіту й знання, щоб та рішуча хвилина не застала збіговища гречкосіїв, анальфабетів[21] і релігійних фанатиків, а культурний нарід, спро­можний взяти в руки керму власної держави! — скінчив трохи патетично.

Маруся раптом проясніла.

— Чекай, Ігорю! — благально подивилася на нього. — Але ж це саме й тато каже, тільки іншими словами.

— Тато?! — здивувався Ігор. — Та що ти, Марусю?! Твій тато і йому подібні, може, й хотять того самого, але релігія їх збиває з толку. Вони хотять Бога, його пізнаван­ня й якоїсь там вічности. Що ж має з цим спільного проб­лема нації й держави?

— Ти не так це розумієш, Ігорю, — посумнівши, але із незвичайною вдумливістю заговорила дівчина. — От ти ка­жеш: "знання", "освіта"... Хіба ж це не пізнавання Бога, йо­го величі, його мудрости і Його законів? Ні, чекай, не пе­ребивай, бо я забуду!

Чимраз далі, то дівчина говорила все спішніше, ніби справді боялася, що її думки повтікають:

— Ти ж дивися: все наше життя є пізнаванням по зако­нах не встановлених людьми, а якоюсь іншою силою. Хіба дитина від найранішого віку, ще перше, ніж почне щось розуміти, не пізнає? Або людство в цілому? Та ж ми весь час пізнаємо, хоч і не всі до шкіл ходять. Але пізнають кож­ної хвилини. Правда?

— Але при чому тут Бог?! — таки не витримав Ігор.

— Бо Він — скрізь сущий і всевиповняючий! Все, що є довкола нас, створене Богом і просякнене Його Духом. Пізнавати світ — пізнавати Бога. Людство, нація, держава — це також Божі прояви, частини Його Істоти. Любити людство, любити свій нарід — чи ж це не означає любити Самого Бога? А хто ж нас навчає найбільшої любови, як не Бог? Адже Бог — це сама любов, це — жертвенність, без­мірна, безконечна!.. Ти у своєму рефераті писав, що Христос — міт. Якщо і так, то творець цього "міту" мусів бути більше, ніж людиною, бо ж на таку любов, яку проповіду­вав Ісус, проста смертна людина неспроможна здобутися!.. Далі — вічність... Ти смієшся з неї. Але, коли подумати, що ми є частиною Божого Єства, а Бог — вічний, то й ми по­винні мати вічність. Чи не так?

На лицях дівчини виступили яскраві рожеві плями, очі розгорілися від внутрішнього вогню, й Ігор, дивлячись на неї, відчув, що починає підкорятися якійсь дивній силі.

— Але ж зрозумій, Марусю, що Бога нема, — чуєш? — НЕМА! — крикнув роздратовано. — Нічого не просякнене його Духом, бо ДУХ НЕ ІСНУЄ, а ІСНУЄ ЛИШЕНЬ МАТЕ­РІЯ! Одинока лишень МАТЕРІЯ є вічною! Це ти мусиш знати хоч би й з фізики — науки обґрунтованої на точних дослідах. І хоч воно трохи трагікомічно, але ми не можемо заперечити, що наша "вічність" полягає саме в переміні в лопух, а коли лопуха з'їсть корова, то ця переміна буде ще менш естетичною... Але саме, по закону вічности матерії, ми таки будемо "вічні"!..

— Не кажи так, мені страшно! — зойкнула дівчина й знову закрила обличчя руками. — Не розумію, як ти мо­жеш так говорити!.. А для мене, коли так подумаю, що в кінці нашого існування стоїть сліпе й німе НІЩО, — все тратить сенс, мені нічого не хочеться, мені... Мені страшно, Ігорю!..

На цей раз він рішучим кроком приступив до неї, відір­вав її руки від обличчя й підвів голову за підборіддя.

— Ти — боягуз, Марусю! — сказав твердо, заглядаючи їй в очі холодним поглядом. — Чуєш? Нікчемний, малодуш­ний боягуз! І подякуй своїй релігії, що вона тебе такою виховала!

— Ні, Ігорю, це не таке боягузтво, як ти думаєш, — зідхнула дівчина, визволяючи свої руки. — Тато каже, що людина без релігії — це найстрашніший звір, це — сліпець без костура, це — перекотиполе, яке не має мети й дороги, лиш котиться, куди його вітер жене. Я щойно протягом цього тижня, коли захиталася моя віра, починаю розуміти всю правду цих слів, і від того мені страшно.

Говорила тихо-тихо, без ніяких інтонацій, а навіть останні слова вимовила тим самим безбарвним, рівним го­лосом, лишень очі її, налиті скам'янілим болем, свідчили про драму, що зараз відбувалася в її душі. Березовський і сам відчував подув чогось страшного, понурого, що прой­мало болем до шпику костей і викликало у нього настрій, подібний уже до пережитого десять років тому.

— Розумію тебе, Марусю, — нервово заходив він по хаті, — Розумію добре. І ненавиджу за це всі релігії! Що во­ни собою представляють? Софістика, схоластика, догми, купа порожніх слів — нісенітниця! А люди вірять у це все, сліпнуть і дуріють. Мало того — деморалізуються. Кажеш, що людина без релігії — це сліпець без костура. Неправда! Релігія — це сама сліпота. Як не буде сліпоти — непотрібно буде й костура. Кажеш, що людина без релігії — найстраш­ніший звір? В цьому з тобою можу погодитися. Але хто в тому винен? Сама ж релігія! Це ж вона виховує своїх ісповідників методою медівника і батога; мов звірів у цирку, — і має у висліді справді звірів! Вчить робити добро, але не задля самого добра, а за стократну винагороду в царстві небесному. Остерігає перед злом, але не задля самої огиди до зла, а задля стократної кари в пеклі. Неодмінно все опла­чується "стократно"! І до чого це приводить? До спекуля­ції, до глибокої деморалізації, прикритої зверхньо фальшивими чеснотами! Що ж дивного, що віруюча людина, стративши віру, себто, відчувши, що ретяз[22], який її попередньо стримував, перетлів і урвався, пускає на волю свої найдикіші інстинкти? Це ж природно і законно. Інакше й бути не може.

Маруся, прив'яла й посумніла, слухала його уважно, але з таким винуватим і сконфуженим виглядом, ніби ті всі обвинувачення стосувалися до неї. .

— Нарешті, — продовжував Ігор, із вдоволенням від­мічаючи вплив своїх слів, — по собі можеш зміркувати, до чого доводить релігія: щойно захиталася твоя віра — ти вже стратила охоту до всього, для тебе життя не має більше сенсу. Чому? Тому, що ти досі була зорієнтована на фаль­шиву мету — на вічність у царстві небесному. І так кожна людина: зрозумівши, що мета, до якої вона стремить — облудна, стає перекотиполем. Її опановує істеричний жах на саму думку, що життя кінчається разом зі смертю, бо ніякої душі нема, бо кожне живе сотворіння — це лишень згусток організованої матерії. Ах, ні! Такого простого при­родного факту, як перетворення матерії в інші форми вона не може ставити. Вона видумує душу, чистилище, пекло, рай і всякі такі інші нісенітниці, щоб лишень існувати без­конечно! Плюгаве, себелюбне боягузтво! А що є смерть? Смерть — це глибокий сон без видив — і все. Воно, звичай­но, живій людині прикро думати над небуттям, але треба дивитися правді в очі й не дурити себе. Треба усвідомити, що життя наше коротке, але це ще не звільняє нас від обов'язків, не виключає мети. Навпаки, людина, позбувшись усяких забобонів мусить бачити ціль ясніше й виразніше, і до неї прямувати, мусить зрозуміти, що все, що вона може зробити доброго, зробить саме за той короткий час, який має у свойому розпорядженні.

Перемагав. Чи своєю логікою й аргументами, чи чаром свого голосу й вигляду, — йому було байдуже. Не думав над тим. Але радів, що дівчина поволі оживляється і слу­хає його напружено, з причаєним віддихом, з блиском за­хоплення в темних очах.

— Я оце представив тобі вічність в цинічній формі, — продовжував далі, — але існує правдива вічність іншого характеру, гарна, шляхетна, велична. Ім'я їй — нація. Окре­мі люди приходять і відходять, але нарід, як цілість, лиша­ється. І саме для нього, для народу, який знаходить продов­ження в дітях, внуках і правнуках, треба жити й працювати, треба боротися й жертвувати, треба своє сучасне посвячу­вати його майбутньому.

— Марусю! — звернувся до дівчини в глибокому і щирому пориві. — Марусю, ти ж тільки подумай, як це гарно і велично: жертвувать себе для нації! Яке щастя — змогти себе піднести понад себе й кинути під ноги сво­єму народові! Не за нагороду сторицею, не за шкурний розрахунок на вічне життя райське, а просто з любови, з великої, безкорисної любови!..

Переміг! Його слова потрясли дівчиною і викликали якусь докорінну зміну в її душі. Вона сиділа, боячись поворухнутися, розпромінена новим світлом, одушевлена, аж злякана, і нагадала Березовському героїню з фільму в той момент, коли їй по тяжкій і непевній операції очей, почали скидати перев'язку: вона раділа й боялася, хотіла вірити й не вірила, прозрівала й одночасно сліпла, дивля­чись на світ, який досі пізнавала лишень з дотику. Пожи­рала його закоханим поглядом і знову було помітно у ній зростаюче бажання — кинутися йому на груди. Але вже не зі страху, а від щастя.

Щоб попередити цей рух, він спитав:

— Ти зрозуміла мене, Марусю?

— Я не лишень зрозуміла, Ігорю, — я мов би народи­лася вдруге на світ! — дзвенячи нотами буйної радости в голосі, відповіла вона й дивилася на нього п'яними очи­ма. — Того, що ти сказав, я не чула ні від кого, хто висту­пав проти релігії. Які ж вони всі дурні, які вузьколобі, які худоб'ячі погляди мають — огида! І, знаєш, — признавала­ся далі, сама сміючись над собою, — я досі так і уявляла кожного безбожника: кашкет набакер, розстебнена сорочка-касоворотка, собача ніжка в зубах і курячий мозок в голові.

"Далой, далой манахоф

Далой, далой папоф!

Ми вилєзєм на неба

Разґонім всєх баґоф!"

Проспівала куплет "безбожницького гімну" умисним, ріжучим вуха фальцетом і розсміялася.

Березовський задивився на її миле личко, що сяяло красою ("трохи цукерковою", — все ж відмітив собі), на темні очі, що бризкали щастям, заслухався в її голос, який раптом став звучним і глибоким, і відчув, що у нього за­співало серце.

— І я такий? — багатозначно усміхнувшись, перехи­лився він до Марусі.

— О, ти зовсім не такий! — в якійсь нестямі вигукнула вона.

Схвильований ще більше красномовним освідченням, яке било з її очей, перехилився ближче:

— А який?..

— Ти не такий...